Остаточна істина щодо політики за цим скандалом, як і найглибша правда щодо романтичного боку справи, назавжди залишиться незвіданою. Полєтт зрадила Вільгельма, і це змусило Вільгельма зрадити Зіту. Панейко і Полєтт знали про Вільгельмову співпрацю із Зітою в намірах відновлення Габсбургів і знищили його політичну кар’єру, відібравши в нього будь-який шанс на славу. Але чому?
Безперечно, можливим є те, що вони працювали на іноземну державу: Польщу, Чехословаччину або ж Совєтський Союз. Варшава знала про Вільгельма найбільше. Польська розвідка знала зміст Вільгельмових розмов із Панейком, що наштовхує на думку про те, що джерелом був сам Панейко, який працював на Польщу, а зрада Вільгельма могла бути польською провокацією. Сам Вільгельм вважав, що за його катастрофою стояли чехословаки. Виходячи з його розуміння становища, найбільше від габсбурзької реставрації втрачала саме Прага. Чехословаччину вирізано із серця давніх габсбурзьких володінь, і її чільники вороже ставилися до реставрації у будь-яких формах. Звісно, не можна відкидати совєтів. Саме їх звинувачував Вільгельмів дядько Ойген. Сталін дуже успішно позбавлявся українських політиків на еміграції, хоча, як правило, він просто давав вказівки їх убити. Через три роки така доля зустріне колегу Вільгельма, чільника українських націоналістів Євгена Коновальця, якому агент Сталіна підкладе бомбу, замасковану під коробку шоколадних цукерок[242].
Цілком можливо, що представники державного апарату Франції співпрацювали з котроюсь із цих держав. Франція була союзницею Польщі й Чехословаччини, а також у травні 1935 року підписала пакт про взаємодопомогу із Совєтським Союзом. Більшість французьких чільників не підтримували ідею габсбурзької реставрації. У липні 1935 року, коли Австрія скасувала свої антигабсбурзькі закони, реставрація видавалася цілком можливою. «Чи повернуться Габсбурги до Австрії?» — запитували французькі часописи. Скандал із Вільгельмом знизив імовірність їхнього повернення[243].
Жодна змова не є повною без любови, рівно ж як і жодне кохання не може розцвісти без елементу змови. Полєтт зрадила Вільгельма, та це не означає, що вона його не любила. Можливо, у неї були свої підстави. Можливо, вона розуміла, що якби відбулася реставрація, то найважливішою жінкою в житті Вільгельма стала б Зіта. Можливо, вона усвідомлювала, навіть називаючи себе його нареченою, що він не міг водночас одружитися з колишньою працівницею пошти і заснувати велику династію. Таке усвідомлення пояснило б нашарування приязні та зради, що його преса воліла висміяти. Можливо, велич та блиск, які так надавалися до пародіювання в суді чи у пліткарській колонці, на rue des Acacias виявлялися чимось справжнім і ніжним[244].
На час суду Полєтт було тридцять сім років, до того ж, вона вже провела декілька місяців у в’язниці. Певно, вигляд вона мала не найкращий. Французькі журналісти старанно висміювали її вигляд і одяг. Одна репортерка писала про «обличчя трохи заважке, але окреслене в найкращих традиціях Великого століття». Великим у Франції було століття сімнадцяте, коли ідеал жіночої краси був дещо ширшим, аніж у двадцятому. Піднімаючи закутий у залізо кулак удаваної галантности, репортер-чоловік описав її риси як «енергійні, але дещо пролетарські». Крім того, він звернув увагу на те, що Полєтт була одягнена у невідповідний капелюшок[245].
Певно, що так. Полєтт вибилася з соціальних низів у такий час і в тій країні, де просування в суспільстві було майже неможливим, особливо для жінок. Тих із них, які все ж здійснили стрибок від бідности до багатства, як Полєтт, часто можна було виявити за браком виховання. Коко Шанель, яка розпочала власне сходження з виготовлення капелюхів, була одним із украй рідкісних винятків. Ще однією із таких рідкісних райських птахів була Містінгетт. Як свідчив один із її виступів, вона розпочала квіткаркою. Можливо, саме вихід із бідности приваблював Вільгельма у Полєтт, та й у Містінгетт. Навіть Зіту — як мав знати колишній католик Вільгельм — названо на честь святої-покровительки хатніх слуг[246].
Вільгельм справді привселюдно цілував Полєтт. Ніщо не вказує на те, що таку особливу честь він колись подарував ще комусь, крім неї.
Державний адвокат Вільгельма стверджував, що «він був маріонеткою у руках мадмуазель Куйби». Один із адвокатів Полєтт відповів, що якщо вона «скоїла злочин, то це був злочин надмірної і сліпої любови до чоловіка, який поводився з нею як із іграшкою». Обидва адвокати казали правду. Люди, які є маріонетками в руках одне одного, люди, що тягнуть за ті ж нитки, які їх пов’язують, — це люди закохані[247].
Полєтт справді плакала впродовж останньої половини судового засідання. Навіть ошуканці найвищого ґатунку нелегко півдня проливати вдавані сльози.
А коли все завершилося, коли вже було винесено вирок, вона знову прийшла по нього.
Коричневе. Аристократичний фашизм
Коли 1 квітня 1936 року прес-аташе австрійської дипломатичної місії в Парижі отримав телефонний дзвінок від княгині Бурбон-Парма, він очікував доброї звістки. Із Вільгельмовим скандалом, а потім приходом до влади у Франції Народного Фронту таких добрих звісток для дипломатів правого режиму Австрії останнім часом дуже бракувало. Отже, дзвінок дав сподівання. Бурбон-Парми були гілкою королівської родини Франції, спорідненої з Габсбургами через шлюб. Цісарева Зіта, вдова цісаря Карла, теж була представницею цієї родини. Прес-аташе, такий собі доктор Васербек, сподівався якоїсь ініціативи, що покращила б жахливий стан австро-французьких стосунків. Жіночий голос із телефону справді передав привабливу пропозицію, яка промовляла просто до клопотів Австрії в непростій Європі 1936 року.
Австрія тяжко постраждала від Великої депресії. Фабрики країни були закриті, а поля лежали під паром; Австрія мала величезну потребу в туризмі. Альпи приваблювали лижників і мандрівників, сільські місцевості були відсталими й прекрасними, а роздута космополітична столиця пропонувала більше мистецтва, театру й музики, ніж міг витримати внутрішній попит. Та Адольф Гітлер знищив туристичну індустрію Австрії. Щоб виразити своє невдоволення забороною нацистської партії в Австрії, фюрер зобов’язав усіх німців, які прагнули мандрувати до Австрії, сплачувати податок у тисячу марок. Тепер замість того, щоб зупинятися в Австрії, німецькі туристи через Бреннерський перевал в Альпах мандрували до Італії. Щоб компенсувати втрату німецького туризму, австрійські дипломати мусили подвоїти свої зусилля щодо приваблювання відвідувачів з інших європейських країн. Відтак Васербек дуже зрадів, почувши, що княгиня Бурбон-Парма мала приятельку, графиню де Ріва, яка прагнула розгорнути за Австрію «велику пропагандистську акцію». Чи погодився би прес-аташе прийняти графиню в місії? Звісно, погодився б[248].
Графиня де Ріва справила яскраве перше враження. Була в капелюшку і мала на обличчі багато макіяжу. У швидкому темпі вона говорила про своє прагнення покращити образ Австрії у Франції. Стверджувала, що має численних друзів серед австрійських аристократів і бажає їхній країні процвітання. Так, вона була дуже добре знайома з нещасливим ерцгерцогом Вільгельмом і висловила розчарування з того приводу, що австрійські дипломати нічого не вдіяли, аби допомогти йому під час розслідування та суду. Внаслідок цієї бездіяльности, вела далі графиня, бідолашна мадемуазель Куйба була змушена пожертвувати собою заради свого коханого Вільгельма, і тепер була цілковито знищена.
Мабуть, відчуваючи, що Васербек навряд чи підтримав би таку версію подій, графиня поспішила оголосити свою пропозицію. Вона сказала, що була доброю приятелькою французького журналіста Мішеля Жорж-Мішеля. Разом із ним вона хотіла б приїхати до Австрії за офіційної підтримки дипломатичних служб країни. Тут Жорж-Мішель писатиме прихильні статті в пресі, а також видасть одну-дві пропагандистські книжки, щоб заохотити французів податися їхніми слідами. Вона запропонувала привести до місії Жорж-Мішеля, і прес-аташе погодився. Васербек провів її до дверей.
У присутності графині Васербекові було складно зберегти ясне мислення. Тепер у нього була нагода все обдумати. Відколи навколо Вільгельма вибухнув скандал, який став справжнісінькою медійною катастрофою для Австрії, за якою Васербек спостерігав у своїх офіційних повноваженнях, — він мав Полєтт Куйбу за безсоромну ошуканку. Він був здивований тим, що така світська дама як графиня де Ріва була з нею знайома, та ще й захищала її.
Підозри його підтвердилися під час наступної зустрічі. Жорж-Мішель назвався автором вісімдесятьох чи дев’яноста книжок і згадав, що Муссоліні нагородив його за те, що він заохотив французьких туристів відвідувати Італію. Він стверджував, що особисті зв’язки з міжнародною фірмою Wagons-Lits звільняли його від витрат на квитки на потяги. Графиня додала, що Жорж-Мішель був такий багатий, що не було жодної потреби обговорювати фінансову винагороду за його пропагандистські зусилля. На думку Васербека, то був дуже дивний спосіб порушити питання грошей — і дуже дивний спосіб його відкинути.
Тоді знову постала тема Вільгельма, так наче їй годі було опиратися. Журналіст і графиня сказали, що прагнуть агітувати за реставрацію Габсбурґів у Австрії. Вони висловили жаль із того приводу, що справа Вільгельма так нашкодила гідним монархістським починанням. Від австрійського дипломата ця політична тема вимагала делікатности. Австрія 1935 року справді стала значно гостиннішою до Габсбургів, а декілька з них навіть повернулися туди, хоча, як правило, з менш яскравих причин, ніж Вільгельм. Того вересня австрійський канцлер провів таємну зустріч із Отто фон Габсбургом, претендентом на трон. Та офіційної політики щодо реставрації, як у слушний момент пояснив Васербек, країна не мала.
Графиня спробувала досягти компромісу на легкій ноті. Вона сказала, що від місії їй та Жорж-Мішелю потрібне тільки запрошення до Австрії. Васербек відповів, що Австрія їх радо прийме, але надання запрошень у таких випадках не практикується. Йому у вічі кинулася певна неприємна річ — прагнення де Ріва ототожнювати Австрію з габсбурзькою реставрацією, а реставрацію — з Вільгельмом. Це знову нагадало йому про справу Вільгельма, у якій вороги ерцгерцога намагалися довести, що австрійська держава підтримувала його починання. Оскільки графиня не припиняла згадувати Вільгельма й повторювати, що хоче супроводжувати Жорж-Мішеля у подорожі до Відня, він відчув, що справжня її мета полягала в тому, щоб зустрітися з ерцгерцогом. Чого б це?
Тоді у якусь мить Васербек усе зрозумів. Жінка, що стояла перед ним, жінка, що її він уже вдруге вітав як графиню де Ріва, була насправді ніким іншим як самою Полєтт Куйбою, лише замаскованою. Поза сумнівом, саме вона здійснила перший телефонний дзвінок, у якому представилась як княгиня Бурбон-Парма. Він розпрощався з двома своїми відвідувачами, а тоді став вичікувати.
Через декілька днів до Васербека в австрійську місію з’явився збентежений Мішель Жорж-Мішель. Відвідувач мав жахливий вигляд. Відбувалося щось дивне. Йому в різні години дня й ночі телефонували особи, які стверджували, що представляють австрійську місію. Голосів було декілька, і вони не були схожі на дипломатів. Жорж-Мішель запитав у Васербека, чи він знав, ким насправді була графиня де Ріва. Коли Васербек відповів на це запитання ствердно і сказав, що графиня була маскою, за якою ховалася Полєтт Куйба, Жорж-Мішель хотів знати, чому той його не попередив. Васербек правдиво відповів, що вважав Жорж-Мішеля змовником Полєтт. Жорж-Мішель захищався, кажучи, що сам лише недавно усвідомив правду. За його словами, детективне аґенство надало йому докази того, що Куйба вже якийсь час видавала себе за графиню де Ріва. Вона пообіцяла йому сто тисяч франків за те, щоб він звернувся з клопотанням до посольства і відвідав Австрію. Тоді він додав, що Куйба наполягала, щоб у подорожі їх супроводжував Василь Панейко, який, за її словами, мав усі потрібні для них у Австрії зв’язки.
