Вій-ник

Вона не сиділа безвилазно у Сеньківці. Зовсім ні. Оленка їздила на ярмарки до Озерного, була у Чернігові, та навіть вилікувала дочку тамтешнього полковника. Ще малою та упала із замкового муру, та пошкодила спину. Оленка поставила ту на ноги в рекордні строки.

Єдине з чим не встигла розібратися Оленка так це зі спадком покійного Віта. Вірніше кажучи, з частиною спадку. Старий ворожбит залишив своїм учням заповіт. Шкода що Велет поїхав до того як Оленка знайшла лист. Віт розписав там усе своє нехитре майно, і, потрібно відмітити немаленькі статки. Останні зберігались в державній казні, і частину із тих грошей ворожбит заповів якомусь далекому родичу з під Вінниці, інше наказав розділити між своїми учнями. Якби Оленка прийшла за своєю часткою, то могла б безбідно прожити до самої старості. Нехай скромно, але тим не менш. Та вона не хотіла цього робити. Спершу вона покаже заповіт брату, а вже потім вони будуть вирішувати що робити далі.

Отож матеріальні речі, що залишив їм Віт, чекали свого часу. Проблема була у тому що дарунок котрий їй передав вчитель перед самою смертю все ще ніяк не показував себе. Відьмацька сила. У прямому сенсі частинка душі Вітова, що старий віддав Олені. Теоретично вона знала хто такі відьмаки, але на практиці все виявилось якось не так. Вона просто не могла збагнути що дав їй Віт. Знахарка не отримала неочікуваного приливу сил, запаси її хари не збільшились, будь які замовляння не стали для неї легшими чи навпаки важчими. Здавалось все залишилось так як і було. Але це неможливо.

Про те що у їхньому напрямку прямує орда песиголовців Оленка дізналась однією із перших. Саме пластун із тої півсотні козаків що залишилась в Сеньківці, помітив песів. Важке рішення про те аби покинути рідні домівки, та на деякий час переїхати до Озерного, люд прийняв на загальній раді.

Змінилась обстановка, помінявся характер травм її пацієнтів, але сама суть її робити залишилась незмінною. Поселившись у озерних Балів, дівчина продовжила лікувати людей, а в особливості поранених у перших сутичках козаків. З кожною годинною, з кожним днем Озерне приймало жителів найближчих сіл та хуторів. Тут базувалась козацька ставка. Певно саме тому вони змогли протриматись під численним нападом песиголовців.

Вона не збиралась робити дурниці та вилазити із стихійно організованого госпіталя. Розуміла що там зможе принести більше користі ніж де інде. Але інколи обставини змушують тебе порушувати власні плани, якими би продуманими вони не здавались. Все було чудово аж поки прямо у їхніх рядах нізвідки не з'явилась трійка циклопів разом із шаманом. Вона дивом врятувалась сама, і не знала чи змогли подолати тих монстрів. Дівчина була змушена відійти на безпечну відстань, адже сама видатними бойовими навичками похвалитись не могла. Мабуть сама доля вела її при виборі нової позиції де Оленка могла продовжити робити свою справу. Адже коли на неї напали неочікувані противники в вигляді загону ящерів, і здавалось що ще трошки і їй знову доведеться тікати, з'явився той кого вона так давно чекала.

Її брат виріс, змужнів, та одночасно залишився все тим же маленьким хлопчиком. Він ніби грався із ящерами, і почав поводити себе більш менш серйозно тільки коли в сутичку втрутилась ще якась дівчина. Вона якраз закінчила накладати замовляння на останнього свого пацієнта, коли ящери закінчились. Знаючи Велета, цього шансу не можна було впустити, адже юнак точно би не став затримуватись на одному місці, та побіг би рятувати ще когось навіть не перепочивши.

— Як ти тут опинилась? — запитав Велет після того як ледь не розчавив її в обіймах.

— Ми були змушені втікати із Сеньківки. Мені не хотілось їхати до Чернігова, і тому вирушила з Балями сюди.

— Зорян? Він також тут?

— Так але ми не бачились з самого початку цього жахливого бою, — зітхнула Оленка.

На мить між ними повисла незручна пауза, кожний бажав сказати іншому так багато що крутилась голова від думок про те з чого краще почати?

— Оленко я...

— Велет...

Вони почали одночасно, запнулись. Дівчина кивнула братові.

— Вибач мене, — промовив молодший Драк. — Я повів себе як останній бовдур коли вирішив покинути тебе. Мені так соромно.

— Це ти мене вибач, — ледь стримуючи сльози відгукнулась знахарка. — Ти був правий, не у всьому, але правий. Я була впертою як той мул, і не хотіла нічого чути. Так по дитячому...

— Так-так, — у розмову втрутилась Шумен. — Ми всі зрозуміли що ви варті одне одного, але якщо ви не забули то в нас тут якби війна. І он ті песи йдуть саме в нашу сторону.

Оленка кинула невдоволений погляд на дивну червоношкіру незнайомку, але група песиголовців справді хутко наближалась до них. Хто не бачив у цьому проблеми так це Велет. Так не очікувано зустрівшись із сестрою він не міг розлучатися із нею ні на мить. Собакоголові самі підписали собі смертний вирок. Котик навіть не став тягнутись до ножів, йому вистачило одного погляду, байдужого мазку засяявшим зеленим світлом ока. Ось песиголовці біжать до них, а ось розпадаються купками холодного попелу.

— Ти підкорив це око?! — здивувалась Олена.

Драк зніяковіло потер перенісся.

— Чесно кажучи виходить все ще не кожного разу, — зізнався він.

— Гаразд, може познайомиш мене зі своєю подружкою? — дівчина підійшла до Велета та поклала тому на плече руку, її долоня засвітилась м'яким світлом. — А я поки трішки вас підлікую.

— Та ми начебто не поранені, — трішки різкіше аніж потрібно було промовила Шумен.

— Так, але сестра можу зняти втому, та відновити наші сили, — втрутився Велет, та почав знайомити дівчат поки ті не дійшли до стадії шипіння одна на одну, або ще гіршого наступного етапу, при якому справа доходить до висмикування волосся з голови супротивниці.

Хлопець встиг познайоми дівчат між собою, та в декількох словах розповісти сестрі що він тут робить. Оленка закінчила накладати замовляння на Шумен, і вони були змушені розлучитись. Як би цього не хотілось, але так було краще за все. Олена не могла чаклувати на ходу, і користі із неї у бою ніякої. Тому вона повернулась за барикаду, да продовжила робити те що мусила. Велет та Шумен побігли далі.

Козаки приносили до неї нових поранених, а вона працювала як якийсь механізм, паралельно розмірковуючи про те що хоче розказати братові у першу чергу. Мабуть тому вона не помітила біди що невпинно підступалась до неї. Її охоронці пропустили за барикади сивобородого чоловіка вдягненого у просту полотняну робу, підперезану звичайною мотузкою. Старий дочекався поки дівчина закінчить перев'язувати поранену руку одного козака, та підійшов ближче.

— Прошу пробачення що забираю ваш час, пані Олено.

— Ви поранені? Пане... — запитала дівчина, помітивши великого чорного кота, що крутився в ногах чоловіка.

— Мене Далемиром кличуть, — підказав старець. — Зі мною все добре, пані. Дісталось моїй дружині, і я дуже переживаю за неї.

— Попросіть когось аби принесли її сюди.

— Пробачте пані, але боюсь я її рухати. Здається в неї щось із спиною, турбуюсь я аби гірше не зробити.

Оленка стисла губи, та тяжко підвелась на ноги.

— Показуйте куди йти.

— Тут не далеко! — зрадів Далемир.

Більше в той день Олену Драк в Озерному не бачили.

* * *

Тривожне відчуття що настигло Велета ще після того як він залишив сестру не відступило навіть тоді коли він зустрів Зоряна. Його старий друг дістав на горіхи, та лежав у черзі на лікування, але нічого страшного з ним не сталось. Котику хотілось накричати на телепня що не дивиться собі за спину, але яка у тому користь волати на того хто не при свідомості. Отож повісивши на шию друга один із своїх амулетів, та потиснувши руку пана Андрія, Велет побіг далі.

Вони з Шумен блукали вулицями Озерного і все рідше натрапляли на невеличкі групи песиголовців або ж ящерів. Коли вони зіткнулись із рудоволосою відьмою, ставало очевидно що напад відбитий. Стила виглядала втомленою але задоволеною. Її особисте кладовище сьогодні здорово розширилось, і це якимось дивним чином покращувало її настрій. Велету навіть здалось що між нею та Шумен справді є щось спільне.

Та навіть після об'єднання із відьмою, погане передчуття не покинуло Драка. Він уже було думав повернутись до сестри як навпроти нього прямо з нізвідки з'явилось око. Червоне очне яблуко крутилось навколо своєї осі, за часовою стрілкою, прямо у повітрі і не давало нікому розгледіти незвичний візерунок на тому місці де зазвичай мала бути зіниця.

— Що це таке? — здивувалась Шумен.

— Стійте, — промовила Стила, вийшовши трішки вперед та поспіхом розкурюючи свою люльку.

— Велет Драк, — пролунав спокійний, впевнений в собі голос, зі сторони ока. — Ти мене не знаєш, і моє ім'я не так вже важливе наразі. Головне що тобі потрібно знати, так це те що твоя сестра зголосилась побути моєю гостей.

— Що? — розгубився хлопець. — Що ти таке верзеш?

Око секунду мовчало продовжуючи крутитись навколо осі, аж поки з його сторони не пролунав знайомий та сердитий голос його Оленки:

— Велет, не слухай його! Чуєш! Зі мною все...

Голос зник так же раптово як і виник, а на його зміну знову повернувся спокійний чоловічий:

— Тепер коли сумнівів не залишилось, я хочу аби ти робив усе що я тобі скажу. Ти звісно можеш не послухатись, але сам маєш розуміти що тоді я буду трішки менш гостинним з твоєю сестрою.

— Щ-що ти хочеш від нас?! — ледь стримуючи гнів промовив Велет, намагаючись скористатися здібностями свого правого ока. Нажаль гнів не найкращий помічник.

— Для початку ти маєш дістатися Ніжина, у тебе є три дні. На місці я знайду тебе.

Червоне око на мить перестало крутитись а потім провернулось разок проти ходу годинникової стрілки і просто зникло. Як тільки це сталось Велет зірвався з місця і побіг у ту сторону де залишив Оленку. Звісно її там уже не було. Сказати що Котик впав у відчай — нічого не сказати! Хлопець просто випав із реальності, та закляк на місці, не знаючи що взагалі коїться та що робити далі.

Прибігла Шумен, за нею ледь поспівала Стила. Відьма, на відміну від молодших колег, зберегла холодну голову, та відразу ж почала розпитувати тих козаків що крутились біля стихійної барикади про те чи не бачили вони що сталось із знахаркою. Чоловік котрого вона лікувала запам'ятав ім'я старого з яким вона говорила. Нажаль він ледь тримався при свідомості, і не розгледів як той виглядає. Інші козаки теж не надто сильно допомогли, вони як на зло не могли пригадати як саме виглядав старий. Описували його загальними словами без будь яких подробиць. Та старій вистачило і цього. Картина склалась у її голові ще коли вона почула про те куди невідомий кличе Велета, нерадісна картина. Для початку вона не роздумуючи дістала із сумки невеличке зачароване дзеркальце та зв'язалась напряму із Арсеном Головатим. Розказавши тому про свої підозри, відьма трішки заспокоїлась, та пішла приводити до тями хлопця.

Довелось дати тому добрячого ляпаса аби вивести з істерики.

— Чорт забирай, хлопче! Візьми себе в руки! Замкнувшись у собі ти сестрі не допоможеш!

— Я не розумію, не розумію. Хто це зробив, га? А основне, навіщо!? Кому вона потрібна?

— Не вона, — не випускаючи із зубів люльку промовила Стила. — Їм потрібен ти.

— Чому ви так думаєте? — запитала Шумен.

— По-перше, це очевидно. Якби їм була потрібна в першу чергу знахарка, то вони б не зв'язувались із Велетом, — випустивши хмаринку диму, промовила відьма. — А по-друге, що ти знаєш про свого вчителя? Що знаєш про Віта Нежара?

— Ми вже говорили якось про це, — збитий з пантелику пригадав Драк. — І тоді я казав що майже нічого. Зараз ситуація не сильно змінилась, я знаю тільки те що ви мені тоді розказували.

— Гаразд, тоді я не буду грати в мовчанку. Не знаю усіх подробиць, та якось Віт зіткнувся у двобою із молодим але вправним вієм. Ти ж знаєш що хто це такі?

— Дехто називає їх нечистою силою, але мені зустрічалось читати що це такий же розумний вид істот як люди чи нявки. Вони схожі до людей, але їх дуже мало. Деякі автори кажуть що віїв можна перерахувати на пальцях рук, — промовив Драк, не здивувавшись питанню. Він давно здогадувався, про походження Вітового ока.

— Останнім часом їх стало трішки більше, кажуть в Речі Посполитій живе близько сотні віїв. Той з ким зіткнувся твій вчитель називав себе Неданом Смарагдовим. Деякий час він жив серед людей не надто приховуючись. Тримав у Києві лавку де продавав усілякі амулети та старовинні прикраси. Був знаний тим що вмів знімати прокляття як з людей так і з предметів. Все змінилось коли Недана покликала до свого маєтку одна знатна панянка, Іванка Луценко. Я знала її. Повір на слово — та ще стерва була. Кажуть вій закохався у молоду служницю із цього палацу. Панянка це, звісно, помітила, та довго крутила молодим хлопцем. Аж якось ця служниця провинилась. Не скажу що вона там зробила, але знаючи Іванку, не здивуюсь якщо там сталась якась дрібничка, на зразок розбитої чайної чашки. Луценко наказала висікти дівчину, і та не витримала. Померла у себе в кімнаті від больового шоку.

— Це просто жахливо, — скрипнувши зубами промовив Велет.

-Так, і нагадує історію Віта, чи не так? — криво усміхнулась Стила. — Тільки Недану не повезло. Він спалив маєток Іванки до тла. Своїми очима спалив. На нього виписали ордер на вбивство. Вітові "повезло" натрапити на вія першому. В результаті твій вчитель втратив власні очі, але забрав одне із Неданових. Довгий час всі думали що вій помер, хоча сам Віт не був у цьому впевнений. Тіло Смарагдового забрала велика Дніпрова вода. Та десь рік назад це ім'я знову почало згадуватись в деяких колах.

— То ви хочете сказати що за всім цим стоїть старий ворог мого учителя? — ошелешено запитав Велет.

— Я тільки озвучила причину по котрій могли викрасти твою сестру. Якщо це справді рук Недана, то очевидно що він дізнався про тебе та захотів повернути своє око.

— Чорт-чорт-чорт! — простогнав хлопець. — Потрібно було ж йому вилізти з могили саме в такий час! Чому він не забрав одразу мене? Чому пішов за Оленкою.

— Можливо він думав що ти ще в Хортиці. Виколупати тебе звідти майже неможливо. Можливо існує інша причина. Неважливо. Хлопче, є ще деко про що ти певно маєш знати, але я не можу тобі про це розповісти. На мені висить непроста клятва, адже річ йде про державну таємницю.

— Якщо від цього може залежати життя моєї сестри...

— Навряд чи, але якщо ти бажаєш дізнатись всю повноту картини, то є дехто хто не зв'язаний такими клятвами як я. Ей, не дивись так на мене! — посміхнулась відьма. — Тобі не потрібно їхати на інший кінець світу аби дізнатись про це. Наскільки я пам'ятаю, ти виграв у однієї нявкової ербі чарівний дзвіночок.

— Звідки ви знаєте? — здивувався Драк.

— Вона не вміє берегти таємниці про власні поразки. Поговори із нею, якщо бажаєш, а я поки-що подумаю над тим як нам визволяти твою сестру.

— В-ви мені допоможете? — зніяковів ворожбит.

— Якщо ти не помітив, то я роблю це на протязі останньої півгодини.