— Саме ця проблема федералізму мало не завадила формуванню нашої держави. Автономні незалежні штати, їхній намір мати власну поліцію, їхній намір мати власну освітню систему, мати власний уряд у рамках об’єднаної Конституції[176].
Понад усе Байден закликав Україну провести на Донбасі вибори й дозволити його народу обрати власних лідерів. Ці вибори були частиною мирного процесу, прописаного в Мінських угодах, і Байден вважав, що в довгостроковій перспективі вони лише зміцнять Україну.
— Вільні та чесні вибори — це те, чого Кремль боїться найбільше, — провадив Байден. — Вони не лише жадають ваших територій — їх лякає ваш успіх. Адже якщо відбудуться вільні вибори й люди вирішать, я цього певен, що вони невіддільна частина України, — що насамперед вони українці — ось чого боїться Росія. Саме це лякає Путіна.
* * *
Зеленський, обійнявши президентську посаду за чотири роки після цієї промови, поділяв її головну ідею. Він також хотів провести вибори на підконтрольних Росії територіях Донбасу. Зеленський визнавав, що з початку війни 2014 року окуповані регіони стали повністю ізольованими, абсолютно дисфункціональними та сильно залежними від Москви. Ними правив мінливий склад польових командирів і політтехнологів, які регулярно вбивали одне одного лише для того, щоб на їхнє місце приходили нові призначенці Кремля. Одного ватажка підстерегли та начинили кулями на узбіччі дороги в Луганську. Другого рознесло на шматки в його улюбленій кав’ярні. Третього, на прізвисько Моторола, вбила бомба у житловому будинку. Четвертого спалили вщерть із вогнемета. П’ятого застрелили у ресторані під Москвою. Список був довгим.
Жоден із двох анклавів, які називали себе Донецькою та Луганською «народними республіками», не мав нічого схожого на нормальну економіку. Вони були відрізані від легальної торгівлі зі світом. Займалися контрабандою, надто контрабандою зброї та вугілля, отримували мізерні дотації від Росії. Жодна країна світу, навіть Росія, не визнавала незалежності «народних республік». Однак там мешкали понад три мільйони українських громадян, яких із 2014 року — відколи контроль перебрала Росія — не допускали до участі в українських виборах. Зеленський вважав, що зможе повернути цих людей: принаймні стільки, щоби це змінило хід війни. А що, коли мешканці тих регіонів почнуть чинити опір російському контролю у своїх містах і селах? Якщо повстануть проти контрольованих Росією сепаратистів? Якщо отримають можливість голосувати на вільних виборах і вирішать возз’єднатися з Україною?
Провести достовірні опитування громадської думки в тих регіонах було важко. Найкращі з наявних опитувань свідчили, що восени 2019 року трохи більш ніж половина людей у окупованих анклавах геть не були сепаратистами, вони хотіли реінтеграції з Україною[177]. Близько 45 % бажали увійти до складу Росії. Будь-який референдум щодо цього питання містив великі ризики. Забезпечити чесне голосування навряд чи було урядові під силу, і в результаті все могло закінчитися легітимізацією кремлівського контролю над окупованими територіями. Проте Зеленський хотів спробувати. Відчував спорідненість із людьми цього краю. Як і вони, походив із промислового регіону країни, і своїми високими рейтингами під час президентських перегонів завдячував, зокрема, тим частинам Донбасу, що досі перебували під контролем України.
У перші місяці президенства Зеленський почав звертатися до людей, що жили під контролем проросійських збройних формувань. Обіцяв виплатити їм пенсії та відновити інфраструктуру. Було відкрито нові дороги крізь лінію фронту, щоб полегшити мешканцям анклавів відвідини друзів і рідних в інших частинах України.
— Люди мають перетинати кордон і бачити, що тут ліпше, так вони поступово змінюватимуть свою думку, — казав Зеленський. — Маємо їх повернути, битися за них[178].
Він хотів, щоб окуповані регіони провели вибори та обрали легітимних лідерів, які далі могли б представляти інтереси анклавів на переговорах із київським урядом. За кілька місяців перебування на посаді Зеленський публічно заявив про план, що дозволить провести такі вибори за українським законодавством. Назвав передумову голосування: Росія має відвести з регіону всі свої війська та роззброїти всіх місцевих бойовиків.
— Виборів під дулом кулемета не буде, — пояснив президент, оголошуючи своє рішення 1 жовтня 2019 року. — Жодних виборів, якщо там є військові[179].
Офіційні особи в Москві зустріли заяву схвально. Побачили в ній важливий крок до виконання Мінських угод, які недвозначно вимагали від України провести вибори на контрольованих Росією територіях. Однак в Україні рішення Зеленського багатьох обурило. Політична опозиція сприймала це як акт умиротворення Росії та її маріонеток. Восени 2019 року в Києві та інших містах на протести вийшли десятки тисяч людей, вони звинувачували Зеленського в тому, що він готує Україну до капітуляції у війні. Один із мітингів пройшов на Банковій, просто під його вікнами. Серед лідерів демонстрантів були колишні суперники Зеленського на президентських виборах — Порошенко й Тимошенко; обоє контролювали чималі фракції у парламенті. Протести також привабили ультраправе крило української політики, зокрема багатьох ветеранів війни. Разом вони кинули перший народний виклик правлінню Зеленського, і це почало підточувати його популярність. Ми зустрілися в його кабінеті того ж листопада, по всій країні вирували протести під прапорами з написом «Ні капітуляції!».
Зеленський, досі чутливий до критики, вважав ці напади глибоко несправедливими, а організаторів мітингів з осудом називав політичними опортуністами. Співробітники щосили намагалися не підпускати його до соцмереж, де незліченні меми й коментарі виставляли Зеленського дурнем і навіть зрадником. Однак президент стояв на своєму:
— На Донбасі треба провести голосування. Вибори мають відбутися.
Вони дали б Україні шанс повернути Донбас демократичним шляхом, і Зеленський не терпів політиків, які воліли б досягти цієї мети силою.
— Я не погоджуся на війну на Донбасі, — наполягав він. — Знаю, у нас повно гарячих голів, надто серед організаторів мітингів, що кричать: «Биймося, нумо все відвойовувати!». Але якою ціною? Чого це коштуватиме? Йдеться про життя та землі, я цього не робитиму. Якщо суспільство не влаштовує, то прийде новий лідер і задовольнить ці вимоги. Я ж на таке ніколи не піду, позаяк моя позиція в житті — насамперед бути людиною. Я не можу їх туди відправити. Як? Скільки їх загине? Сотні тисяч, потім почнеться тотальна війна, тотальна війна в Україні, а далі — по всій Європі[180].
* * *
У призначений день, 9 грудня 2019 року, Путін і Зеленський прибули до Єлисейського палацу, де вже було підготовлено невеличкий круглий стіл для чотирьох осіб. Путін із Зеленським сидітимуть один напроти одного — достатньо близько, щоб за бажання потиснути руки, — тоді як посередники, Меркель і Макрон, розмістяться обабіч. Перед кожним учасником організатори поклали навушники та мікрофони, через які вестиметься синхронний переклад усіма чотирма мовами: російською, українською, німецькою та французькою. Проте Зеленський, на подив декотрих його помічників, вирішив зламати мовний бар’єр.
На початку діалогу, щойно журналістів і операторів із камерами попросили залишити кімнату, Зеленський зробив вступне слово українською, а тоді з усмішкою перейшов на рідну мову й зацитував російське прислів’я — «гладко писано в папері, та забули про яри».[181] Це влучно характеризувало Мінські домовленості, які на папері могли уявлятися простими — весь документ вміщається на кількох друкованих сторінках, — але виявилися повними підводних каменів.
— Далі він до кінця переговорів розмовляв російською, — сказав український учасник делегації Олексій Резніков, який сидів позаду Зеленського.
Це порушувало звичайний для таких зустрічей протокол. Із принципових міркувань представники кожної нації зазвичай послуговувалися своєю національною мовою. Однак Зеленський хотів, щоб його зрозуміли, і прагнув показати, що не прив’язуватиметься до старих методів ведення справ, — а за допомогою прислів’я спробував розтопити лід у відносинах із Путіним[182]. Утім, це було непросто.
У Путіна, який привіз із собою до Парижа весь багаж минулих переговорів з Україною, Зеленський, видавалося, викликав роздратування та нетерпіння. Переговори Путіна з Порошенком перервалися 2016 року. По тому два президенти ніколи один з одним не спілкувалися. Лише обмінювалися образами та погрозами через медіа, а війна на Донбасі тим часом затягувалася. Тепер Зеленський сподівався переконати росіян у тому, що його обрання ознаменує новий початок, з чистого аркуша. Путін цього приймати не бажав.
— Представник Кремля висловив обвинувачення в тому, що Україна не дотримала деяких обіцянок, — розповів мені Резніков.
Зокрема, Путін наполягав на тому, що Київ не виконав своїх зобов’язань за Мінськими домовленостями. Це було справедливо для всіх сторін угоди. Україна не змінила Конституції, не провела вибори в окупованих Росією регіонах і не надала їм більшої автономії. Росія не відвела із цих регіонів свої збройні сили — і жодного разу не дотримала режиму припинення вогню.
Меркель, яка вільно володіла російською, не потребувала перекладу, щоб зрозуміти висловлювання Путіна та Зеленського, і у Резнікова склалося враження, що вона погоджується з претензіями російського президента.
— Я бачив із реакції Меркель, що вона, в принципі, поділяє його невдоволення, має ті самі уявлення.
Меркель виступала посередницею у мирних переговорах ще від їхнього початку у 2014 році й переконувала Порошенка підписати Мінські угоди. З Макроном було інакше. Французький лідер, який прийшов до влади 2017 року, єдиний за столом у Парижі не розумів російської та, схоже, не надто встигав за розмовою.
Зеленського збентежили нескінченні скарги та нарікання Путіна.
— Мій президент не розумів, у чому проблема, — казав мені Резніков.
Зеленський не міг подолати зацикленості Путіна на обіцянках, які Україна дала за попереднього керівництва, і не мав шансів достукатися до Путіна, принаймні під час їхньої першої розмови. На пресконференції після зустрічі обидва лідери запевнили, що продовжать спілкування, та зосередилися на головній домовленості нинішніх переговорів: ще одному обміні ув’язненими, навіть більшому за попередній. Результат оголосили частковою перемогою Зеленського. Видання New York Times написало, що колишній комік зіграв «внічию» з Путіним, «досвідченим майстром світових інтриг без правил».
Зеленський мав би зітхнути з полегкістю. Однак переговори в Парижі його глибоко стривожили. Він пережив рідкісний момент — відчув межі свого хисту як комунікатора. Зеленський очікував знайти в Путіні істоту з плоті й крові, людину з почуттям гумору та прагматизмом, які міг би обернути на свою користь.
— Він вважав, що своєю харизмою, своїм талантом переговорника зуміє пробити цю броню, — сказала одна з найближчих помічниць Зеленського Ірина Побєдоносцева, яка бачила президента після повернення до Києва.
