Хоча Олександр II підписав Емський указ у далекій Німеччині, його головний ініціатор та пропагандист мешкав у Києві. Михайло Юзефович, етнічний українець із Полтавщини, здобув освіту в ліцеї при Московському університеті. Він був поетом і в молодості підтримував дружні стосунки з Олександром Пушкіним. Пізніше Юзефович воював на Кавказі в чині офіцера й був поранений. Він став важливою фігурою в освітньому та культурному житті Києва в 1840-ві роки, коли обійняв керівну посаду в Київському навчальному окрузі та взяв активну участь у роботі Археографічної комісії, якій було доручено документально довести, що Правобережна Україна завжди була російською. За своїми політичними та культурними поглядами Юзефович був зразковим «малоросом». Він був місцевим патріотом, який вважав, що працює на благо Малоросії по обидва боки Дніпра; поміркованим народником, який вірив у необхідність захисту малоросійських селян від польської знаті, єврейських орендарів та католицького (і уніатського) духівництва; прихильником єдності усіх «племен» російського народу. Він був вірним підданим імперії, у якій вбачав союзницю та захисницю свого взірця малоросійського патріотизму.
Залежно від часу й обставин, Юзефович був і союзником, і супротивником групи інтелектуалів, відомих посадовцям під назвою українофілів. Він був ключовим учасником арешту членів Кирило-Мефодіївського братства, але був радше на їхньому боці, ніж на боці чиновників. Юзефович відмовився прийняти письмовий донос від студента, який прийшов до нього, щоб повідомити про підривну діяльність братства. Пізніше він попередив Миколу Костомарова про те, що насувається поліційний обшук, і допоміг йому знищити компрометуючі документи. Юзефович не вважав діяльність Костомарова та його друзів шкідливою для держави. Він дивився на них як на союзників у боротьбі проти польського культурного домінування на Правобережжі та Волині.
Пам’ятник Богдану Хмельницькому, зведений у центрі Києва за активної участі Юзефовича, втілює його переконання і прихильності. Оригінальний напис на монументі був таким: «Богдану Хмельницькому від єдиної і неподільної Росії».
На момент відкриття пам’ятника 1888 року Юзефович уже не вважав українофілів невинним товариством. 1875 року він написав доповідну записку до імператорської влади під назвою «Про так званий українофільський рух», де звинуватив своїх опонентів у намаганні відірвати Україну від Росії. Валуєвський циркуляр не спрацював, стверджував Юзефович, оскільки послужив лише для зміцнення зв’язків між українофілами в Російській імперії та австрійській Галичині, де останні друкували свої праці й діяли як агенти поляків. Тому потрібні були більш радикальні заходи, щоб зупинити руйнівну діяльність українофілів. Хоча місцеві чиновники, у тому числі київський генерал-губернатор, вважали звинувачення Юзефовича перебільшеними, урядовці в Санкт-Петербурзі, які переймалися єдністю імперії та можливими інтригами з боку не лише поляків, а й Габсбургів, сприйняли його аргументи й логіку. Імператор підписав указ, що не лише забороняв видання та імпорт україномовної літератури, а й надавав субсидію для московської галицької газети, що мала боротися з українофільством у державі Габсбургів.
Ким були ці українофіли, яких Юзефович вважав такими небезпечними для Російської імперії? Одним із них був Павло Чубинський, автор тексту гімну «Ще не вмерла Україна». Другий — професор стародавньої історії Київського університету Михайло Драгоманов. Обидва були членами Київської громади — організації української інтелігенції, що опікувалася виключно культурницькою роботою. Жоден із них не стверджував, що Україна повинна вийти зі складу Російської імперії, і не виявляв пропольських симпатій. Однак вони критично ставилися до старшого покоління лідерів українського руху, яким не вдалося скасувати заборони, запроваджені Валуєвським циркуляром. На розгортання конфлікту вплинуло й те, що Драгоманов та його прихильники виключили Юзефовича з керівництва Київського географічного товариства — центру академічної діяльності в місті. Юзефович завдав удару у відповідь із наслідками, яких ніхто не міг передбачити на початку конфлікту.
Конфлікт поколінь між українофілами та прихильниками малоросійської ідеї переріс у культурну та ідеологічну війну, оскільки Емський указ радикалізував українофілів. Це особливо стосується Михайла Драгоманова, який, звільнений зі своєї професорської посади, знайшов притулок у Швейцарії. Драгоманов оселився в Женеві, де створив низку праць, що зробили його найвпливовішим українським політичним мислителем XIX століття. Він був також першим, хто сприйняв соціалістичні ідеї. У 1880-ті роки він виступив з ідеєю окремішності українського народу і висунув ідею європейської федерації, до складу якої входила б і Україна. У певному сенсі він повернувся до ідей, висловлених Костомаровим у «Книзі буття українського народу». Федерація, що її пропонував Драгоманов, була, однак, не слов’янською, а загальноєвропейською. У працях Драгоманова український рух відійшов від шоку, спричиненого знищенням Кирило-Мефодіївського братства, і почав знову думати про політичні цілі та наслідки своєї культурної діяльності.
Драгоманов був також першим політичним мислителем, чиї ідеї мали сильний вплив на події в австрійській Україні. У той час як більшість звинувачень, висунутих Юзефовичем проти українофілів, були фальшивими, його твердження, що вони встановили тісні контакти з Галичиною та що Валуєвський циркуляр лише зміцнив ці зв’язки, були правильні. Не маючи можливості публікуватися українською в Російській імперії, українофіли скористалися тими можливостями, що існували в Галичині. Емський указ, викликаний доносами Юзефовича, зробив Галичину навіть більш привабливою в цьому сенсі. Із забороною публікувати літературні твори в Україні, що перебувала під російським правлінням, найбільш відомі постаті української літератури, у тому числі письменник Іван Нечуй-Левицький та драматург Михайло Старицький, стали видавати свої твори в Галичині. Емський указ не зупинив розвитку української літератури, але створив ситуацію, коли більшість видатних авторів мешкала в Російській імперії, у той час як їхні читачі були по інший бік кордону в Австрії. Письменники не мали прямого доступу до читачів, і навпаки. За іронією долі, ця ситуація сприяла створенню спільної літературної мови та культури по обидва боки імперського кордону.
На той час коли східні українці відкрили для себе Галичину як місце вільного вираження своїх думок та видавничий ринок, галицькі українці були, по суті, розколоті на дві конкурентні групи, русофілів і українофілів. Розкол став цілком очевидним у результаті конституційної реформи 1867 року в імперії Габсбургів. Програвши війни з Італією та Пруссією, двома новопосталими національними державами, уряд Габсбургів вирішив подовжити існування імперії, зробивши серйозні поступки найбільш агресивній її частині — угорцям. Австро-угорський компроміс створив дуалістичну монархію, відому як Австро-Угорщина. Королівство Угорщина отримало власний парламент і широку автономію, з рештою імперії її пов’язували особа імператора, спільна зовнішня та військова політика. Але угорці були не єдиною нацією імперії Габсбургів, яка дістала вигоду з цієї угоди: поляки та хорвати також отримали автономію. На жаль для українців, польська автономія була створена за їхній рахунок: Відень передав Галицьку провінцію під управління її традиційної польської еліти.
Лідери русинського руху почувалися зрадженими: Габсбурги покарали їх за лояльність, у той же час нагородивши бунтівні нації. Компроміс 1867 року став похоронним дзвоном за керованими церковною ієрархією старорусинами. Він зміцнив москвофільський рух, керівники якого, зокрема й греко-католицький священик Іван Наумович, стверджували, що русини не отримали нічого за свою лояльність і мусять змінити ставлення до уряду, якщо хочуть протистояти полонізації. Наумович критикував зусилля зі створення окремої русинської нації. Справді, у неї не було жодних шансів витримати польський політичний та культурний натиск.
За Наумовичем, австрійські русини були частиною більшої російської нації. Його прихильники вважали себе квазімалоросами, стверджуючи, що російська мова є насправді версією малоросійської і що «малорос» може опанувати її за годину. Завдання виявилося набагато важчим: намагаючись опанувати російську, лідери руху створили суміш російської, української та церковнослов’янської мов, якою вони намагалися спілкуватися одне з одним і писати свої твори.
Наприкінці 1860-х років москвофіли взяли під контроль більшість українських організацій Галичини. На Закарпатті нові угорські господарі гальмували будь-яку місцеву культурну діяльність, проводячи політику агресивної мадяризації. Уряд Росії підтримував діяльність москвофілів матеріально, що, як і очікувалося, викликало підозри у Відня. 1882 року австрійські урядовці заарештували Наумовича та звинуватили його в зраді. Він був автором селянської петиції про заснування православної парафії у греко-католицькому селі, що розглядалося як спроба проросійської пропаганди. Поряд із Наумовичем під суд потрапили й інші лідери москвофільського руху Галичини та Закарпаття. Вони були визнані винними в скоєнні різних злочинів проти держави й кинуті до в’язниці. Пізніше багато звинувачених, у тому числі й сам Наумович, емігрували до Російської імперії.
Слідом за процесом 1882 року почалося судове переслідування інших москвофільських діячів. У той час як російська імперська влада переслідувала тих, хто сумнівався в належності українців до великої російської нації, австрійці переслідували тих, хто пропагував цю ідею. Офіційне придушення москвофільської діяльності послабило цей рух і допомогло просунути іншу групу активістів у центр галицької політичної сцени. Вони були відомі як народовці або українофіли, і їхні витоки зазвичай простежують від «Руської трійці» та Маркіяна Шашкевича, проте свій безпосередній початок вони беруть від товариства «Просвіта», заснованого 1868 року, за рік після австро-угорського компромісу. Як і москвофіли, українофіли вважали, що стара політика орієнтації русинського руху на імперський уряд вичерпала себе. Але шлях, запропонований українофілами, суттєво відрізнявся від ідей їхніх опонентів. Вони заявили, що габсбурзькі русини дійсно є частиною більшої нації, але не російської імперської, а української. Українофіли конфліктували з церковною елітою, яка традиційно очолювала русинський рух, і презентували себе захисниками народних інтересів; звідси й назва «народовці», що пристала до них.
