На початку 1939р. Бандеру перевели до пенітенціарної установи в Бресті, місті на Сході Польщі. Згідно з короткою автобіографією, він втік з цієї тюрми 13 вересня 1939р., скориставшись безладом перших днів війни та допомогою українських в’язнів[672].
Висновок
Убивство міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького було найгучнішим терактом, вчинененим ОУН у міжвоєнний період. Це вбивство і два наступні судові процеси, у Варшаві та Львові, зробили чималий внесок у формування культу Бандери. Варшавський процес привернув міжнародну увагу до становища українців у Польщі. Під час двох судових процесів ОУН заявила про себе як про фашистський рух, що має на меті звільнити Україну. Звинувачені демонстрували фашистські салюти і вже вбачали в Бандері свого Провідника. Водночас для них Бандера був лідером української нації і вони вважали, що саме він повинен стати лідером української держави. Навіть польські інтелектуали піддалися спокусі й почали романтизувати поведінку молодих революційних ідеалістів, готових померти за ідею незалежності своєї країни.
З дня свого арешту (14 червня 1936 р.) і до початку Другої світової Бандера залишався під вартою. Спроба врятувати його продемонструвала, що після вбивства Коновальця певні кола в ОУН прагнули зробити його лідером свого руху.
Частина 4. «Українська національна революція»:
масове насильство та політична катастрофа
Одним із найбільш значущих понять ідеології ОУН була «революція». Українські націоналісти вважали, що вони можуть створити державу тільки під час революції, яку вони іноді називали повстанням. У міжвоєнний період ОУН оволоділа ідея «перманентної революції», у контексті якої вони й готували українців II Речі Посполитої до її останнього акту — «національної революції». В ОУН вважали, що задля здійснення такого останнього акту варто зачекати зручної нагоди, такої як війна або інший міжнародний конфлікт, який може спалахнути між «окупантами». Однак лідери ОУН не були впевнені, що з вторгненням Німеччини до Польщі для цього «кривавого повстання» вже настав відповідний момент. Політичні зміни, які виникли, не викликали у них довіри, але завдяки Німеччині, зокрема абверу, ОУН все-таки втягнули до наступної великої експансії на схід (війни проти СРСР), у контексті якої, за розрахунками оунівців, і виникне нагода для початку «кривавого повстання» та встановлення авторитарної держави фашистського типу. Конфлікти і розколи всередині руху не завадили українським націоналістам будувати нові революційні плани. Зокрема, в ОУН(б) розробили дієвий і детальний план того часу — «Українську національну революцію», архітектура якого відповідала етосу «Нової Європи», з її фашистським і расистським політичним порядком[673].
Початок Другої світової війни
Степан Бандера втік з в’язниці в Бресті 13 вересня 1939р., за тринадцять днів після початку війни. Разом з іншими українськими в’язнями він вирушив до Львова, де, як стверджують очевидці, зупинився у приміщеннях собору Святого Юра (іл. 89) та, очевидно, зустрічався там із Шептицьким. Тими ж днями (17 вересня 1939 р.) СРСР напав на Польщу, що, як і напад Німеччини, було обумовлено радянсько-німецьким Пактом про ненапад, підписаним 23 серпня 1939 р. Молотовим і Ріббентропом (іл. 112). Після кількох днів перебування у Львові Бандера зрозумів, що Східна Галичина залишиться в радянській сфері впливу, саме тому він вирішив виїхати з міста на ту частину території Польщі, яка була окупована Німеччиною і стала називатися Генерал-губернаторством. Дорогою до Кракова Бандера перетнув новоутворений радянсько-німецький кордон, що розділяв землі вже неіснуючої II Речі Посполитої. З ним вирушили інші члени ОУН, зокрема його брат Василь (іл. 115), який до того втік з польського концтабору Береза-Картузька[674].
За короткий проміжок часу між нападом Німеччини на Польщу і радянським вторгненням у Західну Україну на цих теренах виник хаос і політичний вакуум. Упродовж кількох тижнів, що передували вступу Червоної армії, деякі території Західної України були окуповані німецькими військами. З огляду на ці обставини в ОУН обмірковували: чи варто їм у таких ситуативних умовах розпочинати «національну революцію». У багатьох населених пунктах оунівці створили підрозділи міліції, які нападали, а інколи вбивали їхніх політичних ворогів: євреїв, поляків та українців[675]. Однак дуже швидко в ОУН зрозуміли, що до «національної революції» в організації не готові, а політична ситуація, яка виникла після підписання німецько-радянського пакту, є несприятливою для такого кроку; плани із захоплення влади на місцях і створення держави вирішили відкласти. За цей короткий проміжок часу сили ОУН знищили близько трьох тисяч поляків (дві тисячі осіб у Східній Галичині та близько однієї тисячі осіб на Волині), а також невстановлену кількість євреїв та інших осіб, яких вони вважали своїми політичними ворогами[676]. У ті ж дні польські солдати, які діяли у відповідь на насильство ОУН, знищили невстановлену кількість українців, поміж яких були й ті, хто вітав Червону армію (іл. 111), встановлював на її честь тріумфальні арки та співав «комуністичні пісні, змішані з релігійними гімнами»[677]. Євреї у ті часи стали жертвами нападів з обох боків[678]. Наприклад, у Яворові, невеликому містечку, розташованому приблизно за 50 км на захід від Львова, німецькі війська та українські міліціонери (із синьо-жовтими нарукавними пов’язками) знищували місцеві синагоги й принижували, катували, били та вбивали євреїв[679]. У текстах та виступах Бандери, чиї переміщення у цей період збігаються з датами перших насильницьких акцій ОУН, ці події не згадуються, як не згадуються й інші значні злодіяння, вчинені ОУН і УПА пізніше. У короткій автобіографії (1959р.) Бандера писав, що у вересні 1939-го ОУН «почала творити партизанські відділи, дбаючи про охорону українського населення, заготовляючи зброю й інші бойові припаси для майбутньої боротьби»[680].
Після прибуття у Краків Бандера зустрів там багатьох своїх соратників. Близько 30тис. українців, серед них і звільнені в’язні польських тюрем та концтабору Береза-Картузька, перебралися на той час до Генерал-губернаторства, щоб уникнути конфронтації з радянським режимом[681]. У своїх мемуарах Климишин писав, що в цей період ОУН вже була найпопулярнішою українською організацією, яка через загальне невдоволення радянською окупацією України, «плекала надію кожного»[682]. З огляду на перебіг подальших подій, варто зазначити, що у Кракові оунівці були свідками єврейського погрому, який стався в грудні 1939 р.[683]
У Кракові німці заснували Український центральний комітет (УЦК) — благодійну та гуманітарну організацію, яка започаткувала в Генерал-губернаторстві діяльність мережі українських кооперативів, шкіл і молодіжних організацій. На чолі УЦК став географ Володимир Кубійович (іл. 120), який не був членом ОУН, але шанував представників старшого її покоління. Як і багато українців, він відчув на собі етнічну дискримінацію II Речі Посполитої і вважав Німеччину найважливішим партнером українців, оскільки поділяв багато нацистських політичних переконань, зокрема антисемітизм та расизм. 18 квітня 1941р. він звернувся до генерал-губернатора Ганса Франка (іл. 134) з проханням очистити українські етнічні території Генерал-губернаторства від «польських і єврейських елементів»[684].
У Кракові Бандера спочатку жив на вул. Лоретанській, в одному з п’яти таборів, облаштованих для українських переселенців. Пізніше, разом зі своїми братами Василем і Богданом (іл. 107), він переїхав на квартиру на вул. Стражевського[685]. Наприкінці вересня Климишин зустрівся з Бандерою на краківських військових курсах (вперше після втечі з в’язниці). Бандера був неголеним та змарнілим. За словами Климишина, на Бандері був одяг, який йому видали ще у в’язниці. Наступного дня вони ходили магазинами між ринковою площею та університетом. Бандера, який завжди віддавав перевагу сірому кольору (таким був один із його псевдонімів), придбав собі сірий костюм, а Климишин — чорний[686].
У Кракові Бандера познайомився з Ярославою Опарівською (1917—1977), яка була членом ОУН та до війни навчалася у Львівській політехніці[687]. З червня 1940 р. в Кракові (або 5 червня в Сяніку) Бандера й Опарівська одружилися[688]. Климишин у своїх мемуарах зазначив, що весільна церемонія була дуже скромна: не більш ніж на десять осіб[689]. Ярослава (іл. 105) взяла прізвище чоловіка. Наприкінці 1940р. подружжя переїхало до Варшави, де з міркувань безпеки до початку 1941-го їм довелося жити у квартирі, яку підшукав Лебедь[690]. 26 травня 1941р. в Сяніку народилася Наталя (іл. 108), їхня перша дитина. У Берліні, 1939-го чи 1941р., Бандері робили операцію на носі. Його носову перетинку зламали чи пошкодили, коли примусово годували під час голодування в тюрмі Свенти Кшиж[691].
Розкол в ОУН
В автобіографії Бандера писав, що в листопаді 1939 р. він на два тижні їздив на лікування до словацького курорту П’єштяни (іл. 106), де зустрічався з іншими оунівцями[692]. Звідти він вирушив до Відня, де також зустрів нових соратників, серед яких був Володимир Тимчій (Лопатинський), чинний лідер Крайової екзекутиви ОУН (іл. ПО). Бандера і Лопатинський домовилися про спільний візит до Рима, щоб зустрітися там з новим головою ОУН і ПУН Андрієм Мельником та обговорити непорозуміння, яке виникло між Крайовою екзекутивою та керівництвом у вигнанні (між ОУН в Україні і ПУН, як тоді називали ці організації). Бандера прибув до Рима в першій половині січня 1940 р. та зустрівся там зі своїм братом Олександром (іл. 109), який мешкав у цьому місті з 1933 р. і на той час вже здобув в ньому ступінь доктора політекономії[693].
Переговори з Мельником не привели до компромісу. Бандера зажадав від Мельника включити до керівництва організації нових людей та усунути Ярослава Барановського й Омеляна Сеника. Останнього Бандера підозрював у співпраці з поляками[694]. Бандера й Лопатинський також попросили чинного лідера ОУН виїхати до Швейцарії. Мотивом цього прохання було прагнення ослабити вплив Мельника на ОУН[695].
В автобіографії Бандера писав про те, що він наполягав на більшій незалежності політики ОУН від зовнішніх чинників, маючи на увазі співпрацю з нацистською Німеччиною[696]. Однак це твердження, сформульоване 1959р., не відповідає ні діям ОУН(б) в 1940—1941 рр., ні політичним уподобанням, про які Бандера написав у недатованому листі до Мельника в серпні 1940р. У цьому посланні він обурювався, що Барановський поширює чутки, ніби Бандера вороже ставиться до нацистської Німеччини[697].
Мельник не погодився на зарозумілі вимоги Бандери, однак запропонував йому пост радника; від Лопатинського, як крайового керівника, Мельник зажадав повного підпорядкування. У відповідь на це Бандера та інші члени ОУН, зокрема Отецько, Янів, Ленкавський і Шухевич (члени Крайової екзекутиви за часів (1933—1934) головування Бандери), зібралися 10 лютого 1940 р. в Кракові та проголосили створення Революційного проводу. Новий політичний орган очолив Бандера[698]. Згодом ця фракція стала називатися ОУН(б) — за прізвищем Бандери, щоб відрізняти себе від колишньої, або точніше чинної ОУН, яка з цього моменту стала називатися ОУН(м) — за прізвищем Мельника. Лопатинський віз цю новину в Україну, але його убили на німецько-радянському кордоні радянські прикордонники[699].
