Попри не надто активний порівняно з іншими теренами перебіг польсько-українського конфлікту в перші місяці 1944 р. в Галичині, кількість постраждалих була доволі значною. Документ АК від 5 квітня 1944 р. вказує, що на той момент встановлено 5 тисяч жертв серед поляків. При цьому зазначено, що найбільшими були втрати в повітах Рогатин, Підгайці, Бережани, Перемишляни. Приблизно таку ж цифру польських втрат за перше півріччя подає й узагальнювальний звіт ОУН про боротьбу 1944 р.
Але саме тоді війна почала набирати ще більших обертів. Тому у звіті за квітень—травень 1944 р. польське Міністерство внутрішніх справ подає цифру в 10 тисяч убитих поляків і зазначає: «Ситуація на терені Східної Малопольщі, з огляду на вчинені українськими бандами вбивства, стає протягом чотирьох місяців ще більш трагічна, а в квітні вже була цілком ідентичною до того, що сталося влітку 1943 р. на Волині».
Повстанські огляди відтворюють, між іншим, і сприйняття власних антипольських дій українським населенням. В одному з таких документів про настрої українців Львова у квітні 1944 р. читаємо: «Протипольські акції маси оцінюють і сприймають позитивно, інтелігенція не хоче класти під ними свого підпису, але це не випливає з гуманності, а зо страху перед відповідальністю».
Урешті подальше загострення польсько-українського протистояння, черговий провал переговорного процесу, швидке наближення фронту схилили керівництво українського підпілля до прийняття радикального рішення щодо усунення польського населення з теренів Галичини. Ще одним чинником, який вплинув на ухвалення такого рішення, стала інформація, яку читаємо у звітах ОУН: «5 квітня 1944 р. польський еміграційний уряд Миколайчика оголосив заяву співпраці між т. зв. польськими збройними силами в Краю та Червоною армією».
Реакція на це була радикальною, адже стало зрозуміло, що локальна співпраця польського підпілля з головним ворогом бандерівців тепер набуває іншого, глобального характеру. В інструкції Крайового проводу ОУН від 5 травня 1944 р. читаємо: «З огляду на офіціяльну поставу польського уряду в справі співпраці з совітами, треба поляків з наших земель усувати. Прошу це так розуміти: давати польському населенню доручення до кількох днів випровадитися на корінні польські землі. Коли воно не виконає цього, тоді слати боївки, які мужчин будуть ліквідувати, а хати і майно палити (розбирати). Ще раз звертаю при цьому увагу на то, щоби поляків закликати до покинення земель, а доперва опісля ліквідувати, а не навпаки».
Уточненням цих указівок є цікавий документ з 30 травня 1944 р. Він, на жаль, не підписаний, але, судячи зі змісту, є інструкцією нижчого рівня, яка стосується реалізації антипольських акцій у Галичині.
Українські повстанці
«Ми мусимо провести сильну акцію по ліквідації в основному найактивнішого провідного елементу та боєздатного (жінок, дітей, стариків не чіпати). По уступленню нім(ецького) війська з даного села, використати цю нагоду до негайної ліквідації всього мужеського елементу від 16—60 років життя. Звичайно провідний польський елемент у масових акціях не падає, тому за ними треба слідкувати й ліквідувати. Ми зараз ведемо боротьбу за ЗУЗ як основну базу нашої сили в боротьбі за УССД. Цієї боротьби ми не сміємо програти, і за всяку ціну мусимо зменшити до мінімуму польські сили. Лісні і підлісні села мусять зникнути з лиця землі. Заборонити нищити українців-римо-католиків. Кожному комендантові боївки з’ясувати ціль боротьби з поляками, як також методи, примінювані в цій боротьбі. Не ліквідувати таких, що кожночасно готові навіть своєю активною боротьбою засвідчити вірність УССД та її владі».
Отже, знову-таки немає вказівок щодо знищення всього польського населення, завданням було усунути поляків, виселивши їх. Для загострення ситуації й пришвидшення виселень повстанці отримували дозвіл на ліквідацію чоловіків у населених пунктах, мешканці яких не виїжджали. Проте навіть радикальна вимога знищення дорослого чоловічого населення уточнюється: жертвами акцій не повинні стати лояльні до українського руху поляки.
Загалом, інструкції з травня 1944 р. переважно співзвучні з рішеннями військової конференції кінця 1942 р. Хоча ніде — ані в цьому документі, ані в інших інструкціях 1944 р. — немає покликання на 1942 р., що вкотре ставить питання про те, наскільки визначальними були постанови військової конференції, проведеної два роки тому. Ніде в цих указівках також немає покликань на якісь аналогічні інструкції, які мали б бути видані роком раніше на Волині. Це є ще одним аргументом на користь тези про домінування стихійного елементу в антипольських акціях 1943 р.
Акція виселення поляків навесні 1944 р. супроводжувалася не тільки ультиматумами про негайне залишення українських земель, але й спеціальною пропагандистською листівкою «До польського населення на Західно-Українських землях», датованою 12 червня 1944 р.
«В ім’я історичної правди пригадуємо, — наголошувалося у тексті листівки, — що на корінних польських землях не згоріло ні одне польське село, підпалене українською рукою, не впала неповинно ні одна польська жертва. Простягнену українським народом руку ви відкинули. За гостинність на українських землях ви відплатилися звірським мордуванням сотень і тисяч мирного населення українського і спаленням сотень сіл. Не дивуйтеся тепер, що гнів і обурення українського народу не має меж. Ви самі позбавили себе права гостинності на українській землі і мусите з цієї землі вибиратися! Український народ має ще настільки сили, що зуміє вгамувати ваше нахабство і розбещеність та прогнати вас усіх за межі своєї споконвічної землі».
У відповідь на розпочату українцями акцію з ультиматумами до такого ж інструменту залякування вдалися і польські підпільники. По багатьох місцевостях Галичини було розкидано листівки з вимогою до українців негайно залишити ці території під загрозою смерті.
«Українці! Вбивства і напади ваших банд в злочинний спосіб на спокійне польське населення унеможливлюють наше співжиття і змушують нас до відповіді, — читаємо в одній із них від 16 травня 1944 р. — Наказую українській людності протягом 48 годин залишити місцевості, заселені поляками. Невиконання наказу буде каране смертю. Командир відплатних загонів Ярема».
Проте ініціатива в більшості випадків у той час була на українському боці. Звіти українського підпілля подають інформацію з різних районів Галичини. «Згідно з наказом Організації, у цілій Равській окрузі польське населення покидає села. Менша частина поляків лишилася в містах: Рава, Жовква, Немирів, Любачів. Більша частина вибирається на Ярослав і дальше на захід. Тих, що не хотять добровільно опустити наших земель, наші відділи знищують. Польські села, що були центрами польського активу, спалено, як Річки, Ковини. В мішаних селах попалено тільки деякі хати, а багато їхніх господарств лишилось в руках українських селян».
Схожі дані маємо із Золочівщини: «Зараз переведено в цілому терені протипольську акцію в формі ультиматумів, зобов’язуючи до певного реченця вибратись полякам з ЗУЗ. Ультимати були дані помимо цього, що в селах стаціонувало військо. Це викликало страшну паніку поміж поляками, і вони почали масово виїжджати на захід».
Детальну інформацію про розгортання антипольських акцій містять звіти польського підпілля: «Польські поселення — як нам повідомляють з багатьох сторін, — отримують погрози і заклики до виїзду на захід, які повторюються через кожних кілька днів. Тому еміграційний рух далі залишається масовим явищем. Залишені, осиротілі польські будівлі українці негайно спалюють і знищують, щоб у селі після поляків не залишилося й сліду. Навіть садиби, розташовані настільки близько від українських будинків, що не можна їх спалити без загрози для останніх, старанно розбирають». У звіті командування АК Львівського регіону від 11 травня теж зазначалося: «Українська ділянка далі відзначається значним збільшенням убивств. Нині їм, як правило, передує наказ про виїзд українською мовою».
Аби спинити паніку і припинити масову втечу, польське підпілля активізувало власні акції проти українців. Часто це були дії, абсолютно симетричні до вчинених українськими повстанцями. «З метою протистояння наказам, які використали українці у відношенню до польської людності, щоб залишала наші терени, — читаємо у звіті одного з польських командирів, — наказав поширити по українських селах і там, де є мішане населення, листівки, що наказували українцям залишити ці терени протягом 48 годин під карою смерті. Для переконання українців, що це не похвальба, в Борщовичах спалено три українські доми, що дало позитивний результат, коли українці почали виїздити з терену. Те саме зробив на периферії міста [41], на Клепарові, Голоску, Замарстинові і Збоїщах».
У кінці травня Міністерство внутрішніх справ, спираючись на інформацію, отриману від польського підпілля, повідомляло уряд в Лондоні, що кількість поляків на теренах Галичини суттєво зменшилася. «Жовківський повіт. На терені повіту залишилися лише рештки польського населення. З самої Жовкви виїхало 90 % інтелігенції, а польського населення, переважно втікачів з околиць, є там лише коло 1000 осіб. В повіті поляків фактично немає. Равський повіт. Терен повіту цілком залишений поляками. З самої Рави Руської виїхав Польський опікунчий комітет, священики та інтелігенція. В містечку залишилася тільки міська біднота в кількості близько 200 осіб. Яворівський повіт. Купка поляків знаходиться лише в самому Яворові. Радехівський повіт. Дрібні кількості залишилися ще в Радехові, Топорові, Лопатині і Стоянові». Аналогічна інформація стосується Сокальського, Кам’янського, Бродівського, Перемишлянсього, Золочівського, Бібрецького, Стрийського, Бережанського та Підгаєцького повітів.
Українські акції були тільки однією з причин, які штовхали поляків залишати Галичину. Іншою було бажання втекти перед приходом радянської влади. Незважаючи на причини, така ситуація ставала катастрофою для польського підпілля, адже позбавляла його можливості чинити опір українцям чи, тим паче, сподіватися на протистояння радянській владі.
Уже наприкінці травня, коли на повну силу велися бойові дії між обома підпільними рухами, які знову-таки обернулися масовими втратами з обох боків, реалізовано спробу бодай призупинити їхнє подальше розгортання. З пропозицією про перемир’я вийшли поляки як, очевидно, більш постраждалі у цьому конфлікті. Її було прийнято, хоча обидві сторони в протоколі зустрічі вважали за необхідне застерегти, що ініціатива перемир’я не означає слабкості з їхнього боку, а є лише виявом доброї волі у подоланні непотрібного конфлікту. Проте масштаби протистояння на той момент були настільки значними, що припинити його швидко не було жодної можливості. Тим паче наближався фронт, який призводив до дезорганізації лав обох підпільних рухів і, що найголовніше, знову загострював питання належності західноукраїнських земель.
