Ситуація змінилася після укладення Брестського мирного договору. Однією з його умов було виведення російських військ з території України та укладення миру з УНР. Гра в окрему ДКР втратила сенс і могла завадити Кремлю. ЦК РКП(б) на засіданні від 15 березня 1918 р. дав чітку директиву: Донецько-Криворізький басейн входить до складу України[55]. Це рішення за участі голови уряду ДКР Артема (Федора Сергєєва) було затверджено на II Всеукраїнському з’їзді рад у Катеринославі (17—19 березня 1918 р.). Тоді ж була проголошена й незалежність радянської України[56]. Незабаром після цього радянська влада на території України була остаточно ліквідована.
Примара реальної федералізації лякала керівництво РКП(б). Надалі воно рішуче клало край будь-яким спробам втілення в життя економічної регіоналізації, адже це суперечило централізаторській суті більшовицького режиму. Формальні підстави для таких спроб були ліквідовані з ухваленням Конституції радянської Росії у липні 1918 р. Зокрема, стаття 2 цього документа звучала так: «Російська Радянська Республіка засновується на вільному союзі вільних націй, як федерація радянських національних Республік»[57].
Поширене в публіцистиці твердження про те, що ДКР було ліквідоване начебто рішенням Ради праці та оборони РСФРР від 17 лютого 1919 р. не має реальних підстав. Та резолюція звучала так: «Прохати тов. Сталіна через бюро ЦК провести знищення Кривдонбаса»[58]. «Бюро ЦК», тобто оргбюро ЦК РКП(б), займалося партійними та кадровими справами і його рішення аж ніяк не могли щось безпосередньо змінити в державному будівництві. Та й поняття «прохання» і «постанова» чи «резолюція» (тобто законодавчий акт), м’яко кажучи, далеко не тотожні. Для порівняння: того ж дня було ухвалено рішення «прохати ЦК розробити директиву для знищення Наркомату шляхів сполучення України» [59]. Таким і мав бути перший крок до втілення відповідного рішення в життя: спочатку розроблялася директива, яка обговорювалася і схвалювалася партійними органами і лише потім затверджувалася радянськими. А тепер факт: ліквідовано Наркомат шляхів сполучення було лише 15 серпня 1919 р., і то насамперед через масове скорочення усіх радянських організацій у Києві.
Загалом, аби щось «ліквідувати», його потрібно «мати». Не існує жодного факту, що свідчив би про існування чи хоча б проголошення ДКР після другого опанування більшовиками України. Такого, приміром, як створення наприкінці 1918 р. ТРСУУ (див. нижче), де низку ключових посад обіймали колишні керівники ДКР. Це, звичайно, не означає, не існувало ідеї поновлення ДКР. Відповіддю на такі наміри й були слова з адресованої представнику України Ізраїлю Кулику в Курськ телеграми Сталіна, датованої 22 грудня 1918 р.: «Жодного Кривдонбасу не буде і не має бути. Час кинути займатися дурницями»[60]. Таким чином, питання ДКР було зняте ще навесні 1918 р. саме через позанаціональний характер такого об’єднання.
Другий прихід більшовиків (грудень 1918 — серпень 1919 р.)
13 листопада 1918 р., після того як Німеччина визнала поразку в Першій світовій війні й там відбулася революція, Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет (ВЦВК) видав постанову про анулювання Брест-Литовського мирного договору. У ній, зокрема, наголошувалося, що «зобов’язання, які стосуються сплати контрибуції або територіальних поступок, оголошуються недійсними». Разом із ним зазначалося: «За основу справжнього миру між народами можуть слугувати лише ті принципи, котрі відповідають братерським відносинам між трудящими всіх країн та націй і які були проголошені Жовтневою революцією і відстоювалися російською делегацією в Бресті. Усі окуповані області Росії будуть очищені. Право на самовизначення повною мірою буде визнано трудящими націй усіх народів»[61]. Зазначимо, що в цій постанові знову акцентувалася увага на праві націй на самовизначення, яке на той час уже не було популярним серед більшовиків щодо України.
Початок повстання проти гетьмана Скоропадського під проводом Директорії засвідчив, що Українська Держава, незважаючи на її пропоміщицький характер, не знищила національної складової революції, як це здавалося спочатку. Більшовицьке керівництво знову вирішило використати національний чинник із користю для себе. Кремль погодився на те, щоб формально боротьбу за панування над Україною очолив Тимчасовий робітничо-селянський уряд України (ТРСУУ), який з дозволу Кремля було створено 28 листопада 1918 р. у вагончику на залізничному вокзалі Курська. Це рішення і слід вважати початком «других рад». Згодом ТРСУУ було реорганізовано в Раду народних комісарів (РНК) УСРР.
На першому ж засіданні новоствореного уряду було вирішено, що він буде перебувати в Суджі. Рішення було цілком логічне: український уряд мав базуватися на території України. Керуючись цим же принципом, ТРСУУ 27 грудня 1918 р. ухвалив рішення про переїзд до Білгорода[62]. Щоправда, там уряд не затримався — завдяки сприятливим обставинам, в тому числі й допомозі німецького гарнізону, вже З січня 1919 р. більшовики опанували Харків і уряд перемістився до цього міста.
Ще 11 грудня 1918 р., тобто під час перебування у Суджі, на засідання уряду було винесено питання про кордони. Однак його було знято з порядку денного «до визнання Тимчасового робітничо-селянського уряду України Радою народних комісарів РСФРР»[63]. Про те, що такої формальності український уряд справді потребував, але не отримав, свідчить мотиваційна частина однієї із телеграм до Леніна від 21 січня 1919 р.: «З огляду на те, що Українська Соціалістична Радянська Республіка ще не визнана Росією...»[64] Незважаючи на відсутність такого визнання, уряд радянської України одразу після свого утворення формально позиціонував УСРР як окрему державу.
Оскільки у вирішенні питання про кордони керівники радянської України завжди відштовхувалися від позиції українських національних урядів, владу яких вони і поборювали, то цілком логічно, що всі вказані вище «нові території» вони вважали українськими, а тому «своїми». Про те, що такий погляд був серед урядовців УСРР загальноприйнятим, свідчить, зокрема, текст звичайного поточного документа — рішення особливої комісії при Комісаріаті фінансів, яке було заслухане на засіданні РНК УСРР 3 березня 1919 р. У ньому йшлося про клопотання виконкому Валуйського повітового з’їзду рад з проханням надати фінансування за листопад 1918 р. освітянам повіту. Мотиваційна частина згоди на таке фінансування з боку УСРР виглядала так: «З огляду на те, що Валуйський повіт постановою гетьманського уряду був віднесений до території України і нова постанова з цього приводу радянського українського уряду, за якою Валуйський повіт визнаний таким, що відійшов Російській Радянській Республіці /Воронезька губ./ була ухвалена лише 10 лютого...»[65]
Подібне клопотання викладачів Білгородського духовного училища залишили без задоволення лише через те, що їхня праця «не відповідає основним принципам радянської влади»[66], а не тому, що училище перебувало в Білгороді.
Саме Білгородський повіт став тим каменем спотикання, який актуалізував територіальну суперечку на початку січня 1919 р. Радянська Росія після опанування більшовиками Харкова не поспішала віддати Україні вказаний повіт, який українські урядовці вважали своїм. Це спричинило ухвалення 13 січня (опубліковано 16 січня) спеціальної постанови ТРСУУ, в якій наголошувалося: «З огляду на природне тяжіння Білгородського повіту до Харківської губернії, Тимчасовий робітничо-селянський уряд України постановив: Згідно з клопотанням Білгородського ревкому приєднати Білгородський повіт до складу Харківщини»[67]. Втім, ця постанова була з боку УСРР швидше нагадуванням про «справжній» (в уяві уряду) стан речей, а не формальним перепідпорядкуванням цієї території. Щодо інших повітів, що стали українськими за гетьманату, таких гучних нагадувань не лунало.
Це рішення українського уряду викликало негативну реакцію керівництва Курської губернії, до складу якої Білгородський повіт входив до революції. 27 січня питання про кордони з Росією знову розглядалося на засіданні українського уряду. Приводом для нього, окрім питання Білгородського повіту, стали спроби Орловського військового комісара підпорядкувати собі у військовому відношенні Чернігівську губернію та питання про Грайворонський повіт. Було ухвалено рішення: «Унаслідок заплутаності питання подати запит через т. Чичеріна до Раднаркому РСФРР про включення Білгородського та Грайворонського повітів до складу Харківської губернії і передачу всіх повітів Чернігівської губернії (до складу України. — Авт.) як тимчасовий кордон»[68].
До отримання чіткої директиви з Кремля керівництво УСРР вважало названі повіти частиною УСРР. Про згоду між сторонами говорити не доводилося, тривало жорстке протистояння. Так, 22 січня 1919 р. курський губернський чрезвичком (термін походить від російського ЧК — «Чрезвычайная Комиссия». — Авт.) надіслав до українського уряду телеграму такого змісту: «Згідно з постановою ЦВК Рад повіти, що звільняються, підпорядковуються своєму губернському центру (така постанова була опублікована в московських „Известиях“ 12 січня — Авт.). Відповідно повіти Курської губернії, які звільняються, підпорядковуються Курську, а не Харкову. Прошу вас негайно зробити розпорядження Бєлгородській, Путивльській, Грайворонській та іншим повітовим ЧК (виділення наше. — Авт.) Курської губернії, які до цього часу підпорядковувалися українському уряду, про те, що вони підпорядковуються Курську, а не Харкову. Про здійснені вами заходи прошу повідомити Курський Чрезвичком»[69]. Інакше кажучи, як названі в телеграмі, так і деякі інші повітові ЧК на той час підпорядковувалися Харкову.
Це звернення було розглянуто в Харкові 29 січня і результату не мало. 29 січня та 2 лютого 1919 р. у надісланих з українського центру на місця телеграмах вказувалося на те, що Грайворонський повіт перебуває у складі України. За день розгляду цього звернення завідувач відділу внутрішніх справ Василь Аверін у відповідь на запит поштового відомства зазначав: «Грайворон, Білгород і Ворожба належать Харківській губернії»[70].
31 січня телеграма подібного змісту була направлена з Білгородського повітового ревкому до Курська. У ній відзначалося: «Унаслідок телеграми сповіщаю, що Білгородський повіт, відповідно до постанови робітничо-селянського уряду України, входить до Харківської губернії. Дивуюся вашій непоінформованості»[71].
Таким чином, український уряд бажав залишити (а не забрати в РСФРР) ці повіти у своєму складі. Оскільки ж у Росії з цим не погоджувалися, то в Харкові вирішили, що питання кордонів між радянськими республіками має бути вирішеним на конференції усіх існуючих на той час таких республік (Росії, Естонії, Литви, Латвії, Білорусії, України), принципова згода на проведення, судячи із офіційного листування, була досягнута.
Урядовці з УСРР Георгій П’ятаков та Яків Дробніс, які в той час перебували в Москві, отримали з Харкова таку телеграму: «Постановою Тимчасового уряду від 31 січня ви делеговані на конференцію радянських республік, котра повинна зібратися найближчими днями в Москві для визначення кордонів між радянськими республіками»[72]. 2 лютого в телеграмі до голови Всеросійського ЦВК Якова Свердлова Раковський відзначав: «П’ятаков і Дробніс є одночасно представниками і центрального Українського комітету (тобто ЦК КП(б)У), й уряду. Вважайте мою заяву підтвердженням їхніх повноважень»[73].
