На тлі процесів осідання кочовиків на землю та піднесення ролі нової столиці Атіля в дельті Волги, писемні джерела повідомляють про серйозні зміни всередині самого хозарського суспільства. За даними Аль-Масуді, саме в часи правління халіфа Харун ар-Рашида (786—809 рр.) хозарський бег прийняв іудаїзм. А вже в 839—841 рр. посольство до візантійського імператора Феофіла прислали «каган і бег Хозарії». Посли прийшли з незвичним проханням — побудувати для хозар фортецю в пониззі Дону. Візантійці погодилися, виславши до хозар Петрону Каматира, який будує на лівому березі Дону з обпаленої цегли фортецю Саркел — «Білу Вежу» давньоруських джерел. Як відплату хозари віддають Візантії свої кримські володіння, де утворюється фема Херсонеса на чолі з тим же Петроною. Така висока ціна була сплачена за вивчення візантійського фортифікаційного досвіду, який хозари використали для будівництва ще однієї фортеці з обпаленої цегли — Семикаракорської, а також серії кам’яних фортець у Подонні. Одночасним політичним кроком стало переселення на захід від Дону мадярів (угрів).
Іншим цікавим явищем є знамените «хозарське двовладдя», яке найкраще описане для X ст., однак його поява і розвиток з початку IX ст. залишаються малодослідженими. Імовірно, зміни були поступовими, оскільки роль кагана в тюркському суспільстві була надто високою. Каган відрізнявся від звичайного володаря «божественним походженням»: він був «небонародженим», засновником і носієм «еля» — держави. Тому піднесення одного з бегів (голови роду або племені) до рангу співправителів кагана мало означати певний соціальний та ідеологічний переворот у державі. 861 р., коли Хозарію відвідав Костянтин Філософ[20], каган усе ще відігравав головну роль, хоча й залежав у прийнятті рішення від «першого радника» — бега. Згідно ж з арабськими описами X ст., бег («цар») уже уособлював найвищу адміністративну владу в державі, роль же кагана зводилася лише до символічного виконання традиційних обрядів, під час яких бег мав уклонятися кагану. Проте надто тісний символічний зв’язок кагана та його тіла з державою і її «тілом» — народом, призводив до того, що кагана могли звинуватити «в порчі» і вбити під час природних лих — посухи, голоду, війн. Станом на X ст. це призвело до повного виродження каганської родини, тому символічним каганом міг бути обраний будь-який пересічний хозарин із певного роду.
861 р., очевидно, дізнавшись про похід русів на Константинополь, хозари та мадяри здійснили облогу Херсонеса, зняти яку вдалося візантійському посланцеві Костянтину Філософу, який саме повертався від кагана з «релігійного диспуту». Про цю подію повідомляє житіє Костянтина, як вважається, складене зі слів його брата та супутника Мефодія. Намагаючись обрати нову релігію, у 860/861 р. каган і бег запросили представників трьох релігій: християнства, мусульманства та іудаїзму. Легенда говорить, що вибір каган зробив, поставивши всім по черзі те саме питання: «Чия віра від двох інших краща?», на що і Костянтин, і мусульманин нібито відповіли, що це віра євреїв.
Важко сказати, чи пов’язаний перехід хозарської верхівки до іудаїзму з подальшою усобицею, що виникла в каганаті. Писемні джерела говорять лише про її наслідки, а не причини. Зокрема, Костянтин Багрянородний говорить про повстання племені кабарів. Повстанці були розбиті й утекли до мадярів, які саме в цей час теж відмовилися коритися центральній владі хозар.
Як свідчить давньоруський літопис, не змогли хозари в 884— 885 рр. нічого протиставити й русам Олега, які перепідпорядкували собі слов’янських данників каганату — сіверян і радимичів. Одною з головних причин пасивності хозар на західних кордонах могла бути війна з печенігами в Поволжі. Знову ж таки, джерела не дають відповіді на питання про час і причини війни, вони тільки говорять, що перемогу над печенігами хозари здобули лише в союзі з огузами (про них докладніше нижче), розбивши близько 888 р. печенігів за Волгою. Переможені племена печенігів хозари поділили на дві частини, одну з яких 889 р. примусово переселили в Північне Причорномор’я для боротьби з мадярами та хабарами. Під тиском печенігів мадяри відійшли до Нижнього Дунаю, а Північне Причорномор’я надовго стало місцем проживання печенігів, які називалися в арабських джерелах «хозарськими». Проте станом на X ст. джерела повідомляють про те, що хозари спеціально тримали в Саркелі гарнізон із кочовиків-огузів, що свідчить про недовіру печенігам.
Усобиці IX ст. фактично призвели до нівелювання значення каганської династії в Хозарській державі. Країну одноосібно очолив бег-іудей, який віднині називався джерелами «царем», символічна ж посада «кагана» стала виборною. Не довіряючи переважно язичницькому населенню каганату, бег оточив себе в Атілі найманою мусульманською гвардією. Її роль джерела відзначають 6 епізоді походу русів на Каспій 909—914 рр. Пропустивши руські човни 909 р., бег схилився до порад своєї гвардії напасти на русів на зворотному шляху в 913/914 р. Під час переходу через Волгу хозари несподівано напали на русів і перебили їх; лише невеликій частині вдалося прорватися на північ.
До середини X ст. територія і населення Хозарії суттєво скоротилися. Незалежність здобули Аланія і Волзька Булгарії, які затвердили її і власним релігійним вибором — обравши християнство та іслам відповідно. Аланське населення Подоння не пізніше від початку X ст. масово мігрувало назад на Північний Кавказ, а булгари степового басейну Сіверського Дінця прийняли мусульманство, і, як пише Костянтин Багрянородний, навіть утворили самостійну державну одиницю — «Чорну Булгарію», здатну воювати з хозарами. Станом на середину X ст. дійшло в хозар і до військових сутичок з огузами. Не дивно, що військова потужність Хозарського царства цього періоду була лише блідою тінню попереднього Хозарського каганату.
964 р. князь русів Святослав здійснив похід на хозарських данників вятичів, а 965 р. знищив фортецю Саркел (Білу Вежу), дійшовши походом до Прикубання, де воював із ясами і касогами[21]. Після спустошення західних опорних пунктів Хозарії, наступного 966 р. Святослав підкорює вятичів. Синхронно, як свідчить археологічно зафіксоване спалення сіверянського Донецького городища на Сіверському Дінці, відбувається підкорення решти сіверян. Скориставшись ослабленням хозар, 965 р. огузи розбивають залишки печенігів на Лівобережжі Волги та примушують їх з’єднатися з одноплемінниками на півдні України. 968 р., скориставшись походом Святослава на Балкани в Болгарію об’єднані сили печенігів обложили Київ. Очевидно, звинувативши в цій акції хозар, Святослав у 968/969 рр. завдає удару по столиці Хозарії — Атілю. Руси взяли не лише Атіль, а й друге за значенням хозарське місто Прикаспію — Самандар, залишивши залогу в дельті Волги. Хозарські ж степи Поволжя зайняли огузи.
Арабські джерела повідомляють про спроби хозар прийняти іслам, заручившись підтримкою арабів, проте реальних наслідків ця акція не принесла. Рештки хозар осідають у Тмуторокані, де вони ще згадуються у руських літописах XI ст. Звичайно, хозари частково залишалися і в степових містах, зокрема в Білій Вежі. 1064 р. 3000 хозарських сімей, утікаючи від вторгнення половців у Прикаспій, прибули в покинуте місто Кахтан (очевидно, сучасний Дагестан) і відбудували його, проте як самостійна політична одиниця хозари більше ніколи не згадувалися.
Давні мадяри (угри)
Давні мадяри належали до групи угорських племен Зауралля, які мешкали на географічній межі лісостепу і степу, перейшовши в способі господарювання від мисливства до скотарства. Писемні джерела практично не дозволяють визначити первісне місце розташування батьківщини мадярів, однак зрушення останніх десятиліть у дослідженні їх археологічної культури періоду міграції дозволили впевнено визначити, що переселення мадярів у Європу із Зауралля було не поступовим, а сталося за короткий часовий проміжок у першій третині IX ст. На формування культури давніх мадярів наклали свій відбиток археологічні пам’ятки сусідніх тюркомовних племен огузів і кимаків, спостерігається у ній також вплив ювелірних центрів Середньої Азії та Китаю, натомість велика відмінність від культури Хозарії свідчить про значну віддаленість їхнього вихідного регіону від Поволжя. Наразі такий регіон має локалізуватися на схід від Челябінського Зауралля аж до кимацького ареалу Приіртишшя.
На початку IX ст. під тиском печенігів мадяри почали переселення на захід, дійшовши до Волги. Хозари дозволили поселитися їм на лівому березі Волги між волзькими булгарами та власне хозарським осередком на території від пониззя р. Ками до р. Єруслан. Сім племен мадярів не мали єдиного правителя, ними керував «воєвода» Леведі. За короткий час проживання у Поволжі мадяри взяли участь у низці війн як союзники хозар, за що Леведі отримав у дружини знатну хозарку. Проте в 30-х рр. IX ст. мадяри знову були змушені змінити місце проживання й переселилися у Північне Причорномор’я.
Близько 837 р. мадяри вступили в конфлікт із переселенцями з Македонії, розселеними болгарами на північ від Дунаю. А 839 р., швидше за все, саме мадяри згадуються як «ворожі народи», що не давали спокійно повернутися з Константинополя посольству русів. Уже тут, на території України, хозари спробували надати мадярам єдиного правителя («ельтебера»), запропонувавши їм самим обрати собі кандидата. За переказом, Леведі нібито відмовився від такої честі через бездітність, тому мадяри підняли на щиті Арпада, сина Алмуша, який і став засновником першої угорської королівської династії.
Станом на 861 р. мадяри все ще були союзниками хозар, узявши участь, зокрема, в облозі Херсонеса. Однак уже 862 р. вони несподівано здійснюють далекий похід на захід — у межі сучасної Австрії. Такий же похід повторюється 881 р., вже разом із хозарським племенем кабарів. За свідченням Костянтина Багрянородного, кабари приєдналися до мадярів під час великої усобиці в каганаті, внаслідок якої кабари програли й були змушені тікати зі своєї території. Як восьме плем’я їх прийняли до себе мадяри, які на той момент, виходить, також підтримували опозицію до бега (царя) Хозарії. Арабські джерела переказують інформацію, що «в давні часи хозари огороджувалися ровами від мадярів», тобто мадяри, найімовірніше, самі воювали на боці сили, яка програла, а після її поразки перебували у ворожих стосунках із центральною владою Хозарії.
За яскравими археологічними пам’ятками типу Суботців ареал розселення мадярів цього періоду фіксується на межі лісостепової та степової зон України, особливо в районі вигину Дніпра (Суботці, Коробчино, Манвелівка, Твердохліби, Нововоронцовка, Дмитрівка та ін.), хоча їхні пам’ятки також зафіксовані й у Нижньому Подністров’ї (Слободзея). На першому етапі мадяри підтримували контакти з культурним колом салтівської КІС, проте в пізніших похованнях з’являються окремі ранньогончарні посудини слов’янської культури Луки-Райковецької. Контакти зі слов’янами фіксуються і в зворотному напрямку — окремі прикраси типу Суботців виявлені на слов’янських поселеннях (Новотроїцьке городище, Кудеярова гора, Бучак). Втім, арабські джерела свідчать і про інший бік таких контактів, зокрема мадяри займалися нападами на слов’ян з метою захоплення полону для работоргівлі. Відоме наразі найпівнічніше мадярське поховання у Подніпров’ї — Бабичі в Пороссі, свідчить, що давньоруська розповідь про появу угрів під Києвом могла мати під собою певні історичні підстави, та й сама назва Київського топоніма «Угорські ворота» — виникла тоді, коли угри ще мешкали на південь, а не на захід від Києва.
