Ігнорування державного статусу УСРР Кремлем поступово ставало більш публічним. Незважаючи на те, що IV Всеукраїнський з'їзд рад, який за задумом Кремля мав формалізувати «злиття» України з Росією, ще не відбувся, у Москві часом уже ставилися до України як частини РСФРР. Ігнорування України як державного утворення було настільки явним і загрожувало посиленням антикремлівських настроїв у суспільстві, що політбюро ЦК КП(б)У 10 травня 1920 р. винесло на розгляд питання «Про пресу московську і місцеву з огляду на друк низки заміток і повідомлень про Україну, які можуть лише використати петлюрівці та поляки». Було ухвалено рішення: «7. а/Доручається тов. Яковлєву зібрати матеріали та написати листа до ЦК РКП; б/ Стосовно місцевої преси вказати на необхідність суворо перевіряти всі іноземні повідомлення та не поміщати заміток, що мають за мету рекламування Петлюри; в/ Доручається тов. Раковському дати вказівки місцевим політичним органам армійської преси рахуватися з фактом існування УСРР і відповідно до цього вести газетну роботу».
Дедалі виразніша відмова центральних органів «рахуватися з фактом існування УСРР» не задовольняла не лише скептично налаштований до комунізму люд, а й багатьох прихильників радянської влади та комуністичної партії. Щоб краще зрозуміти настрій частини спершу прорадянськи налаштованого населення, процитуємо рядки з листа до червоноармійських командирів прихильного до радянської влади та комуністичної ідеології отамана Коваля, який очолював один із повстанських загонів, що діяв на Полтавщині (орфографія збережена): «Ми повстанці України, а зокрема я, боремось за самостійну Українську Радянську владу, коли тілько прийшли на Україну Російські Советські війська проганяючи Денікіна геть за межі України, то я а також більшість із мого товариства, котре лічилось і зараз лічиться в моїм отряді пішли в ряди Червоних військ і щиро працювали по затвердженню Радянської влади. Тоді ми Українці гадали, що спільними силами с Російськими Советськими військами виженемо Денінкіна з України, розсіємо чорні зграї контрреволюції і збудуємо Радянську Україну на федеративних началах з Советською Росією, надбавши широку автономність для українського народу... Довгий час я мріяв, що ми, Українці, ще зможемо як-небудь мирними шляхами порозумітися з коммуністичним Російським Урядом, але згодом переконались, що тілько мечем і кулею ми, Українці, здобудемо для себе права на вільне життя. Тільки силою зможемо позбавитись від жидівського і російського коммуністичного ярма. І так боротьба з Вами насільниками і гнобителями Українського люду до кінця, до победи. Або ви другі пани нашим потом (перших панів ми зігнали загальними з Вами силами і нажили Вас других), або ж ми вільний Український народ з армією вільного казачества на своїй рідній Українській землі политий кровью і потом нашого люду».
Розвиток антибільшовицького і водночас проукраїнського та прорадянського повстанського руху був загальмований війною з Польщею, яка в очах народних мас уособлювала «панськість». У короткотерміновій перспективі, тобто під час наступу польсько-українських військ, вона спричинила посилення централізаційних тенденцій як в українському суспільстві загалом, так і серед компартійно-радянського керівництва УСРР зокрема. Такі настрої знайшли своє відображення на IV Всеукраїнському з'їзді рад, який відбувся 16—20 травня 1920 р. у Харкові.
Щоб на цьому з'їзді не було жодних несподіванок, влада рішенням президії ВУЦВК від 6 квітня 1920 р. ухвалила нові норми представництва. Від військових частин та установ, у яких вихідці з України становили меншість та які організаційно підпорядковувалися безпосередньо центру, обирався один депутат від однієї тисячі червоноармійців. До таких установ належали не лише частини діючої армії, але й «установи і заклади армії та фронту, запасні частини армії та фронту, тилові частини, частини місцевого гарнізону». Від міського населення, в тому числі й фабрично-заводських селищ обирався один делегат від 10 тисяч, а від сільського — один від 50 тисяч. За дорученням IV Всеукраїнського з'їзду рад щойно обраний ВУЦВК 26 травня 1920 р. затвердив ці норми.
З огляду на названі обставини рішення з'їзду стали апогеєм формального централізму. У резолюції з приводу відносин між УСРР та РСФРР зазначалося: «4-й Всеукраїнський з'їзд рад заявляє, що УСРР, зберігаючи свою державну конституцію, є членом Всеросійської Соціалістичної Федеративної Республіки». З'їзд доручив «будучому Центральному виконавчому комітетові вести і далі ту саму політику тіснішого єднання», для чого було запропоновано ввести до складу Всеросійського ЦВК 30 представників УСРР. У резолюції було затавровано гасло «Української Народної Республіки» та названо контрреволюційною будь-яку спробу послабити зв'язок із РСФРР.
Централізація як необхідна умова перемоги над Польщею знайшла розуміння у Закордонної групи Української Комуністичної партії (ЗГ УКП). Представник цієї групи В. Левинський, виправдовуючи централістичний характер резолюції IV Всеукраїнського з'їзду рад про відносини з Росією, зазначав: «Коли б із Москви прийшов указ на Україну в інтересі оборони обох радянських республік, в інтересі побіди над Польщею і в інтересі революції, скасувати в Українській Радянській Республіці не тільки такі комісаріати, як господарства, військовости, шляхів і т. д., але й комісаріат освіти; мало того, коли б у цих інтересах треба було б скасувати українську мову на Вкраїні, розуміється оскільки це було б можливим, то український робітник і селянин, присутній на IV Всеукраїнському радянському з'їзді, був би і на цю жертву пішов, бо для революції він приніс би все».
Ухвалена IV Всеукраїнським з'їздом рад резолюція про відносини між УСРР та РСФРР у Кремлі сприймалася як формальне підтвердження факту входження України до складу РСФРР. Цілком буденно на наступному за Всеукраїнським з'їздом рад пленарному засіданні Всеросійського ЦВК після заслуховування доповіді Г. Петровського було ухвалено «включити до складу Всеросійського Центрального виконавчого комітету 30 членів Українського Центрального виконавчого комітету». Такий підхід до означення статусу УСРР передбачав можливість обмежити «українське питання» національно-культурною проблематикою, або, іншими словами, культурною автономією. Навіть більше — багатьом більшовицьким керманичам здавалося, що таке обмеження вже відбулося. Приміром, нарком закордонних справ РСФРР Г. Чичерін відзначав в одному з листів до ЦК РКП(б), що «4-й з'їзд Українських рад висловився за входження України до РСФРР». Саме таке розуміння було правилом серед керівників РСФРР.
Питаннями розвитку національностей, що проживали на території РСФРР, займався Наркомат у справах національностей РСФРР. Тому логічним продовженням автономістських уявлень про Україну стала спроба створити у його структурі відділ (один із вісімнадцяти подібних), в основі діяльності якого мала бути «ідея представництва Української Республіки як автономної частини РСФРР та українців, які живуть за межами УСРР». Очолювати український відділ при Наркомнаці ще в червні 1920 р. ЦК КП(б)У доручив Ю. Коцюбинському. Представництво почало діяти з серпня 1920 р. Але українська сторона не погодилася із вказаними Наркомнацом РСФРР настановами щодо цього відділу. Вона намагалася відстояти вищий у порівнянні з автономіями РСФРР статус України. З цим тривалий час не погоджувалися у Кремлі.
До жовтня 1920 р. жодного випадку заперечення ким-небудь із компартійно-радянського керівництва «автономістських» щодо УСРР поглядів знайти не вдалося. Натомість аналіз тогочасних рішень дозволяє дійти висновку, що керівники Наркомнацу РСФРР відображали спільну позицію ЦК РКП(б). Приміром, у матеріалах до II конгресу Комінтерну, написаних на початку червня, В. Ленін своє бачення майбутніх взаємин РСФРР з радянськими республіками визначив так: «Федеративне об'єднання — як форма переходу до повної єдності». Однак комплекс зовнішніх та внутрішніх обставин змусив Кремль змінити підходи до визначення статусу України, а відтак і до форми взаємовідносин РСФРР та УСРР.
Про те, що Кремль бажав легалізувати входження УСРР до складу РСФРР, свідчить аналіз проекту постанови ВУЦВК про «надання представлення П'ятому Всеукраїнському з'їзду рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів про необхідність внесення змін до Конституції УСРР». Вважалося, що до часу проведення V Всеукраїнського з'їзду рад формальний статус радянської України вже буде визначений і його потрібно буде лише узаконити. Серед запропонованих у цьому проекті змін було положення про те, що «УСРР входить на основі добровільної згоди, котра може бути в будь-який час змінена сторонами, що домовляються, до складу Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки та має своє представництво у всіх федеративних органах». Як бачимо, йдеться про «Російську», а не «Всеросійську» (як це було у рішенні IV Всеукраїнського з'їзду рад) федеративну республіку. Тобто тривала підготовка до юридичного перетворення УСРР на невід'ємну частину радянської Росії.
З проекту названої постанови слід зробити висновок про те, що, з огляду на тиск Кремля, на той час відмовитися від входження до складу РСФРР керівництво радянської України не могло, але разом із тим намагалося якось зберегти свій державний статус. Зокрема, спробувало закріпити за собою право на відмову від угоди, яке вже в Договорі про створення СРСР трансформувалося у право на вихід зі складу СРСР. Названий проект не став реальністю. Через економічні й зовнішньополітичні чинники формальні підходи були змінені, входження України до складу РСФРР так і не було формалізовано.
Шлях до формального союзу «на передбаченій договором підставі повної рівности поміж обома Республіками»
Як уже зазначалося, українська сторона по можливості опиралася перетворенню УСРР на автономію у складі РСФРР. На засіданні українського представництва від 7 листопада 1920 р. було ухвалено рішення написати доповідь до Раднаркому України з пропозицією реорганізувати українське представництво у відділ при Наркомнаці, а представництво УСРР зробити окремо. Під час розгляду питання «Про представництво УСРР у Наркомнаці» на засіданні політбюро ЦК КП(б)У від 13 грудня було вирішено: «Представництво при Наркомнаці ліквідувати, при організації українського відділу для роботи серед українців, що проживають на території РСФРР, виявляти йому всіляке сприяння. При Наркомзак-справі РСФРР створити місію з тов. Коцюбинським на чолі та двох радників — Ляха та Аусема». Таким чином, українська влада бачила себе рівноправною (хоча б формально) стороною у майбутній федерації нарівні з РСФРР.
Вагомим чинником відмови від планів термінової автономізації України став зовнішній фактор. Ідеться про вимушене наявністю петлюрівської УНР включення делегації УСРР як окремої сторони у мирних переговорах із Польщею, що вже свідчило про певну окремішність України. Закономірним проміжним результатом переговорів стало положення укладеного 12 жовтня 1920 р. в Ризі перемир'я між РСФРР та УСРР з одного боку і Польщею, згідно з яким «обидві сторони, що домовляються, відповідно до принципу самовизначення народів, визнають незалежність України та Білорусії». Цікаво, що у варіанті документу українською Україна означалася «радянською» республікою, а Росія — «совітською». У зв'язку з цим договором було активовано зовнішньополітичний статус УСРР як окремої держави у перемовинах із прибалтійськими державами та Грузією. У таких умовах юридично закріпляти статус України як автономної частини РСФРР було недоречно.
