До того як очолити президентську пресслужбу, Побєдоносцева багато років працювала разом із Зеленським на його кіностудії — та майже ніколи не бачила шефа таким пригніченим, як після першої особистої зустрічі з Путіним.
— Він, напевно, думав, що в Путіні буде більше людяності, — розповідала мені Побєдоносцева. — Ми всі схильні приписувати іншим власні якості. Проте люди різні. Зустрічаються такі, із якими просто неможливо знайти спільну мову.
Хай би як непривітно, на думку Зеленського, поводився Путін, це не могло зупинити мирний процес. За три дні після переговорів парламентська більшість Зеленського у Верховній Раді зробила чергову важливу поступку росіянам. Ухвалили закон, який відкривав шлях для проведення місцевих виборів у окупованих регіонах Донбасу. Термін дії становив один рік; закон втрачав чинність наприкінці грудня 2020 року. Отже, будильник заведено, і час, до якого Зеленський мав здобути обіцяний мир, визначено[183].
Росіяни продовжували його заохочувати. Незабаром погодилися виплатити Україні близько 3 мільярдів доларів боргу, улагодивши давню фінансову суперечку[184]. Підписали контракт на п’ять років, за яким Росія транспортуватиме газ до Європи українськими газогонами[185]. За надання їх у використання Україна, згідно із цією домовленістю, мала отримувати мільярди доларів на рік. Наступними місяцями Зеленський із головою поринув у мирний процес. Підвищив свого провідного переговорника Андрія Єрмака до керівника Офісу Президента — замість Андрія Богдана — і разом із Єрмаком почав діяти за кількома напрямками одночасно, призначивши окремі команди працювати з росіянами з питань безпеки, економічних відносин, обміну бранцями та виборів на Донбасі. Така стратегія створювала ілюзію прогресу. Навіть коли більшість переговорів щодо напрямків стопорилася, Єрмак міг вказати на певний успіх у якомусь нескладному питанні й підтримати наратив про те, що загалом справи просуваються вперед. Насправді ж вони від самого початку застрягли. Одна учасниця команди Єрмака порівняла процес із зануренням у чан із желе, де ні поворушитися, ані зманеврувати. Щодо виборів на Донбасі, казала вона мені, «ніяк не виходило порозумітися, тож ми мусили просто сидіти й підтакувати, вислуховуючи їхні нісенітниці». Відбувалося те, що Зеленський помітив у старих стенограмах цих переговорів: Україна та Росія знов вдавали переговори, кружляючи навколо найважливіших питань.
Основна проблема полягала в тому, що позиція Кремля базувалася на брехні. Путін завжди заперечував розгортання російських сил на Донбасі. Присутність росіян у воєнній зоні була детально задокументована. Світ бачив їх у новинах, на супутникових знімках, навіть у дописах самих російських солдатів у соцмережах. Утім, Путін знай стверджував, як і у випадку з Кримом, що це все місцеві повстанці та «сили самооборони», яких Москва роззброїти не може.
Доки Україна не надасть окупованому Донбасу постійної автономії, росіяни відмовлялися залишати регіон. Не збиралися вірити Зеленському на слово. Хотіли, щоб він видав офіційний указ про проведення виборів на всьому Донбасі. Ба більше, хотіли, щоб парламент у Києві ратифікував Мінські угоди та зобов’язався виконати їх у повному обсязі. Українці відмовлялися. Вони мали на меті змінити угоди, принаймні ті частини, що застаріли, були нездійсненними чи безглуздими.
— Ми казали, що готові оновити Мінськ, — пояснював мені Резніков.
За угодою, підписаною у лютому 2015 року, Україна мала змінити Конституцію до кінця того ж року та надати додаткові автономні права захопленим Росією регіонам Донбасу. Кінцевий термін настав і сплив п’ять років тому. За Зеленського українці запропонували визначити нові часові рамки для конституційних реформ.
— І позаяк ми вже за це взялися, виправімо ще кілька пунктів, — пропонував Резніков росіянам.
Проте вони не бажали змінювати в угоді нічого, «навіть коми», за словами Резнікова.
— Почалися юридичні баталії. Ефективність впала.
Навіть якби українці воліли поступитися ще більше, цього б не дозволили політичні сили всередині країни. Із самого початку переговори викликали бурхливу негативну реакцію. Лідери опозиції в парламенті звинуватили президента в зраді, його рейтинги похитнулися. У власній партії Зеленського багато хто не підтримав його підходу до мирних переговорів. План Зеленського завоювати прихильність мешканців Донбасу шляхом виплати пенсій у районах, підконтрольних проросійським бойовикам, застряг у парламенті: законодавці не вподобали вартість проєкту — 4.2 мільярди доларів — та відхилили його в лютому 2020 року[186].
Єрмака, як провідного переговорника, медіа зображували російським шпигуном — він буцімто змовився з Кремлем поділити землі на сході України.
— Єрмаку було зв’язано руки, — казала його близька радниця Дарія Зарівна. — На нього повісили ярлик зрадника.
Опозиція вимагала від Єрмака публічно відхилити Мінські угоди та відкинути вимоги Росії. Однак переговори він не коментував, лише наполягав на тому, що прогрес на шляху до миру є — повільний, але стабільний.
— Він мав продовжувати гру за правилами, — пояснювала Зарівна.
Хай би що сторони промовляли публічно, влітку обидві вже розуміли — гру майже скінчено. Український парламент підтвердив це офіційно у середині липня, коли проголосував за блокування виборів, про які Україна з Росією вели переговори[187]. Наприкінці довгого й марудного пленарного засідання 15 липня 2020 року партія Зеленського внесла постанову про проведення восени місцевих і муніципальних виборів по всій країні. Проєкт промовисто не включав територію Донбасу. На виправдання такого кроку депутати зазначили, що на територіях під російською окупацією або в безпосередній близькості до зони конфлікту провести належне голосування неможливо. Перш ніж Україна проведе будь-які вибори в цих місцях, Росія повинна вивести всі свої війська і зброю, роззброїти всіх проросійських бойовиків і повернути Україні контроль над її східними кордонами.
На той час Зеленський теж дійшов висновку, що не має шансів здобути підтримку в цих регіонах.
— Людям Донбасу промили мозок, — повідомив він мені. — Вони живуть у російському інформаційному просторі[188].
Кремль та його намісники давно закрили мешканцям Донбасу доступ до українських телеканалів. Московська пропаганда переконала людей в тому, що Росія прийшла захищати Донбас від «фашистського режиму» Києва, і Зеленський не бачив способу змінити їхню думку.
— Я не можу до них достукатися, — казав він. — Немає жодної надії змусити цих людей усвідомити, що направду Росія — держава-окупант.
Коли настав час голосувати за проєкт проведення місцевих виборів, у сесійній залі були присутні 225 членів партії Зеленського, очевидна більшість, і всі як один проголосували за блокування виборів на Донбасі. Резніков одразу зрозумів, як це вплине на мирні переговори з Росією.
— Таке рішення поклало край очікуванням Кремля, — сказав він мені.
По п’яти місяцях переговорів російські парламентери муситимуть пояснювати шефу в Кремлі, чому все розвалилося. Українці навіть не сподівалися, що росіяни припишуть невдачу власній негнучкості. Ні, вони звинуватять Зеленського, і Путін розлютиться.
— Знов розчарування, знов образи на Україну та українську владу, — казав Резніков.
На його думку, у росіян такі почуття «породжують агресію та бажання помститися».
— Іншими словами, це формула будь-якого конфлікту.
РОЗДІЛ 13. КНЯЗЬ ТЕМРЯВИ
Провал мирних переговорів означав серйозний удар по російських інтересах в Україні. Приблизно півтора року по тому Володимир Путін згадає відмову Києва провести вибори на Донбасі серед решти виправдань свого вторгнення. Утім, наразі Кремль ще мав варіанти досягти бажаного впливу і без війни. Найперспективніші були пов’язані з давнім другом Путіна Віктором Медведчуком, що став головним політичним опонентом Зеленського. Заможний сірий кардинал і власник низки телеканалів мав ненатуральну зовнішність ляльки Кена-старшого — жорстка постава, засмага, манікюр, виразне підборіддя. За свою роль у політичному житті заслужив від преси прізвисько «Князь темряви», яке добре пасувало до його репутації на Банковій.
На момент вступу Зеленського на посаду Медведчук був у політиці понад двадцять років, більшість цього часу — як не надто прихована рука Путіна. Вони мали різницю у віці лише два роки, обидва належали до останнього покоління викуваних Радянською імперією лідерів, які тужать за її здобутками. Обидва мали зв’язки з радянськими спецслужбами. Путін був шпигуном КДБ у Німеччині; Медведчук допомагав радянській владі придушувати дисидентів в Україні[189]. Історія їхньої дружби розпочалася у 2000-х, у перші роки каденції Путіна. Медведчук тоді працював головою адміністрації путінського колеги в Києві, президента Леоніда Кучми, і часто бачився з Путіним на офіційних заходах. Вони добре ладнали, їхні уряди — теж. Кучма, колишній директор найбільшого в Радянському Союзі ракетного заводу, цінував незалежність своєї країни та наприкінці свого правління опублікував книгу під назвою «Україна — не Росія». Утім, економіки двох країн були тісно переплетені. Україна залежала від постачання російської нафти та газу, а еліти обох країн були пов’язані діловими інтересами, родинами та корупцією.
Відносини Путіна з Медведчуком — взірець таких зв’язків[190]. У 2003 році Медведчук побрався з відомою українською телеведучою, і Путін був почесним гостем на їхньому весіллі в Криму. Наступного року дружина Медведчука народила доньку Дар’ю та запросила Путіна стати хрещеним батьком. На хрестинах дівчинки в соборі у Санкт-Петербурзі, рідному місті Путіна, було чимало олігархів, можновладців, міністрів і шпигунів, які тоді правили Росією та Україною. Дар’я стала живим символом союзу між цими елітами. В інтерв’ю на російському державному телебаченні Медведчук згадував, як Путін обожнював дівчинку, як, завітавши під час відпустки до вілли Медведчуків у Криму, привіз похресниці букет квітів і плюшевого ведмедика[191].
— Наші взаємини розвивалися понад двадцять років, — розповідав мені пізніше Медведчук. — Не хочу сказати, ніби я ці стосунки використовував, але вони були, так би мовити, частиною мого політичного арсеналу.
Путін міг сказати про Медведчука те саме. Протягом років, коли відносини між Україною та Росією ходили по колу від кризи до дружби, Медведчук залишався вірним емісаром Путіна в Києві, єдиним політиком в Україні, хто достеменно мав безпосередній доступ до російського президента. Медведчуку це добре стало в пригоді. Завдяки зв’язкам у Москві його сім’я отримала частки прибутку від російських газових родовищ і нафтопроводу[192], що забезпечило Медведчука грошима для фінансування його політичних партій і благодійних проектів. У дні найкривавіших боїв на Донбасі 2014—2015 років він виступав посередником у мирних переговорах, допомагав переконати Україну пристати на умови
