Галицькі народовці та їхні видання стали природними союзниками українофілів Російської імперії. 1873 року за допомогою подарунка від нащадка гетьмана Івана Скоропадського, Єлизавети Милорадович, галицькі народовці заснували власне наукове товариство. Щоб підкреслити його зв’язки з Україною, що перебувала під російським правлінням, та всеукраїнську спрямованість і прагнення, товариство пізніше назвали на честь Тараса Шевченка. Київські українофіли допомагали галицьким колегам засновувати україномовні газети та журнали, які обслуговували обидві громади — східну та західну. Завдяки допомозі зі сходу галицькі українофіли повільно, але впевнено наступали на позиції москвофілів. У середині 1880-х років українофіли взяли під контроль русинські організації Буковини. Інтелектуальна підтримка з підросійської України виявилася важливим фактором у зростанні впливу українофілів в обох австрійських провінціях — Галичині та Буковині. Обидві гілки українського руху потребували одна одної і вигравали, кожна по-своєму, від цієї співпраці. Галицькі українці не залишилися в боргу й радикалізували мислення київських українофілів, допомігши їм уявити Україну за межами обіймів панросійського імперського проекту.
Україна увійшла в останнє десятиліття XIX століття поділеною австрійсько-російським кордоном, як і століття тому, під час поділів Польщі. Але тепер вона була об’єднаною в безпрецедентний спосіб. Ця нова єдність не базувалася на церкві: поділ на православних та уніатів залишився, збігаючись з імперським кордоном після «возз’єднання» уніатів з російським православ’ям у 30-х роках XIX століття, — єдність натомість походила від нового уявлення про націю. Концепція окремої русинської греко-католицької нації під правлінням Габсбургів хоч і була зміцнена революційними подіями 1848 року, проіснувала лише 20 років, не переживши трансформації імперії Габсбургів у дуалістичну монархію. З кінця 1860-х років національний рух в імперії Габсбургів втратив свою церковну ексклюзивність. І русофіли, й українофіли наводили мости зі своїми православними братами по той бік кордону. В обох таборах уже не було сумнівів, що габсбурзькі русини та романовські малороси є частинами однієї нації. Питання полягало лише в тому, якої — всеукраїнської чи всеросійської?
Українські діячі з російського боку кордону, також поділені на прихильників панросійських та панукраїнських проектів, намагалися відповісти на те саме питання, що й їхні колеги з Австро-Угорщини: були українці та росіяни одним народом чи ні. І в Австро-Угорщині, і в Російській імперії відповідь на це питання дасть нове покоління національних діячів, які з’являться на політичній сцені в останні десятиліття XIX століття. Це буде епоха бурхливого промислового розвитку, урбанізації, поширення грамотності й масової політики.
Розділ 16
ЧАС ЗМІН
У 1870 році Джон Джеймс Юз, уельський підприємець, покинув береги Британії на чолі восьми кораблів. Їхній вантаж складався з металургійного обладнання, а серед пасажирів було близько 100 кваліфікованих шахтарів та металургів. Більшість із них, як і сам Юз, походили з Уельсу. Їхній пункт призначення розташовувався в степу біля річки Сіверський Донець, на північ від Азовського моря. Основним завданням експедиції було будівництво металургійного заводу з повним циклом виробництва. «Коли я почав ці роботи, я поставив своєю метою навчання російських робітників, які будуть працювати на цьому місці», — писав пізніше Юз. Проект зайняв кілька років. За допомогою праці колишніх селян Юз та його команда незабаром побудували не лише залізоплавильне та рейкове виробництво, а й невеличке місто навколо них. Це були початки Юзівки, нинішнього Донецька, головного центру Донбасу — Донецького індустріального басейну.
Прибуття Юза ознаменувало початок нової ери в історії України. Наприкінці XIX та на початку XX століття відбулися істотні зрушення в економіці регіону, соціальній структурі й динаміці населення. Ці зміни були зумовлені швидкою індустріалізацією, коли Східна й Південна Україна стала основним бенефіціаром економічного зростання й урбанізації та припливом російських селян, які забезпечили міста робочими руками й стали основою промислового пролетаріату. Такі самі процеси відбувалися в Галичині, де нафтова індустрія розпочала свою європейську кар’єру в середині XIX століття. Стрімка індустріалізація та урбанізація були спільними рисами європейської історії цього періоду, і Україна стала важливим учасником цих процесів. Вони змінили її економічний, соціальний та політичний ландшафт для прийдешніх поколінь.
У російській частині України перші зміни почалися у вересні 1854 року з висадження англійського та французького експедиційних корпусів у Криму. Вторгнення було останнім актом у Кримській війні, яка почалася за рік раніше з конфліктом між Росією і Францією за контроль над християнськими святими місцями в Палестині. На кону було майбутнє занепалої Османської імперії і вплив великих держав на її величезні володіння. Британці та французи взяли в облогу Севастополь, базу російського військового флоту, яку союзники розглядали як загрозу своїм інтересам у Середземномор’ї. Після тривалої облоги й військових операцій, що призвели до тяжких втрат з обох сторін (катастрофічна атака Легкої бригади в битві під Балаклавою приголомшила британську громадськість), Севастополь впав у вересні 1855 року. Падіння міста стало символом приниження в російській історичній пам’яті. Паризький мир, що офіційно завершив війну, забороняв Російській імперії мати військово-морські бази в Севастополі або будь-де на узбережжі Чорного моря.
Російські втрати в Кримській війні підштовхнули імперський уряд та суспільство до широкого самоаналізу. Як могла російська армія, яка завоювала Париж 1814 року, за сорок років по тому зазнати поразки на території, яку вона вважала своєю? Смерть ослабленого імператора Миколи І у березні 1855 року зробила зміну політики уряду майже неминучою. Новий імператор Олександр II розпочав амбіційну програму реформ, що мали наздогнати Захід та модернізувати російське суспільство, економіку та армію. Під час війни на Чорному морі Росія мала переважно вітрильники, що протистояли британським та французьким пароплавам. Вона затопила кораблі свого Чорноморського флоту, щоб унеможливити вхід ворожих суден до севастопольської гавані. Це все, на що міг спромогтися старий флот. Тепер їй був потрібен новий військово-морський флот. Потрібні були й залізниці, відсутність яких ускладнювала пересування військ, постачання озброєння та продовольства до місць, віддалених від центру імперії, таких як Крим. На сором для Петербурга, першу залізницю в Криму побудували не росіяни, а британці після захоплення Севастополя, з’єднавши його з Балаклавою.
Якщо Росія хотіла й далі утримати Крим, їй потрібне було залізничне сполучення з півостровом та військово-морською базою. Уряд вирішив продати Аляску (ще один віддалений регіон імперії, на думку урядовців, вразливий у разі британського вторгнення) Сполученим Штатам. Кримські татари переселялися до Османської імперії, російський флот та фортифікації були зруйновані, але Севастополь став популярним місцем паломництва та поклоніння — новою святинею Російської імперії. Уряд затвердив план побудови залізниці між Москвою та Севастополем через Курськ і Харків. Але з грошима була проблема. У скарбниці їх не було, а придушення росіянами польського повстання 1863 року викликало реакцію, що нагадувала міжнародні санкції пізнішої епохи. Французький уряд переконав Джеймса Майєра де Ротшильда, основного фінансиста залізничного будівництва у Франції, припинити кредитування Росії, у той час як британські компанії, які були готові до будівництва залізниці, не змогли зібрати достатньо коштів серед банкірів Лондонського Сіті. Будівництво лінії Москва-Севастополь було відкладено до 1870-х років, але ідея будівництва залізниць на півдні України міцно затвердилася у свідомості російського уряду, військових та ділових кіл.
Перша збудована залізниця була набагато скромнішою, ніж та, що зв’яже Москву й Севастополь. Вона з’єднала Одесу на узбережжі Чорного моря, на північний захід від Криму, з містечком Балта на Поділлі. Ця нова залізниця була збудована 1865 року, за чотири роки після спорудження залізничної колії, що сполучала Львів із Перемишлем, Краковом та Віднем. На відміну від львівської залізниці, ця не мала нічого спільного з політикою, стратегією чи управлінням. Її сенс існування починався й закінчувався економікою. У середині XIX століття Україна забезпечувала 75% всього експорту Російської імперії. Часи сибірського хутра як головного предмета експорту вже минули, а епоха сибірської нафти й газу ще не настала. Тому прогалини в імперському бюджеті заповнювалися українським збіжжям. Поділля було одним із головних районів виробництва зернових в імперії, а Одеса, заснована 1794 року на місці колишнього ногайського поселення, стала головною брамою, що відкривала імперії шлях на європейські ринки.
Імперія потерпала від безгрошів’я і прагнула збільшити свій експорт, що вимагало спорудження залізниці та, в свою чергу, грошей на будівництва. Одеський губернатор розірвав це зачароване коло, запропонувавши використати солдатів російської армії. Примусова праця вирішила цю проблему — не вперше й не востаннє за довгу історію імперії. Лінія Одеса-Балта планувалася як перша секція залізниці, що мала зв’язати Одесу з Москвою. Вона повинна була пройти через Київ, сполучивши Правобережжя з його бунтівною польською шляхтою з серцем імперії, і таким чином зменшити вплив Варшави. Але в цьому плані було мало сенсу з погляду економіки. Експорт із Києва та лісової зони на північ від нього був незначним, тож імперські стратеги, які мріяли про політичну інтеграцію імперії, програли битву бізнесовому лобі. Залізниця пішла не на Київ, а на Полтаву й Харків, звідки пізніше була долучена до лінії Москва-Севастополь. Останню збудували 1875 року після довгих затримок.
Лінія Москва-Севастополь відіграла важливу роль у будівництві нового російського флоту в Севастополі: 1871 року, після поразки Франції у франко-прусській війні, Російська імперія повернула собі право на військово-морський флот на Чорному морі. Але головне значення ця лінія мала в економіці та культурі. З економічної точки зору вона сприяла регіональній торгівлі та розвитку економіки східних і південних регіонів України; у культурному плані вона пов’язала Крим із центром імперії у спосіб, що раніше був неможливим, сприяючи російській культурній колонізації півострова. На кінець XIX століття Ялта, що спочатку була маленьким рибальським селищем на чорноморському узбережжі, стала літньою столицею імперії. Імператор та його сім’я збудували вражаючі палаци на кримському узбережжі й підтримували будівництво православних храмів і монастирів. Крім царя та імператорської сім’ї, літні місяці в Криму проводили численні придворні, чиновники вищої та середньої ланки і, не в останню чергу, письменники й художники. Антон Чехов, який мав скромний будинок у Ялті, розповів про досвід російських відвідувачів цього кримського курорту в оповіданні «Дама з собачкою». Російська аристократія зробила Крим частиною свого розкішного імперського дому, а культурна еліта частиною російського культурного простору.
