Аж до 5 квітня 1940 р. — дати, коли Бандера зустрівся з Мельником, — дві групи сподівалися дійти згоди. Свої листи, в яких вони повідомляли про утворення Революційного проводу ОУН, Бандера і Стецько передали Мельнику того ж дня[700]. Напевне, листи образили Мельника, бо вже 8 квітня він наказав віддати Бандеру і Стецька під суд Революційного трибуналу. Того ж дня Бандера і Стецько опублікували заяву, в якій вони повідомляли всім членам ОУН: Революційний провід вирішив, що Мельник більше не є керівником організації. Новим очільником ОУН став Степан Бандера[701]’. Революційний трибунал, зі свого боку, 27 вересня виключив Бандеру з ОУН[702]. Пізніше Стецько заявляв, що в ті дні Мельник наказав їх (Стецька та Бандеру) убити, тому вони удвох тимчасово переїхали до Варшави[703].
Деталі розколу розкривають цікаву інформацію про те, як Бандера і його товариші провадили справи зі своїми противниками. У більш докладному листі до Мельника від 10 вересня 1940 р. Бандера повідомив, що 10 лютого він «мусив виступити з ініціативою упорядкування справ Проводу. Якщо не робили цього ті, що до них це належало з уряду, мусів піднятись хтось інший…»[704]. Бандера запевняв, що він повинен був це зробити не заради себе, а тому, що націоналісти, які шанують його авторитет, очікують від нього активних дій[705]. Він стверджував, що Мельник не слухав людей, які намагалися дати йому конструктивні поради, наполягав на виконанні тільки своїх рішень і зловживав статусом керівника. На думку Бандери, Мельник був маріонеткою в руках Сеника та Барановського, тож «на самій горі одночасно паношилася зрада, позерство, фалш і облуда»[706]. Крім того, Бандера повідомив Мельнику, що покійний Лопатинський відмовлявся віддавати фашистський салют «Вождеві Слава!», тому що був розчарований Мельником і вважав, що в ОУН не було вождя (привітання «Вождеві Слава!» стало обов’язковим після II Великого збору ОУН, який відбувся у Римі 27 серпня 1939р.)[707].
У листі до Мельника Бандера також пояснював, що 10 лютого 1940 р. Революційний провід ОУН «припинив обговорення і почав діяти», тому що Мельник не хотів очищати ІГУН, тобто прибрати Сеника та Барановського. У Революційному проводі знали, що вони не мають репутації й авторитету ПУН, але натомість мають «правду, чисту справу, віру і незломне рішення довести справу до успішного кінця»[708]. У цьому ж листі Бандера, намагаючись дискредитувати провідного члена ОУН(м) Сціборського, використовував антисемітські аргументи. Він писав, що Сціборського варто виключити з ОУН, бо той живе з «підозрілою російською єврейкою» та є «зрадником і більшовицьким агентом»[709]. За словами Бандери, Мельника оточували зрадники (мова про Барановського) і «підступні більшовицькі агенти» (мова про Сціборського), а він не робив нічого, що могло б укріпити авторитет вождя. Мельник став вождем, тому що «успадкував» цю посаду від Коновальця — це було закріплено рішенням ПУН. Мельник і ПУН, стверджував Бандера, очікували, що всі приймуть Мельника на цій керівній посаді. Однак цього не сталося, тому що зрадники Барановський і Сеник перетворили Мельника на маріонетку, а це означало, за логікою
Бандери, що організацію контролюють «вороги» і «більшовицькі агенти»[710]. У такій ситуації Бандера вважав логічним взяти ОУН під свій контроль і «очистити» її від «зрадників» і «ворогів»[711].
Розкол ОУН на ОУН(б) та ОУН(м) був результатом суперечностей між двома поколіннями, які були зумовлені різницею в їхньому досвіді та в очікуваннях від майбутнього, а також висуненням Мельника на посаду керівника ОУН і ПУН на II Великому зборі ОУН, яке, за неперевіреними даними, відбулося відповідно до заповіту, залишеного Коновальцем. Висування Мельника на посаду керівника стало провісником перспективи захоплення влади молодим поколінням. Мельник не мав ані авторитету Коновальця, ані його запалу. У тридцятих роках він працював керуючим маєтком Шептицького і його мало знали в колах ОУН. За словами Книша, за кілька днів після початку війни план захоплення влади в ОУН став предметом обговорення між Іваном Габрусевичем і Ріко Ярим (який відповідав за фінансові питання керівництва у вигнанні), Бандерою, Шухе-вичем, Лебедем і Стецьком[712]. У подальший час ОУН(б) стала набагато могутнішою, ніж ОУН(м), оскільки її лідери мали кращі зв’язки з підпіллям ОУН у Східній Галичині та на Волині. Багато молодих українців, які втекли до Кракова після початку війни, також віддали перевагу ОУН(б)[713].
У поглядах на екстремістський націоналізм, насильство, фашизм та антисемітизм дві фракції не занадто відрізнялися одна від одної. 1948 р. член ОУН(б) Володимир Порендовський заявив (під час допиту), що у момент німецького вторгнення до Польщі українські націоналісти були «справжніми фашистами, чиїми богами були Гітлер, Муссоліні, Донцов та подібні особи»[714]. У статті, опублікованій 8 травня 1939р., провідний член ОУН(б) Стецько стверджував, що євреї були «кочовиками і галапасами», це народ «шкурників, матеріалістів, егоїстів… нарід без героїки життя, без величної ідеї, яка б рвала до посвяти». Він писав, що їх цікавить тільки «особиста вигода» і вони сповнені рішучості «розложити й героїчну культуру народів-борців». На думку Стецька, ще століття тому українці, обравши шлях духовної чистоти та культури, відрізняли себе від євреїв[715].
Розкол ОУН на ОУН(б) і ОУН(м) був ще одним значним кроком у розвитку політичного культу і міфу Степана Бандери. Більшість членів ОУН, переважно молоді українці, приєдналися до фракції ОУН(б). З кінця 1940р. їх почали називати «бандерівцями» — на честь їхнього лідера[716]. Члени ОУН(м) почали називатися «мельниківцями»[717]. Присвоєння організації або партії імені її лідера не було рідкісним для політичних та військових рухів Центральної та Східної Європи того періоду. У Польщі, наприклад, прихильників маршала Пілсудського називали «пілсуццями». Слово, похідне від «Бандера», використовувалося носіями декількох мов та звучало по-різному: «бандерівці» (укр.), «бандеровцы» (рос.), «bamderowcy» (пол.), «Bandera-leute» або «Banderowci» (нім.). У розмовах між собою члени ОУН(б) теж називали себе «бандерівцями». 5 жовтня 1941р. український учитель Олександр Повшук написав у своєму щоденнику: «Тепер війна, наш український провід розбився на дві групи: на Бендерівців і Мельниківців і одні другим шкодять. Повстає роз’єднання одної нації на дві частини. Бендерівці — це ОУН під проводом Степана Бендери, а мельниківці — це поки що не відомо щодо їх мети — під проводом Мельника»[718].
Назву «бандерівці» почали використовувати ще з часів Варшавського та Львівського судових процесів, проте поширення вона набула в 1940р. (після розколу ОУН). Це слово трапляється у звітах енкаведиста Серова, датованих тим же роком, однак «бандерівцями» там названо не тільки членів ОУН(б), а й тих представників ОУН, які з 1935 р. були в опозиції до Коновальця («молоде покоління ОУН»)[719]. 21 червня 1936р. у газеті «Українське слово» Сціборський назвав молодих оунівців, підсудних Варшавського і Львівського процесів, товаришами Бандери [ «Бандера і товариші»][720]. Оскільки люди були добре обізнані щодо насильства, яке чинили «бандерівці», за цим розмовним словом закріпились негативні конотації, особливо серед євреїв і поляків. Поміж оунівців ця назва була менш вживаною, на відміну від їхніх жертв або супротивників організації.
Після розколу дві фракції перебували між собою у непримиренній боротьбі і прагнули дискредитувати одна одну. Восени 1940-го ОУН(м) опублікувала брошуру «Біла книга ОУН: про диверсію-бунт Бандери-Ярого», в якій йшлося про те, як Бандера, Ярий і Стецько незаконно прагнули захопити владу в організації, а Мельник та інші провідні члени ОУН намагалися перешкоджати цьому. Тобто захищали організацію від аморальних особистостей — «диверсантів»[721]. Редактором «Білої книги ОУН» був Сціборський[722].
У травні 1941р. Стецько написав велику статтю під назвою «Чому була потрібна чистка в ОУН», що було відповіддю на закиди ОУН(м). Він назвав законним рішення ОУН(б) відокремитися від ОУН, чиє керівництво, з його слів, було переповнено зрадниками, не піклувалося про майбутнє організації і не було здатне організувати революцію. Стецько також захищав Ярого, якого ОУН(м) називала «монголо-єврейським гібридом» і «радянським агентом». ОУН(м) стверджувала, що найкращим доказом цього є те, що Ярий одружений з єврейкою. Проте для дискредитації Сціборського Стецько застосував аналогічну антисемітську стратегію. Він стверджував, що автор «Білої книги ОУН» був зрадником їхньої спільної справи, бо мав дружину єврейку[723]. Зі свого боку, у червні-липні 1941р. ОУН(м), відповідаючи на інвективи Отецька, опублікувала брошуру «Чорна книга бунту: Ярий-Бандера-Горбовий». ОУН(м) назвала ОУН(б) «більшовицькими агентами», які готували «марксистсько-єврейську революцію». Мельниківці стверджували, що Ярий і його єврейська дружина живуть на гроші ОУН[724].
Сціборський та інші члени ОУН(м), яких Бандера звинувачував у зраді або у близьких стосунках з євреями, були вбиті під час війни, ймовірно, силами ОУН(б): Сціборський і Сеник — 30 серпня 1941р. в Житомирі, а Барановський — 11 травня 1943 р. у Львові[725].
II Великий збір ОУН (Краків)
З 31 березня по 3 квітня 1941р. у Кракові відбувся II Великий збір ОУН, на якому ОУН(б) «легітимізувала» себе та «делегетимізувала» ОУН(м). ОУН(б) дала своєму з’їзду назву, яку старше покоління використало під час скликання II Великого збору ОУН у Римі (27 серпня 1939р.). Постанови, ухвалені на з’їзді в Кракові, опублікували в брошурі «Постанови II Великого збору Організації Українських Націоналістів»[726]. Тези про характер розколу, наведені в брошурі, дуже нагадують аргументи Бандери, які він використав у своєму у листі до Мельника. Зокрема, вони розпочинаються із заяви про те, що «фактична керма ОУН опинилась за кордоном по смерти сл. п. полк. Євгена Коновальця в руках людей, які діяли на шкоду ОУН». Для авторів брошури це «було загрозою для українського національного руху». Тому вони прагнули «уздоровлення організації». Однак Мельник не зміг цього досягти і тим самим не тільки «виявив повну нездібність керувати революційним рухом», а й «став явно по стороні зрадників і шкідників Організації»[727].
Виходячи з цього, автори «Постанов» запевняли, що «полковник А. Мельник опинився на чолі ОУН в нелегальний спосіб», а «Збір українських націоналістів, що відбувся 27 серпня 1939р., не відповідав приписам Устрою вимог ОУН»[728]. Окрім того, вони стверджували, що заповіт вождя (Коновальця), який назвав Мельника своїм наступником, був «видумкою Ярослава Барановського», саме тоді як акт від 10 лютого 1940р., який проголосив лідерство Революційного проводу ОУН, автори назвали «історичною конечністю». Цей акт і II Великий збір 1941 р. нібито рятували ОУН від «опортунізації та розкладу» і «небезпеки розкладу організації». Всіх, хто брав участь у кампанії Мельника проти Революційного проводу, назвали зрадниками, які підлягають виключенню з ОУН[729]. Нарешті автори брошури заборонили Мельникові чинити будь-які дії від імені ОУН і закликали всіх націоналістів покинути ОУН(м) і вступити в «ряди революційно-визвольного руху ОУН під проводом Степана Бандери»[730].
