наймача, котрий його споряджав. В рідкісних випадках, що припадають
переважно на перший сплеск наймитства в 20-х рр. XVIII ст., навпроти прізвищ
козаків є ремарки про виставлення ними наймитів, або ж самі наймити внесені до
компуту із зазначенням господарів, котрі їх вирядили.
З кінця XVII ст. усталюється й практика виставлення наймитів козацькими
вдовами і тимчасово недієздатними козаками. Така форма замісництва, що
суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII — початку XVIII ст. — С. 416-417.
461 Крикун М. Між війною і радою. Козацтво Правобережної України в другій половині XVII — на початку XVIII століття: Статті і матеріали. — К., 2006. — С. 113.
462 Акты ЮЗР. — Т.5. — С. 158; Костомаров Н. Руина. — М., 1995. — С. 40.
463 Акты ЮЗР. — Т.12. — С. 125.
182
найочевидніше виростала з давнішої звичаєвої практики, й сприймалася
козацькими владами як норма. На це опосередковано вказує той факт, що в
компутах і ревізіях реєстрових полків з початку XVIII ст. козацькі вдови цілком
законно числяться в офіційних переліках козаків. Саме вони, яко розпорядниці
“войскових ґрунтов” по померлих чоловіках, могли виставляти наймитів,
очікуючи на повноліття своїх синів (згадки про них подеколи трапляються в
реєстрах) або ж повторного заміжжя, коли до війська виправлявся б новий
чоловік464. Так, в компуті Полтавського полку 1718 р. значиться 203 удови
(4,12%). Компут Миргородського полку 1723 р. згадував 28 вдів (0,8%), причому
подеколи спеціально зазначаючи, що ті виставляють наймитів або синів465. На
початку XVIII ст. зустрічаємо й перші прецеденти увільнень знатних козаків від
служби з можливістю виставити замість себе наймита466. Виставлення наймитів
козаками, котрі з тих чи інших причин не могли вийти у похід, контролювалося,
хоча й не завжди ретельно, полковими владами. Одна з перших згадок у
джерелах — інструкція від 10 червня 1723 р. наказного гетьмана Полуботка
ревізорам В.Полуницькому та Д.Бутовичу, відрядженим у Ніжинський полк з
повелінням з'ясувати “сколко в походах Ладожском и Терковском козаков
померло, самие ли господари или наймити” 467. Серед причин неявки козаків
найчастіше виступали хвороби (“боленъ”,”увѣчен на ноги”, “со всѣмъ домомъ
боленъ” ), задіяність у різного роду адміністративних справах (“в комисарахъ”) і,
464 Бороденко О. Шлюб і родина православного населення Лівобережної України другої половини XVIII ‒ першої половини XIX століть: соціально-демографічний аспект. — Одеса, 2020. — С. 382-397; Волошин Ю. Жінка-вдова в полковому місті Полтаві другої половини XVIII ст. //Київська старовина. — 2011. — №1. — С. 13-32.
465 Горобець В. Влада та соціум Гетьманату. Дослідження з політичної та соціальної історії ранньомодерної України. — С. 159-160; Джерела з історії Полтавського полку. Середина XVII — XVIII ст. — Полтава, 2007. — Т.1. — С. 73, 89-90, 94, 101, 109, 111-112, 115-117, 119-121, 126, 130, 138-140, 154, 156-159, 165-166, 168, 174-175, 185-186, 188-190, 198-202, 204-209, 216, 218, 223, 226-230, 234-235, 238, 240-241, 248-249, 257-259, 263-264, 266-267; Швидько Г. Компут і ревізія Миргородського полку 1723 р. — Дніпропетровськ, 2004. — С. 21, 25, 30, 32, 40, 44, 59, 65, 131, 162.
466 Сіверщина гетьманських часів. — К., 2020. — Т.1. — С. 36-37.
467 Універсали Павла Полуботка (1722-1723). — К., 2008. — С. 366.
183
зрештою, втечі та самовільні відлучки (“за побѣгомъ з домовъ и за росходомъ
безизвѣстно”)468.
Участь Гетьманщини у імперських війнах XVIII ст., що супроводжувалися
максимальним напруженням мобілізаційного потенціалу країни, спричинилися
значною мірою і до його виснаження. Вже з часів правління І.Скоропадського
російське командування повсякчас нагадує козацьким владам про
неприпустимість прийому наймитів у військо 469. Низові походи й залучення
козаків до канальних робіт 1720-х рр., лише поглибили кризу станового
ополчення, підірвавши мотивацію козаків до військової служби470. Іншим видом
служби, котрої під різними приводами воліли уникати козаки було несення
караулів на прикордонних форпостах та залогах Української лінії. Попри суворі
вимоги Генеральної канцелярії та російського командування, висилати у
відповідні команди “не старих и немалолетних, и не наймитов, но самих
настоящих хозяев”, рапорти й ревізії полкових правлінь сповнені згадками про
порушення цих приписів 471.
Наймитами ставали як правило, родичі й сусіди виборних козаків, слуги й
челядники, сезонні робітники та ін. категорії населення, що не мали постійної
зайнятості або осідлості. Умови і термін служби, швидше за все, були предметом
усної домовленості між наймачам і наймитом472. Тривалість служби наймита
могла бути різною — від місяця, до кількох років473. Рівень оплати наймита в
документах згадується лише епізодично. Наймит П.Кратоверченко, складаючи
468 ЦДІАК України. — Ф.108. — Оп.2. — Спр.27. — Арк.11.
469 Дядиченко В. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII — початку XVIII ст. — С. 416-417.
470 ЦДІАК України. — Ф.94. — Оп.2. — Спр.19. — Арк.3-3 зв.; Сокирко О. Козацький Марс. — С.310-311.
471 ЦДІАК України. — Ф.269. — Оп.1. — Спр.2947. — Арк.13-13 зв.
472 Сокирко О. Наймити в козацькому війську другої половини XVII — середини XVIII ст. (до постанови проблеми) //Збірник Харківського історико-філологічного товариства. — Харків. 2011. — Т.14. — С.120-128.
473 НБУВ.ІР. — Ф.І. — Спр.55053. — Арк.147.
184
скаргу на свого наймача, відзначав, що був взятий на службу козаком
К.Максименком “з уговором таким: же... оной Максим[енко] четвертую часть на
мене отданого грунта зорати каждого года, и заволочити когда брати мои
посѣют, да полосмака жита сказал дам на год... а мнѣ на мѣсяць по сѣм гривен, и
за тим приговором пошов я за него в дорогу”474. Л.Хоменко, котрий скаржився в
червні 1726 р. на значкового товариша Д.Юрченка, вимагав сплати йому за два
роки служби “за ровного товариша” 72 руб. (причому при найнятті, йому було
заплачено 4 руб. на дорогу) 475. В часі походу наймити періодично діставали від
наймачів продуктові й грошові посилки 476. Як бачимо, порядок сум був доволі
високим (суми, заборговані наймитам козаками коливаються в межах 10-25 руб.
в цінах 30-х рр. XVIII ст.), і, очевидно, вищім від оплати наймитів, що працювали
на старшинських “работизнах”. Теоретично це, а ще й перспектива соціального
авансу, могло робити наймитування у війську більш привабливим з
“партикулярний” господарський найм.
Остаточному викоріненню практики наймитства мав сприяти указ 1768 р.
про впровадження персональної вояцької повинності козаків, котрий
ліквідовував систему подвірного відбування служби477. Наймитування в
козацькому було однією з найдавніших звичаєвих практик, своєрідним
регулятором поміж становими обов’язками й кон'юнктурою часу. Поступова
демілітаризація козацтва, котре перетворювалося на стан дрібних і середніх
землевласників-зем’ян, сприяла розвитку наймитства, що ставало свого роду
соціальним стабілізатором, практикою виживання.
474 ЦДІАК України. — Ф.51. — Оп.3. — Спр.2745. — Арк.4.
475 Там само. — Спр.1925. — Арк.2— 2 зв.
476 Там само. — Спр.2082. — Арк.2; спр.2653. — Арк.2-2 зв., 3; спр.2654. — Арк. 2-2 зв.
477 Струкевич О. Припинення існування Української козацької держави у другій половині XVIII ст. (Хронологія та зміст процесу) //Український історичний збірник. — К., 1997. — Вип.1. — С. 130.
185
3.5.Виборне козацтво і реформа 1735-1736 рр.
Війна за Польську спадщину 1733-1735 рр. виразно показала Російській
імперії неефективність наявних форм контролю й мобілізації військових ресурсів
Гетьманщини. З перспективи чергової війни з Османською імперією, в якій
терени України мали стати головною оперативною базою російського наступу на
Крим, було вирішено вчергове змінити модель управління козацькою
автономією керівництво якою після смерті гетьмана Д.Апостола в 1734 р. було
покладене на Міністерське правління. Водночас імперський уряд усвідомлював,
що проблеми боєздатності козацького війська неможливо вирішити лише
шляхом змін в управлінні та підвищенні дисципліни. Отже, належало змінити
засади і порядок відбування військової служби, котрі до того часу не були
врегульовані законодавчо, лишаючись в площині звичаєвого права. Оскільки
запровадження серед козаків елементів регулярної військової служби, до яких
вдавалися російські генерали іноземного походження, виявилося невдалими,
більш продуктивним видавався шлях використання існуючої з кінця XVII ст.
практики поділу реєстру на заможних козаків, здатних відбувати службу
особисто, і приписаних до них підпомічників. Подібні плани реорганізації
козацтва розглядалися раніше і гетьманською владою, і метрополією, але з
різних причин так і не були зреалізовані.
В березні 1735 р. очільник Міністерського правління О.Шаховський
представив на розгляд імператорського Кабінету доповідь про поточний стан
справ, у якій серед іншого був пункт “об исправлении малороссийских
казаков”478. 24 квітня 1735 р. вийшов імператорський указ про створення в
Гетьманщині “к военному случаю” корпусу виборних козаків 479. Полкові
478 Бумаги Кабинета министров императрицы Анны Иоанновны. 1731-1740 гг. Т.4: 1735 г. — С. 75.
479 НБУВ. ІР. — Ф.І. — Спр.51423. — Арк.3 зв.
186
канцелярії отримали з Правління гетьманського уряду квоти виборного
товариства, укладені спільно з Генеральною військовою канцелярією відповідно
до загальної чисельності козаків у кожному з полків480. Розподіл виборних
козаків по сотнях мав бути зроблений полковими канцеляріями. На той час
частину козаків уже було мобілізовано на війну з Туреччиною, але полкові
правління мали зробити перепис їхніх дворів, майна, угідь і промислів,
попередньо визначивши, хто буде служити сам, а хто “з підпомогою”481. Втім,
дуже скоро з’ясувалося, що майже повсюдно набрати “указну” кількість майже
нереально. Своїми ордерами від 11 та 26 серпня Генеральна канцелярія навіть
дозволила записувати в компути фактично всіх наявних козаків 482. Шаховський
клопотався перед Петербургом, аби кількість виборних було зменшено з 30 000
до 15 000 “на добрых лошадях и в ружье”483. Зрештою, цю чисельність виборного
козацтва і було затверджено як остаточну імператорським указом від 11 лютого
1736 р.484.
Далі слід було подбати про ретельніше вироблення критеріїв для виборних
козаків і підпомічників, а також порядку відбування ними служби. В основу її
градації було покладено майновий принцип, який, очевидно, відповідав
звичаєвій традиції, що склалася на той час. Виборних поділено на дві категорії —
тих, що служили “без підпомоги” — головне, заможних господарів, річний дохід
яких обчислювався не менше ніж 10 четвертями хліба й 50 возами сіна, або ж
власників промислів (винокурного, шинкового, млинарського, пасічницького та
ін.), — та козаків “з підпомогою”, статки яких були приблизно удвічі меншими від
першої категорії485. Ці критерії були докладно викладені в спеціальному
