Останні переговори за участі уповноважених українським та польським керівництвом відбулися наприкінці червня 1944 р. Їхнє завершення мало справді символічний характер, тому наведемо тут більший фрагмент із протоколу переговорів:
«Поінформую, для льояльности, — зазначив польський представник, — що приготовляємо в найкоротшому часі одветову [42] акцію. Не можемо не реагуватися на масові вбивства поляків, бо компромітуємося перед народом.
Український представник: Куди задумуєте спрямувати?
Польський представник: По емігрантах, що сьогодні заливають Польщу.
Український представник: Це значить під фальшивою адресою відповідаєте. І не справедлива ціла постановка, бо емігранти не йдуть до вас з тезами, що Краків чи Варшава одвєчнє українське зємє. Отож за що? Пімста?
Польський представник: Ми ще не почали акції».
Загалом, за інформацією Миколи Лебедя, на той момент референта зовнішніх зв’язків Проводу ОУН, яку він озвучив на Великому зборі Української головної визвольної ради в липні 1944 р., до того моменту з серпня попереднього року відбулося вісім переговорів із поляками. Наступні після літа 1944 р. перемовини між представниками обох підпільних рухів тривали протягом 1945—1946 рр. на Закерзонні, але вони вже мали лише локальний характер. Тому війна між українцями і поляками тривала до самого переходу фронту.
Під час антипольських виступів вояки, очевидно, часто виходили поза регламентовані керівництвом українського підпілля рамки. Через те з’являлися додаткові інструкції, які акцентували увагу на тому, що:
«Не вільно:
а) вбивати жінок, дітей і старців,
б) вбивати родин, мішаних з українцями,
в) вбивати людей, що не тяготіють до польщини і є властиво українцями-римокатоликами.
Треба:
а) ліквідувати сильні активні польські скупчення,
б) вдарити по польській верхівці,
в) в часі акції забирати зброю, муніцію і майно (худоба, безроги, збіжжа, особливо взуття і одіння)».
У вказівках командира УПА—Захід Василя Сидора — «Шелеста» було регламентовано черговість проведення антипольських акцій. Насамперед повстанці повинні були нищити бойові сили ворога, далі — вживати заходів проти сексотів та активістів польського підпілля, наступним етапом ставали відплатні акції. Як і в попередньому документі, акцент було зміщено на неприпустимості вбивств жінок та дітей.
Крайовий провідник ОУН на Західноукраїнських землях Роман Кравчук 27 червня 1944 р. наголошував: «Акції мусять проходити планово. Треба, по-перше, дати листівку спеціальну до поляків, щоби вибиралися з наших земель — визначити реченець (три до 10 днів). Опісля дбайте в цілому терені в різних пунктах. Так, щоби акцією обняти цілу область».
Така кількість регламентаційних документів свідчить, з одного боку, що керівництво українського підпілля намагалося жорстко контролювати перебіг антипольських акцій, не допускаючи самовільних виступів і повторення волинської ситуації річної давнини, з іншого — постійне повторення на неприпустимості вбивства жінок та дітей свідчить, що ці приписи порушувалися. Тож в антипольській операції у Галичині, яку почали реалізовувати від травня 1944 р., бачимо доволі чіткий механізм. Його елементами були накази вищого (крайового) рівня Проводу, їхнє уточнення у формі інструкцій на нижчому рівні, ультиматуми польському населенню, що попереджають проведення акції, та інформаційні листівки, які пояснюють завдання.
Антиукраїнські дії АК в Галичині
Великі виступи проти ворожих населених пунктів у червні 1944 р. проводили не тільки відділи УПА, а й загони польського підпілля.
Про один із них — у селі Шоломия неподалік Львова — читаємо в українському звіті: «10/11.6.44 р. о год. 24-ій поляки зі Старого Села, Давидова і Гончар окружили село і почали нищівну акцію, що до неї приготовлялися кілька днів. Почавши обстріл з двох сторін відділами, подалися в середину села. Крім запальних куль із крісів, почали кидати на хати запальні гранати та посипати легко запальним порохом стріхи. Село загорілось з полуденної і західної сторони. Тільки від східної сторони село було вільне. В акції брало участь около 500 чоловік, зо 7 командирами, які держали зі собою зв’язок через вершника. Мали зі собою також санітарний відділ з жіночою обслугою, яка опісля кинулась запопадливо на грабунок. Було багато порожніх возів, призначених на зрабовані речі. Напасники на руках мали білі опаски. Коло год. 2-ої малий відділ УПА з’явився на підмогу селові й напасники хутко втекли. Бандити були узброєні в скоростріли, автомати, кріси й гранатомети».
А ось як ці ж події описували польські підпільники: «Ліквідація гнізда вбивць. 11 числа цього місяця відплатний відділ близько 120 осіб зліквідував центральне скупчення банди різунів у Шоломиї. Спалено 55 господарств, здобуто 2 РКМ і 70 карабінів. Загинуло 96 гайдамаків. Як відповідь за нищення польського майна вбито 127 штук худоби. Відділ не зазнав жодних втрат. Давидів очистився. Українські родини з Давидова отримали наказ залишити місцевість. Одночасно, щоб забезпечити терен, видано такий самий наказ до кількох польських хуліганів».
Хвиля протистояння перекинулася влітку 1944 р. і на відносно спокійне до того моменту Надсяння. Однією з причин цього став наплив сюди біженців, поляків та українців, які тікали на захід перед наближенням фронту.
У червні серед українців Сяноцького повіту поширювали листівку з погрозами за підписом «Керівництво підпільної боротьби».
«В рамках відплатної акції, — читаємо тут, — за вигнання дикими ордами українських військ поляків з східних земель вимагаємо натомість вибратися з Сяноцької землі. Польський народ вважає вас зрадниками вітчизни, бо весь час вислуговуєтеся німецькому варварству, і то тоді, коли народ геройськи бореться з диким наїзником. Не закликаємо вас навернутися з дороги зради, а засуджуємо вас іменем польського народу на кару смерті, і справедливого вироку кари вам не уникнути».
Польсько-українська боротьба влітку 1944 р. особливо загострилася у Львові та околицях. Польські підпільники за допомогою операції «Буря» хотіли опанувати місто, щоб продемонструвати світові і особливо СРСР потужність власних сил. Таким чином вони намагалися поставити крапку в дискусії навколо східного кордону відновленої Речі Посполитої.
Зважаючи на те що основні німецькі сили були скуті на фронтах боротьби з Червоною армією, та й, зрештою, німці, розуміючи безглуздість тривалої оборони, готувалися до відступу, найважливішим чинником, який міг завадити реалізації польських планів, було українське підпілля. Аби послабити його до моменту остаточної битви, командування АК провокувало антиукраїнські виступи німців. З цією метою у вказівках щодо реалізації операції «Буря» зазначалося, що на першому етапі антинімецькі диверсії слід проводити лише на українських теренах. На другому етапі, під час безпосереднього взяття Львова, щодо українців наказувалося: «Всілякі виступи українців в середині міста придушити в зародку через обсадження найважливіших об’єктів, замкнення українських районів і можливу ліквідацію їхніх сил. Перед можливою зовнішньою акцією українців захиститися партизанськими відділами Схід, Захід і Південь і осередками самооборони, а також обсадженням виїздів з міста, особливо в північній і східній дільниці». Разом із тим, згідно з іншою інструкцією щодо реалізації «Бурі», командири загонів АК мали «допильнувати, аби не було ексцесів проти українців. Українців, що виступають проти нас, виловлювати і віддавати совєтам». Польське командування побоювалося втратити контроль над ситуацією у випадку масових самовільних виступів проти українців, що з політичного боку могла використати радянська влада, взявши на себе роль захисників.
Антиукраїнська акція у Львові супроводжувалася радикальною шовіністичною пропагандою, спрямованою на АК. «Вояки, — читаємо у спеціальній листівці, — йдете карати! Але не ворога, а бунтівника. Не ворожого вояка, а бандита /.../. За ті нечувані злочини, яких світ не бачив за цілі століття, карати будете Ви — вояки підпільної Польщі. Карати будете так суворо, як жорстокими були злочини. Українська інтелігенція, яка стоїть на чолі виконавців, є такими самими ж злочинцями, як селяни, що йдуть з ножами і сокирами. Всіх їх мусить досягнути караюча рука польського народу».
У дні, коли німці відступали зі Львова, а поляки розгортали «Бурю», не припиняли діяльності й українські підпільники, тим паче що на той момент вони вже мали розвинуту мережу осередків. У польському звіті ще з початку травня 1944 р. міститься інформація про творення відділів УПА в місті. «Як нас інформують із поважного джерела, — читаємо тут, — у Львові закінчилася мобілізація молодих українців до УПА. Мобілізацію проведено в найглибшій конспірації та таємниці <…> місто поділене на райони, у яких розміщені пости УПА. Окремі «станиці» мають відділи жандармерії, що проводять одночасно розвідку, зокрема й щодо нас».
Крім захисту власних структур чи українських населених пунктів, українські боївки проводили випереджальні операції проти польського підпілля.
Як СБ ОУН протистояла полякам, дізнаємося зі справи на одного з керівників служби Григорія Пришляка. Стефанія Кадоб’янська свідчить, що СБ ліквідувала близько 80 польських підпільників. Орієнтовно таку ж кількість українців Львова вбили поляки.
Картину подій у Львові під час відступу німців та в перші дні встановлення радянської влади відтворює звіт українського підпілля «Дещо про останні події й ситуацію у Львові й околиці».
«Польські партизанські відділи — Армія Крайова, — читаємо тут, — помагають більшовикам у боротьбі з німцями. При цьому виявились проти-українсько грабуючи, а навіть вбиваючи українців. Перший день зайняття Львова ЧА був кульмінаційною точкою успіхів поляків. На домах повівали біло-червоні прапори, а по вулицях ходили з такими ж опасками молоді поляки. Вони то перебрали на себе міліційний обов’язок. Українці, хвилево прибиті виступами поляків, — відітхнули і зараз тихо змагаються з поляками за опанування керівних і інших постів у шпиталях, фабриках, підприємствах, урядах і т. п. Моменти негативного наставлення до більшовиків у великій мірі уділились полякам, бо поляки почали нищити українців, а більшовики тому положили край. Поки що, крім взивання поодиноких осіб на НКВД, ніщо не роблять. Село боїться більшовиків, місто і підльвівські села — поляків».
Цікаво описує Львів перших днів після відступу німецької влади сучасник тих подій, відомий український історик Ярослав Дашкевич: «У липні 1944 р. у Львові в останні дні перед та перші після втечі німців фактичним господарем була польська Армія Крайова. Штаб її південно-східного округу містився на вул. Зеленій. Пропагандистським центром став Інститут Осолінських, де видавалися відозви АК та пропагандистська література <…>. Маючи списки відомих українців, намагалися їх затримувати для подальшого знищення. Приходили й за моєю матір’ю Оленою Степанів до нашої домівки на вул. Пісковій 5, але її взяли під захист сусіди-поляки. В українському середовищі загальноприйнятою була версія про вбивство аківцями у ці дні в місті близько 150 українців».
