До ухвалення відповідних рішень на конференції українська сторона збиралася залишити спірні повіти за собою. Про це, зокрема, свідчить телеграма керівника справ Мойсея Грановського до Грайворона: «До вирішення питання про Грайворонський повіт на з’їзді окраїнних республік найближчим часом ваш повіт підпорядковується Харківському губ виконкому»[74].
Однак така конференція не відбулася. Натомість керівництво України отримало пряму вказівку Кремля відмовитися від названих повітів. З огляду на те, що, як наприкінці січня вказував Раковський, «Тимчасовий робітничо-селянський уряд створено постановою ЦК РКП, є його органом і здійснює усі його розпорядження та накази безумовно»[75], можливість відмови виконати пряме розпорядження Кремля в очолюваному ним уряді навіть не розглядалася. Зрозуміло, що думки представників тих повітів теж ніхто не питав.
7 лютого 1919 р. була затверджена постанова РНК УСРР «Про адміністративне управління на території прифронтової смуги України»[76]. Хоча вона лише дублювала відповідне рішення Всеросійського ЦВК від 12 січня, але відтепер і для українського керівництва термін «губернський поділ» став ідентичним поняттю «дореволюційний губернський поділ». Про це, зокрема, свідчить телеграфне повідомлення Грановського до Москви, Курська, Білгорода та Грайворона: «На засіданні 7 лютого Тимчасовий робітничо-селянський уряд постановив: вважати Білгородський і Грайворонський новіти такими, що входять до складу Курської губернії»[77]. Після цього керівництво радянської України вже не називало українськими ті повіти, які до революції не належали до дев’яти «українських» губерній.
Формально, однак, питання ще не було вирішено остаточно. 14 лютого український уряд делегував Мальцева та Іванова до Москви для офіційного розгляду питання в українсько-російській комісії при наркоматі закордонних справ РСФРР. Саме до такого рівня була знижена запланована спочатку чи то конференція, чи то з’їзд представників усіх радянських республік. Щоправда, у внутрішньому українському листуванні цю нараду продовжували іменувати «з’їздом окраїнних республік» ще навіть 26 лютого[78]. Перед Івановим та Мальцевим було поставлено завдання відстоювати передавання Грайворонського та Білгородського повітів до складу України[79]. Але майже одночасно із цим голова уряду УСРР у телеграмі Георгію Чичеріну від 16 лютого зазначив: «Український робітничо-селянський уряд відмовляється від якої б там не було юрисдикції над цими повітами»[80].1 хоча наступного дня уряд УСРР підтвердив делегування представників України до Москви, реально після такої настанови не було жодного шансу для вирішення цього питання на користь України.
Засідання комісії під офіційною назвою «Міжвідомча нарада з питання про виділення Гомельської губернії та встановлення кордонів з Україною» відбулося 25 лютого 1919 р. Представник України Іванов наголошував на тому, що Білгородський та Грайворонський повіти тяжіють до України економічно та культурно. Не заперечуючи цю аргументацію, представник Росії Давид Гопнер підкреслив, що доцільніше підходити «з економічної і тактичної точки зору: в економічному відношенні Білгородський повіт, як багатий хлібний центр, має велике значення лише для Великоросії, залишаючись незначним для України. У тактичному відношенні, у випадку військових невдач України, Великоросія, раз відмовившись від претензій на Білгородський повіт, тим самим втратить можливість висування претензій у майбутньому»[81].
Остаточно аргументи на користь українського підпорядкування цих повітів були знешкоджені головою наради посиланням на названу нами телеграму Раковського від 16 лютого.
Рішенням наради кордони між Україною та Росією, за винятком чотирьох північних повітів Чернігівської губернії та Криму, були затверджені довоєнні, міжгубернські, тобто в межах тих губерній, які визначила українськими Центральна Рада своїм III Універсалом. Перекопський перешийок мав стати кордоном між Україною та Кримом[82]. Ці положення і стали змістом Договору про кордон із РСФРР, який був затверджений українським Раднаркомом 10 березня 1919 р.[83]
Віднайти такого ж формального рішення уряду РСФРР про кордон з Україною нам не вдалося. Це й не дивно. Адже підхід Кремля до цього питання засадниче відрізнявся — УСРР там не розглядали як щось відокремлене від Росії, а оприлюднення договору могло дати зайвий поштовх таким нелюбим у Кремлі «самостійницьким» настроям в Україні. Ймовірно, саме з цієї причини договір не був опублікований і в УСРР.
Формальності з передаванням до РСФРР чотирьох північних повітів Чернігівської губернії (Мглинський, Суразький, Стародубський та Новозибківський) дещо затяглися. Лише 24 квітня 1919 р. відбулося ще одне засідання міжвідомчої наради при економічно-правовому відділі Наркомату закордонних справ РСФРР, за рішенням якої було нарешті визначено межі новостворюваної Гомельської губернії. До її складу відійшли ці повіти[84].28 квітня 1919 р. політбюро ЦК КП(б)У в свою чергу ухвалило фінальну резолюцію щодо названих повітів: «Остаточно залишити їх у складі Росії»[85].1 хоча в листуванні навіть у травні — на початку червня 1919 р. часом ще виникало питання про північні повіти Чернігівщини як щось не до кінця з’ясоване, відповідь Києва була завжди однозначна: вони належать РСФРР.
Підсумовуючи питання про кордони між УСРР та РСФРР 1919 р., можна зробити висновок, що загалом Кремль не відмовився від визначення лінії кордону за етнографічним принципом, обмеживши чітке дотримання цього критерію губерніальним рівнем. Але вказане обмеження стосувалося лише українських претензій: жодного етнографічно українського регіону з РСФРР до складу УСРР не було передано, тоді як етнографічно неукраїнські Крим і чотири повіти Чернігівської губернії були виключені зі складу УСРР[86]. Інакше кажучи, очевидною була нерівноправність радянських республік і невідповідність декларацій реальним діям.
Зміни лінії кордону між УСРР та РСФРР після остаточного опанування України більшовиками (1920—1928 рр.)
1920 р. радянська Україна практично втратила наявну 1919 р. управлінську автономію, що, серед іншого, знайшло своє підтвердження в рішенні Всеукрревкому від 27 січня 1920 р. об’єднати діяльність основних наркоматів УСРР та РСФРР[87]. Входження України до складу радянської Росії у Кремлі здавалося фактично вирішеною справою. Відповідно до кордону між республікам більшовицькі керманичі нерідко цілком логічно ставилися як до внутрішнього адміністративного розмежування. При їх зміні навіть формально головним критерієм визнавалася економічна доцільність, тобто національний чинник до уваги не брався.
У результаті таких змін територія України на сході нарешті збільшилася: весь Донбас, тобто райони з розвиненою важкою промисловістю, об’єднали в одній адміністративній одиниці. Для цього була створена Донецька губернія. Оскільки більша частина Донбасу й до цього часу входила до складу УСРР, то новостворена губернія стала складовою частиною радянської України. УСРР приросла такими територіями (їх перелік надаємо з тексту узгодженої з Кремлем постанови ВУЦВК від 16 квітня 1920 р.): «Від краю Донецького війська: а) Донецької округи: станиці Гундорівська, Камінська, Калитвинська, Усть-Білокалитвинська, волость Карпово-Обривська; 6) Черкаської округи: станиці Володимирська, Олександрівська, далі на захід умовна: станція Козачі Лагери, Мало-Несвітайська, Нижньо-Кременська й далі до межі з Таганрозькою округою; Таганрозький повіт увесь у цілості»[88]. Попри те, що при цій зміні національний чинник не брався до уваги, частина приєднаної території (Таганрозький округ) безперечно належала до української етнографічної території.
У серпні 1920 р. до складу Донецької губернії була додана станиця Луганська. Основною підставою слугував адміністративно-географічний критерій: станиця була в безпосередній близькості від тогочасного центру Донецької губернії міста Луганська[89]. Національний чинник у цьому випадку не враховувався, адже в цьому районі більшість становили донські козаки.
Зведення статусу України до автономії у складі РСФРР ледь не зумовило ще одне збільшення її території. Відразу після захоплення Червоною армією Криму на засіданні ВРНГ РСФРР від 29 листопада 1920 р. було вирішено створити Кримську раду народного господарства (Кримраднаргосп) та підпорядкувати його Промбюро України (головний економічний органи УСРР). Голова Промбюро Влас Чубар отримав завдання виділити в розпорядження Кримраднаргоспу в авансовому порядку певні кошти. Останній пункт рішення звучав так: «Зобов’язати всі главки й центри, що відряджають своїх уповноважених до Криму, спрямовувати їх через Укрпромбюро»[90]. Провівши аналогію, зауважимо, що на початку 1920 р. підпорядкування Українській раді трудової армії (Укррадтрударм) «Олександрівсько-Грушевського вугільного району» стало першим кроком до включення цієї території, а потім і Таганрозького округу, до складу УСРР.
Підпорядкованість кримських господарчих органів українським зберігалася лише місяць. Під тиском міжнародних і частково внутрішніх обставин Кремль наважився на формальне визнання незалежності України. Реакція на це президії ВРНГ РСФРР була миттєвою. Уже на наступному після такого визнання засіданні, яке відбулося 31 грудня 1920 р., було вирішено підпорядкувати Кримський раднаргосп безпосередньо президії ВРНГ РСФРР. Можливо, якби Крим вдалося опанувати в ситуації, схожій з початком 1920 р., коли УСРР бачилася як невід’ємна складова РСФРР, то півострів став би складовою частиною радянської України — вагомих економічних підстав для цього вистачало. Однак політичні обставини змінилися. Україна дещо підвищила власний статус.
Отже, саме в таких кордонах — з Шахтами й Таганрогом, але без Криму, — РСФРР уперше на державному рівні визнана незалежність радянської України. Це сталося у «Союзному робітничо-селянському договорі між РСФРР та УСРР» від 28 грудня 1920 р., у перших рядках якого йшлося про те, що уряди РСФРР та УСРР визнають «незалежність і суверенність кожної зі сторін, що домовляються». У преамбулі до договору, який 2 березня 1921 р. було ратифіковано V Всеукраїнським з’їздом рад, ішлося про «передбачену договором підставу повної рівності поміж обома республіками». Важливим є також п. 2 договору, у якому, зокрема, наголошувалося, що «з самого факту старої приналежності УСРР до колишньої Російської імперії не витікає ніяких зобов’язань до кого б там не було»[91]. Таким чином, цей договір вказував на відсутність будь-яких претензій, в тому числі й територіальних, між республіками. Зник як аргумент «дореволюційний губернський поділ», використовуючи який РСФРР завадила приєднанню до України значних масивів українських етнографічних земель у 1918— 1919 рр. Саме з цими кордонами УСРР увійшла до складу Радянського Союзу, офіційне рішення про створення якого було затверджено не в звичну для наших уявлень про минуле дату 30 грудня 1922 р., а лише 6 липня 1923 р.[92]
