У пореформені десятиліття імперським можновладцям щораз важче було легковажити дедалі більшим інтересом інтелігенції до етнокультурної інакшості, а згодом і до національного самоствердження свого народу. Особливо це ставало очевидним на тлі національної політики Австрії, яка з 1867 р. дещо розширювала можливості для розвитку української культури у Східній Галичині. Хоча щодо «сепаратистських» тенденцій у тогочасному українофільському русі варто відзначити, що політичні ревнощі російського уряду видавалися, м’яко кажучи, безпідставними, принаймні до кінця XIX ст. Та це мало зупиняло фундаторів і апологетів імперської державницької традиції, відтепер покликаної бути «матеріалом» власне російського модерного націотворення. Як, до речі, це не зупиняло їхніх прихильників безпосередньо в українських губерніях і численної вірнопідданої громадськості. Асиміляторський курс, побудований на ідеологічному конструкті «великої російської нації», Санкт-Петербург із тимчасовими послабленнями проводитиме неухильно.
Факт опосередкованого визнання самобутності українців виявлявся у певному ідеологічному парадоксі, який рельєфніше простежувався в південно-західному краї. У другій половині XIX — на початку XX ст. кожна з елітних верств регіону — і польські, і представлені здебільшого чиновництвом росіяни — загалом не дуже бентежилися, видаючи місцевий сільський люд за «свій народ». Робили це, зрозуміло, у вигідній для себе манері й у слушний для власної користі час. При цьому в поняття «свій народ» щоразу вкладали суперечливий, а нерідко й протилежний зміст. У твердженнях польських поміщиків українські хлібороби фігурували як культурно близьке, етнічно однорідне їм населення. Спроби бодай ідейно-теоретично полонізувати українство правобережних губерній підтверджує наведена нижче цитата, що належить М. Костомарову. Її зміст важливий з погляду наявності в пропонованих міркуваннях етнічного мірила ідентифікації місцевого селянства. «Росіяни не знають, що таке Русь; що Русь не є Росія, а Польща і що Росія — країна не слов’янська, а росіяни самі не знають, що вони є». Натомість у політичних заявах і пропагандистських деклараціях росіян український загал поставав однаковим із ними за походженням, тобто «частиною російського племені». Не в останню чергу такі підходи ґрунтувалися на переконаннях, що національність країни визначає національність виключно її дворянського стану.
Обидві сторони — і поляки, і росіяни — відшукували в минулому фантоми «органічної етнічної єдності» з тутешніми українськими селянами, раз у раз намагалися спертися на ті чи інші «сюжети спільної долі», на власну «доброчинність і милосердя» (хоча фактично окремі вияви милосердя до «дикої маси» з боку польської шляхти та російського дворянства спостерігалися хіба що під час масового голоду). Але у твердженнях польських поміщиків доброта й співчуття швидко зникали, перетворювалися на фікцію, коли йшлося про родинні спадки шляхти, «кожну п’ядь польської землі». Не набагато толерантніше поводилися росіяни — політичні господарі краю. Перебуваючи в політичному протистоянні з «панами-ляхами», вони енергійно, сміливо, вміло й рішуче надавали їм адміністративну, правозахисну, а часто й військову підтримку під час земельних конфліктів з українським сільським простолюдом. Коли ж ішлося про «російський» елемент у землеволодінні, все обмежувалося потребами власне великоросійських поміщиків.
Через товщину хронічної матеріальної злиденності та політичного безправ’я в селян проглядалася якась неймовірна самодостатність, скріплена своєрідним відчуттям самовдоволення. Для поміщиків, чиновників це почуття, певна річ, залишалося малозрозумілим. Навіть у рідкісних випадках доброзичливого ставлення мало кому з них вдавалося збагнути етнокультурні тонкощі автохтонної української людності. Є всі підстави стверджувати, що за сприятливішої політичної кон’юнктури хлібороби спроможні були генерувати зі свого середовища «модерну еліту» й забезпечити різке зростання носіїв національної свідомості. Саме ментальне наповнення життєвої самодостатності визначало його суб’єктів як окрему етнічну спільноту.
Незважаючи на існування в українських селян Наддніпрянщини пам’яті про козацьке минуле й елементарне побутове відчуття інакшості, російська влада продовжувала послідовно формувати масову свідомість, що вони — «частина їхньої культури». Отже, тут наявний морально-політичний тиск із використанням могутніх державних інституцій і «зусиль власних земляків-недоумків» (висловлювання Т. Шевченка) проти окремих патріотично налаштованих представників української інтелігенції, котрі репрезентували місцеву, інтелектуальну й почасти політичну еліту. Попри вагомі успіхи у справі «етнокультурного відродження», виконати роль лідерів, спроможних консолідувати селянство, «перші національні носії» не зможуть (принаймні до початку XX ст.). Згодом Д. Бовуа напише: «Зусилля поета Шевченка та українофілів не викличуть у малоросів очікуваного відгуку»[57]. Вочевидь, саме це мав на увазі поет, коли 1849 р. писав:
... А то не діждешся його,
Того писанія святого,
Святої правди ні од кого,
Та й ждать не маю од кого,
Бо вже б, здавалося, пора:
Либонь, уже десяте літо,
Як людям дав я «Кобзаря»[58]...
Безперечно, вплив інтелігенції на національне пробудження селян так однозначно тлумачити не варто. Особливо якщо зважити на зростання загальноукраїнської справи, ініціативу якої візьме на себе західноукраїнська інтелігенція, світогляд якої формувався, зокрема, й на творчій спадщині Т. Шевченка.
Проблему збереження ідентичності почасти зумовлювала та обставина, що інтелігенція, а тим паче самі селяни, не послуговувалися однорідним тлумаченням етнонаціональних інтересів. Історики сходяться на думці, що народний характер (який в Україні асоціюється саме з селянською верствою) не є випадковою сукупністю душевних рис і цілком залежить від зовнішніх історичних подій. Останні, вочевидь, лише «виховують, ламають» його, але не відображаються в ньому безпосередньо. У процесі життєдіяльності багатьох поколінь селянства насправді формувалася усталена ієрархія ментальних пріоритетів, яка ставала унікальною під дією передусім природно-кліматичного довкілля та соціального оточення.
Важливі обставини щодо селянства як основного носія і виразника етнічної культури добре простежуються, якщо порівняти соціальні структури тогочасних української та російської спільнот. Насамперед це видно з тих громадсько-політичних форм самовираження, що їх продукували згадані ментальні відмінності. Щодо росіян, то до «почуття сирітства без держави» і становлення у такий спосіб російської модерної нації були причетні урядовці, поміщики, підприємці (від стародавніх боярських родів, новоявлених нуворишів бізнесу до дрібних комерсантів, посередників, лихварів), а також традиційно об’єднані відповідною ідеологією та світоглядними цінностями широкі верстви населення. Здається, немає підстав сумніватися в тому, що примат державності домінував у російському національному характері, а ідеалом тамтешньої людини залишався «цар, який усе може». Українство ж, втиснуте в рамки «хуторянства», політично не почувалося повновладним господарем навіть у межах своєї ойкумени. Над селом неподільно панували ті ж таки російські (чи зросійщені) дворяни-землевласники, чиновники, священики, польські шляхтичі, євреї-посередники, «німці» (колоністи). За умов, коли «москаля не доводилося дядьком називати», освічена і професійно амбітна частина української людності реалізовувала свої мистецькі здібності переважно в чужорідному культурному середовищі, а політичний потенціал — в імперському державному організмі. Носієм «виразної етнічності» в пореформені десятиліття залишався простий люд, який за історично усталеною традицією був представлений хліборобським населенням сіл, містечок, а певною мірою і великих міст.
Немає підстав штучно перебільшувати, а тим паче ідеалізувати роль хліборобів в українському «національному відродженні», як, до речі, перевищувати міру самого модернізаційного поступу тогочасної української спільноти. Недоречність таких спроб стає очевидною, якщо зважити на мізерність потенціалу усвідомлення самим простолюдом сутності, мети, завдань національного руху, свого місця в цьому процесі. Водночас ототожнення понять «селянин», «народ», «люди», «малороси» в контексті тогочасної соціальної структури населення, зокрема політичних, господарських, культурних, церковно-релігійних зв’язків, — явище для другої половини XIX — початку XX ст. досить симптоматичне. Понад усе воно є показовим для виокремлення українського хліборобського населення з-поміж «загальноруської народності».
Історичне покликання українського селянства зберігати етнокультурну ідентичність було більш значущим за суспільно-політичну роль «аграрної глибинки» тих модерних націй, які формувалися на ґрунті титульних держав. Хоч як це парадоксально на перший погляд, але загалом неспроможне до конструктивних політичних дій малописьменне селянство зуміло відповісти на виклики долі.
Помітною обставиною, що «візуально вирізняла» етнічну неповторність українських селян, було їхнє ставлення до російської державності як до явища чужорідного. Про цю нелюбов нагадував, зокрема, стійкий потяг до традицій, які мали небагато спільного з чинними тоді політико-правовими нормами. У випадках невимушених контактів із посадовцями недовіра виникала вже на тій підставі, що вони «пани, люди в сюртуках». За ближчого знайомства селяни легко помічали принципові відмінності в поглядах «московських патріотів», а саме: православ’я, народність, державність як завойовницьку силу.
Глибоке почуття окремішності «супроти поляків і москалів» зберігалося завдяки стійким архетипним структурам. Не випадково під час судових розслідувань хлібороби часто самовільно виходили з наперед програних справ.
Вороже ставлення до «панської» влади посилювалося враженнями від каральних дій військових підрозділів, надмірно жорстоких і несправедливих, як на погляд селян. Логіку думок і вчинків тих, хто потрапляв під екзекуцію, збагнути неважко. Особливо, якщо зважати, що перебіг подій визначала здебільшого прозаїчна обставина: «хто не повертав узятого в поміщика майна за першою вимогою, той був битий нагаями на очах своїх дружин та дітей»[59]. З тих самих причин не існувало довіри до виборних зі свого середовища — старшин, писарів, старост, соцьких, десяцьких.
Проблеми культурної самобутності та ментальної окремішності самих селян, як правило, не турбували. Якщо ж траплялося «наблизитися до національної свідомості», вони мислили традиційно поверхово, емоційно реагуючи на пізнання окремих національних ознак. Помітивши, скажімо, різницю з тими ж росіянами, цим і задовольнялись або звично зводили все до персональних характеристик.
