Сташинські теж здивувалися незвичній кількості солдат на вулицях, але й гадки не мали, чим це пояснити. З таксі вони вийшли на розі Фрідріхштрасе і Райнгардштрасе. Якщо б таксиста поліція запитала, куди пішла трійка пасажирів — чоловік, жінка і хлопець-підліток, — він би не знав, що відповісти. Сташинські вирішили тут попрощатися з Фріцем. Він сильно їм допоміг, але настав час повертатися додому. Хлопець хотів поїхати з ними, але Сташинські відправили його назад. Інґе дала Фріцу триста марок на похорон і сказала, що тепер вони довго не побачаться. Якщо його спитають вдома, куди вони пішли, то хай скаже, що до родичів у Берлін. Фріц розумів, що вони прямують у Західний Берлін, але нічого не сказав. Хлопець пішов на електричку і купив квиток до Штаакена через Західний Берлін — це була найкоротша дорога у Дальгов.
Попрощавшись із Фріцом, Сташинські пішли на Шонгаузер-алеє, віддаляючись від Західного Берліна. І тільки там сіли на електричку в потрібному напрямку. Якби їх спинили, то Богдан міг сказати, що йде на стару квартиру, де лишив черевики. Про старі черевики Йоші згадав у таксі Фріц. «Прекрасно», — сказала брату Інґе. Тепер у них була легенда. Але вона працювала тільки до певного моменту, стара квартира все одно розташовувалася у Східному Берліні. Потім вони побачили, що східнонімецька поліція перевіряє документи в сусідньому вагоні. Хтозна як поведуться поліцейські, зайшовши у вагон, де сиділо подружжя. У Сташинських були східнонімецькі паспорти, робити в Західному Берліні їм було нічого, їх могли запросто завернути, а то й затримати. Але їм пощастило: поліція не зайшла в їхній вагон. Вони вийшли з електрички в Гезундбрюнені, на першій зупинці після кордону. Їм вдалося пробратися у Західний Берлін!
Сташинські взяли таксі й попросили відвезти їх на квартиру до тітки Інґе, яка жила в Західному Берліні. Однак тітки з чоловіком вдома не було. Тоді Богдан попросив таксиста відвезти їх на північ, у район Берлін-Любарс, де жила інша тітка Інґе. Западали сутінки. Сонце зайшло о сьомій тридцять, і в небі над Берліном спалахнули феєрверки — це закінчилося дитяче свято в одному з прикордонних районів міста. А в генштабі армії Східної Німеччини, за тридцять кілометрів від Берліна, міністр оборони НДР генерал Гайнц Гофман зібрав підлеглих і роздав їм запечатані конверти з наказом. Рівно опівночі вони мали виставити людей і техніку в Берліні і зробити те, що західнонімецькі політики й розвідки вважали неможливим, — повністю заблокувати Східний Берлін.
На радість Сташинським кордон тепер був надійно закритий. Східнонімецька поліція їх більше не зупинить, але для агентів КДБ це не було перешкодою — раптом чекісти йдуть їхніми слідами. Александров мав заїхати за ними тільки о десятій вечора. А що як наружка раніше помітила, що Сташинські зникли?
На щастя, друга тітка Інґе була вдома. Насправді дві тітки з родинами проводили той вечір разом. Сташинські нарешті зайшли з вулиці у квартиру й опинилися більш-менш у безпеці. У них не лишилося грошей заплатити за таксі. «Дядьку Гайнце, — сказав Богдан чоловікові тітки, — заплати за таксі. Ми мусимо, можливо, швидше поїхати до поліції, до американської таємної поліції». Гайнц Фільвок, п’ятдесятиоднорічний службовець, потім згадував, що «Йоші» (всі родичі Інґе знали його під цим іменем) «був дуже знервований, так само як і моя племінниця, у них був дуже поганий вигляд, і вони були зморені». Сташинські провели у родичів півгодини і пішли у відділок поблизу аеропорту Темпельгоф, звідки Сташинський багато разів літав до Мюнхена. Доти він за всяку ціну уникав поліції, тепер же поліція була порятунком. Утім, поліцейські не поспішали.
Радянський розвідник хоче здатися американцям? Справді? Гайнцу Фільвоку — саме він домовлявся про здачу — довелося чекати офіцера поліції хвилин двадцять. Потім ще. Зрештою, вони з Інґе змогли поговорити з поліцейськими. Вони переконали поліцію зателефонувати американцям. Була вже дев’ята вечора. За годину приїде Александров і про зникнення Сташинських стане відомо. Через три години східнонімецька армія і поліція почнуть перекривати кордон і ставити колючий дріт. Богдан чекав на американців, а ті все не їхали…[245]
26. Зрадник
Прощання з Петером Леманом на цвинтарі в Дальгові було дуже сумне й водночас дивне. Ніколи в історії на похорони п’ятимісячної дитини не приходило стільки агентів КДБ і Штазі. Усі вони з нетерпінням чекали на батьків хлопчика, які загадково зникли попереднього вечора. Інґе попросила молодшого брата принести вінок з траурною стрічкою, але Фріц теж десь подівся. Зникли й триста марок, які дала хлопцеві Інґе для оплати похорону. З усієї родини на похорон прийшов тільки батько Інґе.
Чекісти все ще сподівалися на диво, але Богдан з Інґе уже були в Західному Берліні. Так само й Фріц Поль. Хлопець підозрював, що Інґе з чоловіком зібралися зіскочити з корабля, і собі вирішив зробити те саме. Після того як Сташинські відправили його додому, він сів на електричку в Дальгові, але передумав, повернувся назад і пішов до тітки Грети Фільвок. І теж не застав нікого вдома, як і Сташинські. Тоді він поїхав у Берлін-Любарс до іншої тітки Лотте Кугов, але сестру з чоловіком не застав — вони вже пішли в поліцейський відділок. Наступного дня він попросив притулку в Західному Берліні.
Георгій Санніков, тридцятидворічний офіцер КДБ під дипломатичним прикриттям у Берліні, згадуватиме, який шок охопив чекістів, коли вони зрозуміли, що Богдан Сташинський втік на Захід. «Находившиеся на похоронах ребенка сотрудники КГБ недоумевали по поводу отсутствия родителей, — писав Санніков. — В конце дня 13 августа 1961 года стало ясно, что Сташинские ушли на Запад. Все те, кто знал, какие задания выполнял агент в 1957 и 1959 годах в Мюнхене и что может произойти, если Сташинский заговорит, пришли в шоковое состояние». Чекісти відчайдушно кинулися шукати перебіжчика, поки він не вийшов на американців. За кілька днів після інциденту Саннікова викликали в Карлсхорст і разом зі ще одним чекістом (у спогадах Санніков називає його «А.С.») відправили на спецзавдання. Вони зайняли позиції за сто метрів від входу в будинок ЦРУ на Кляйалеє в Західному Берліні. «Это наблюдение мы вели два дня, — згадував Санніков. — А.С. надеялся на чудо. В первый же день, заняв выбранную позицию, А.С. заявил мне: “Георгий, у меня с собой пистолет. Если мы увидим Богдана, уходи, я буду стрелять. Мне терять нечего. Я убью Богдана и себя”»[246].
Покласти життя, аби тільки Сташинський не заговорив, був готовий, судячи з усього, Александр Святогоров. Це був досвідчений сорокачотирирічний розвідник. Під час Другої світової він провів багато небезпечних операцій у тилу німців, після війни працював під дипломатичним прикриттям у Чехословаччині, а потім у статусі нелегала в Німеччині. Від 1957 року він служив у Карлсхорсті і був одним із кураторів Сташинського. Він підпорядковувався розвідувальному управлінню КДБ у Києві, яке опікувалося українською еміграцією й вистежувало Бандеру. Якось Київ повідомив Святогорова про перехоплене листування між сестрами Бандери, яких заслали були в Сибір. У грудні 1959 голова українського КДБ Віталій Нікітченко нагородив заступника начальника Першого управління підполковника Святогорова пам’ятним подарунком за успішні операції проти українських націоналістів за кордоном. Чи мали при цьому на увазі вбивство Бандери, не зрозуміло.
За словами Саннікова, «А.С.» особисто доповідав якомусь генералу в Карлсхорсті, що Сташинському не можна довіряти, і пропонував посилити стеження за Богданом та Інґе. Його не послухали. Генерал послався на те, що Юрій Александров повністю довіряє Сташинському, і прохання не задовольнив. Сташинський втік, Святогоров мав рацію і, можливо, навіть розраховував на підвищення. Саннікова вибрали для цієї операції, бо він мав дипломатичний імунітет і міг впізнати Сташинського, з яким колись бачився на курсах КДБ у Києві. Але той не вірив, що вони з «А.С.» знайдуть зрадника. Американці вже мали вивезти Сташинського з Берліна. «Конечно же, это было никому не нужное и заранее обреченное на неудачу мероприятие, годившееся только для доклада в Москву о принятых мерах», — писав Санніков[247].
Москва поки що ніяк не реагувала на зраду Сташинського, через це багато людей у Карлсхорсті втратили сон: вгадати реакцію начальства було неважко. Усі операції КДБ в Карлхорсті віднедавна очолив старий знайомий Сташинського генерал Олексій Крохін, колишній заступник начальника відділу зовнішньої розвідки. Крохін був присутній під час нагородження Сташинського орденом у кабінеті Шелепіна й намагався переконати його не одружуватися з Інґе Поль. Його відрядили до Берліна після того, як генерал Олександр Коротков несподівано помер прямо на корті, граючи в теніс з Іваном Сєровим, екс-головою КДБ. Коротков помер у вчасний, з погляду начальства, момент. Коли 1957 року зі складу політбюро вивели Георгія Жукова, а 1958-го прибрали з КДБ близького до маршала Івана Сєрова, Коротков почав відчувати уколи конкурентів, наближених до Олександра Шелепіна. Влітку 1961-го його викликали в Москву для пояснень, чому він довірив більшу частину розвідувальної роботи східнонімецькій розвідці, яку очолював Маркус Вольф. Саме під час цього відрядження Коротков і помер, імовірно, від серцевого нападу. Дізнавшись про його смерть, німецькі колеги на чолі з міністром державної безпеки Еріхом Мільке вилетіли в Москву на похорон і були дуже здивовані, що попрощатися з генералом не прийшов шеф КДБ Олександр Шелепін[248].
Наступник Короткова в Карлсхорсті генерал Крохін був досвідченим апаратчиком, ворогів у комітеті він майже не мав, керівництво йому довіряло. Та після втечі Сташинського захитатися могло навіть крісло Крохіна. Хай навіть сам Шелепін дозволив Сташинському поїхати у Східний Берлін, за все інше відповідали люди з Карлсхорста, а вони його проґавили. Ніхто й не чекав, що шеф КДБ візьме провину на себе. Крохін розумів, що винуваті його люди. Щоб врятувати свою шкуру, він мав здерти її з підлеглих. Першим у списку винуватих ішов підполковник Юрій Александров, куратор Сташинського, який надто довіряв своєму агенту. Коли в Берлін приїхала спеціальна комісія для розслідування справи, Александрова відправили в Москву й невдовзі заарештували. Усі думали, що на нього чекає трибунал.
Потім настала черга особового складу Карлсхорста. За деякими повідомленнями, було в різний спосіб покарано сімнадцять офіцерів КДБ, окремих узагалі звільнили. Зокрема й підполковника Святогорова, якому так і не довелося загинути, ліквідуючи Сташинського. Його товариш по засідці на Сташинського під будинком ЦРУ Георгій Санніков потім згадував, що «А.С.» розраховував на допомогу генерала, якому він пропонував посилити нагляд за агентом. Але генерал нічого не зробив. Єдиним генералом у Карлсхорсті був Крохін.
Усе ж Святогорову пощастило більше за колег. Після короткого ув’язнення у Лефортово, пониження у ранзі та звільнення з КДБ його колишні колеги з Києва влаштували його у відділ боротьби з крадіжками соціалістичної власності (ОБХС) до українського міністерства внутрішніх справ, а згодом знайшли посаду у відділі безпеки Інституту кібернетики Академії наук УРСР, заснованому 1962 року. Святогорова звільнили з комітету без пенсійної вислуги, але він знайшов спосіб заробити: підпрацьовував консультантом фільмів про війну і шпигунів.
