1894 року, коли цар Олександр III помер у Лівадійському палаці неподалік від Ялти, його тіло доправили кіньми до Ялти, звідти на судні до Севастополя і вже звідти залізницею до Санкт-Петербурга. До моменту його смерті залізниці обплели всю Україну, зв’язавши Одесу з Полтавою, Харковом та Києвом, а також із Москвою та Санкт-Петербургом. З Одеси можна було також сісти на поїзд до Львова, а Київ був пов’язаний зі Львовом і Варшавою. Перша лінія Одеса-Балта була лише 213 км завдовжки; станом на 1914 рік загальна довжина усіх залізниць України перевищила 16 000 км. Залізниці сприяли економічному розвитку, збільшенню мобільності й ламали старі політичні, економічні та культурні кордони. Ніде ці зміни не були такими глибокими, як у новітніх володіннях імперії — степових регіонах України.
Степові землі, що на них колись претендували кочовики, перейшли у XIX столітті під контроль дворянства й зажили слави як житниця Європи. Регіон гостро відчував брак людей, здатних обробляти цілину. Чічіков, герой «Мертвих душ» Гоголя, намагався вирішити проблему, продаючи душі померлих селян уряду й «перевозячи» їх до Херсонської губернії. Але на практиці небагато «душ» та багато землі означали заможних селян, і ніде в імперії не було селян, які були б забезпечені так добре, як на півдні України. На порозі XX століття пересічне селянське землеволодіння в Таврійській губернії, що включала Крим і степові землі на північ від півострова, мало 17 десятин на сім’ю, у порівнянні з 4 десятинами на Поділлі й Волині.
Багатовікова межа між осілими лісостеповими районами й кочовим півднем, підкреслена християнсько-мусульманським поділом та османсько-польсько-російським кордоном, повільно відходила в минуле. Залізниці пов’язали зернові райони на півночі з чорноморськими портами на півдні, тим самим відкривши українським виробникам збіжжя дорогу до Середземного моря та багатих європейських ринків. Торгові шляхи по Дніпру, Дністру та Дону, що перебували під загрозою атак кочовиків переважну частину української історії, тепер були безпечні й робили свій внесок в економічне відродження краю. Торговий шлях від Дніпра до Чорного моря, навколо якого вікінги побудували Київську державу, тепер успішно використовував свій потенціал, маючи, однак, єдину логістичну перешкоду — дніпровські пороги.
Будівництво залізниць сприяло швидким темпам урбанізації. Зростання міст було загальним явищем в Україні: на початку XX століття Київ став третім за розмірами містом Російської імперії, його населення зросло з 25 тисяч на початку 1830-х років до 250 тисяч у 1900-му. Але навіть це вражаюче зростання блідло на тлі того, що відбувалося на півдні. Населення Одеси зросло з 25 тисяч мешканців у 1814 році до 450 тисяч у 1900-му. Зростання міст здебільшого було наслідком індустріалізації, і тут південь також був попереду. Приклад міста Юзівки, чиє населення збільшилося в понад п’ять разів за десятиліття, що передувало 1897 року, а за наступні два десятиліття зросло більш ніж удвічі, досягнувши 70 тисяч станом на революційний 1917 рік, підкреслює тісний зв’язок між індустріалізацією та урбанізацією у південно-східній Україні.
Історія Юзівки почалася в Лондоні 1868 року. Того року успішний 53-річний підприємець, винахідник та керівник «Мілвол айрон воркс компані», Джон Джеймс Юз, про чий від’їзд із Британії розповідається на початку розділу, вирішив зробити крутий поворот у своєму житті. Після шоку від Кримської війни уряд Росії був зайнятий зміцненням підступів до імперії з моря та суходолу. Під час війни британський та французький флот бомбардував Кронштадт, острівну фортецю, що захищала Санкт-Петербург з боку Балтійського моря. Для зміцнення оборонних споруд на випадок можливого британського нападу російський уряд, за іронією долі, звернувся до «Мілвол айрон воркс компані». Переговори проводив не хто інший, як генерал Едуард Тотлебен, герой оборони Севастополя. Юз вирушив до Санкт-Петербурга, щоб домовитися про проект. Там росіяни запропонували йому концесію на створення металургійного заводу на півдні імперії. Юз прийняв виклик.
Прибувши до приазовських степів, валлієць та його партія облаштувалися на хуторі Овечому, маленькому поселенні, заснованому запорозькими козаками ще в XVII столітті. Але Юза навряд чи цікавило козацьке минуле регіону. Він купив цю землю і приїхав до Овечого з однієї простої причини — за чотири роки до цього імперські інженери визнали цю територію ідеальним місцем для майбутнього металургійного виробництва, бо в безпосередній близькості знаходилися залізна руда, вугілля та вода. Уряд намагався побудувати в цьому місці завод, але невдало, бо бракувало досвіду в будівництві та запуску металургійного заводу. Юзу вистачало кваліфікації в обох галузях. У січні 1872 року його новозбудований металургійний завод випустив свій перший чавун. Протягом 1870-х років він запустив нові доменні печі. Завод забезпечував робочими місцями близько 1800 чоловік, ставши найбільшим виробником металу в імперії. Місце, де жили робітники, стало відомим як Юзівка, за іменем свого засновника. Це сталеве та шахтарське містечко буде перейменовано на Сталіне 1924 року та на Донецьк 1961-го.
Юз був не єдиним іноземцем, який приїхав до України. Сотні кваліфікованих робітників прибули до українських степів із Британії, Франції та Бельгії. Вони йшли слідом за мільйонами франків та фунтів, що були переведені до цього регіону з їхніх рідних країн. Капітал, що трансформував український південь, забезпечили здебільшого французькі, британські та бельгійські банкіри. У перші десятиліття XX століття іноземні компанії виробляли більш ніж 50% усієї української сталі, понад 60% чавуну, 70% вугілля та 100% машинобудівної продукції. Російські компанії були обмежені в капіталі й ноу-хау, які вони застосовували здебільшого в розробці промислового потенціалу Москви й Санкт-Петербурга.
Лише один ресурс імперія постачала в майже необмежених кількостях — некваліфіковану працю. Поліпшення санітарних умов і технологічних досягнень призвело до того, що стало виживати більше немовлят і ті, хто виживали, жили довше. Збільшення сільського населення означало зменшення кількості землі на один двір. Відносне перенаселення стало серйозною проблемою в селах України та Росії у найближчі десятиліття після звільнення селян. Промислова революція, що прибула до імперії зі значним запізненням, означала, що ці «надлишки» населення тепер можуть попрямувати до міст, які саме зростали. З 1870-х років робітничі поселення, що швидко розвивалися на півдні України, стали магнітами для сотень тисяч селян, які залишали збіднілі села. Більшість приходила до регіону з південних губерній Росії, де ґрунт був набагато менш продуктивним, ніж в Україні, а земельний голод більш вираженим.
Серед російських селян, яких приваблювала робота, доступна в Юзівці, що була небезпечною, але добре оплачуваною за стандартами того часу, був молодий Микита Хрущов. 1908 року йому було чотирнадцять, коли він вирушив із російського села Калинівка, розташованого приблизно за 64 км на північний схід від козацької столиці Глухова, щоб приєднатися до своєї родини в Юзівці. Його батько Сергій працював сезонним робітником на залізниці в районі Юзівки, перш ніж перевіз туди свою сім’ю і перейшов на шахту Він ніколи не полишив, але й не здійснив мрію накопичити достатньо грошей, щоб купити коня і повернутися до Калинівки. Його син, який не мав таких мрій, обрав міське життя і став механіком на шахті перед тим, як приєднатися до більшовицької партії всередині 1917 року та зробити карколомну політичну кар’єру Він буде керівником Радянського Союзу під час запуску супутника 1957 року й Карибської кризи 1962-го.
Микита Хрущов був не єдиним майбутнім радянським лідером, чия сім’я залишила село в Росії, щоб скористатися з промислового буму на півдні України. За кілька років до Хрущових Ілля Брежнєв, батько Леоніда Брежнєва, сучасника Хрущова та його наступника на посаді керівника Радянського Союзу, переїхав до українського промислового міста Кам’янське. Леонід народився у цьому сталеливарному містечку 1906 року. Хрущови та Брежнєви взяли участь у великій міграції російських селян на південь України, що призвела до зниження частки етнічних українців у містах. 1897 року, під час першого Всеросійського перепису населення, в українських губерніях імперії мешкало приблизно 17 мільйонів українців та 3 мільйони росіян — співвідношення майже 6:1. Але в містах їхня кількість була приблизно на одному рівні — трохи більш як 1 мільйон росіян і трохи менш ніж 1 мільйон українців. У великих містах та промислових центрах росіяни становили більшість. Їх налічувалося понад 60% у Харкові, понад 50% — у Києві та майже 50% — в Одесі.
Невелика кількість українців належала до підприємницького класу — головним чином у центральній Україні, де в другій половині XIX століття розвиток цукрової промисловості, залежний від місцевого виробництва цукрових буряків, дав прибутки низці українських підприємців, особливо родині Симиренків. Один з її членів, Платон Симиренко, підтримував Шевченка після повернення із заслання і профінансував видання його «Кобзаря». (Сьогодні це прізвище відоме здебільшого завдяки сорту яблук «ренет Симиренка», названому на честь Платонового сина Лева, який займався селекцією фруктів.) Симиренки були радше винятком, ніж правилом. Російські, польські та єврейські підприємці перевершували українців своїми значними прибутками.
З початком швидкої індустріалізації та урбанізації етнічні дисбаланси далися взнаки і в індустріальному робітничому класі, який був значною мірою російським. Єврейські ремісники опанували дрібну торгівлю, коли перебралися з маленьких містечок колишньої польської України до великих центрів на сході та півдні. Харків на сході був за межами смуги осілості (області, де дозволялося селитися євреям), але решта України, у тому числі міста Одеса й Катеринослав, була відкрита для поселення євреїв. Вони становили від 12 до 14% усього населення Поділля, Волині та Південної України, але становили більшість у маленьких містечках та складали значні громади у великих містах. Євреї становили 37% громадян Одеси та були третьою за величиною етнічною групою Катеринослава.
Чому більшість українців залишилися осторонь від процесів урбанізації та індустріалізації, хоча становили етнічну більшість населення країни? Для розуміння цієї ситуації корисно знову звернутися до історій Хрущових та Брежнєвих. Обидві родини потрапили на південь України з російської Курської губернії, де в другій половині XIX століття розмір середнього селянського землеволодіння не перевищував 3 десятини. Вони переїхали до Катеринославської губернії, де ця цифра становила 11 десятин, а земля, один із найбагатших у світі чорноземів, була більш родючою, ніж на Курщині. Як зазначалося вище, місцеві селяни жили краще, ніж їхні колеги будь-де в імперії. Вони воліли й часто могли собі дозволити залишатися вдома. За важких умов багато хто з них скоріше погодився переселитися у степи на сході імперії для зайняття сільським господарством, ніж переїхати до найближчого металургійного чи шахтарського містечка та працювати у виснажливих умовах промисловості початку XX століття.
