У «Постановах» також міститься важлива інформація про те, як ОУН(б) позиціонувала себе у цей складний час. У першому абзаці організатори Збору в Кракові заявили: «Ідея Суверенної Соборної Української Держави стала в нашому столітті основою українського світогляду та нового політичного руху, руху націоналістичного, що у вогні боротьби проти наїзників оформився в окрему політичну організацію — в Організацію українських націоналістів»[731]. Вони тим самим вказували на те, що націоналізм — єдиний прийнятний український політичний рух, і що ОУН — єдина українська організація, що уособлює цей рух. Такий підхід до політики був основним принципом фашистських систем. Зокрема, це означало, що однією нацією може управляти тільки одна радикальна націоналістична партія, представлена тільки однією людиною, яка символізує всю націю: фюрером — у Німеччині, дуче — в Італії, каудильйо — в Іспанії. В іншому документі ОУН(б) того часу написано: «Один нарід — один провід — одна влада!», що певною мірою було українською версією концепції «Один народ, одна імперія, один фюрер» (нім. Ein Volk, ein Reich, ein Führer)[732].
У другому параграфі брошури автори подали свою версію історії руху. По-перше, вони назвали Міхновського батьком того типу націоналізму, який вони хотіли б мати у своїй державі. Водночас автори не вказували, що це Міхновський дав їм такі ідеї, як «не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами»[733]. Так само як вони ніколи не називали себе фашистами або расистами, завжди підкреслюючи тільки національний, патріотичний і героїчний бік їхнього руху. Вони посилалися на Коновальця, УВО та на І Великий збір українських націоналістів (який відбувся у Відні), а не на II Великий збір українських націоналістів (який відбувся в Римі)[734]. Вони називали себе «новим поколінням націоналістів-революціонерів», яке виросло у «ворожих тюрмах та партизанських лісах»… «серед успіхів і невдач революційної боротьби проти ворогів України»[735]. Проте вони досить чесно заявили, що їхня боротьба проти СРСР була (через зовнішні чинники) не такою успішною, як проти Польщі[736]. Але вони відкидали, що традиції Коновальця передбачають розвиток співпраці з неукраїнськими організаціями або країнами, і стверджували, що ОУН діяла, «спираючись на власні сили українського народу та відкинувши в принципі орієнтацію на чужі сили, а зокрема на історичних ворогів України»[737].
Щодо тексту рішень, ухвалених на Зборі, автори брошури написали, що «боротьба за силу і добро української нації є основою нашого світогляду» і що «тільки шляхом революційної боротьби з наїзниками здобуде український народ свою державу». У частині, що стосується соціального порядку в майбутній державі ОУН, вони стверджували, що ОУН бореться за «рівність усіх українців у правах і обов’язках супроти нації і держави». Неукраїнці, які проживали на тих «українських територіях», де буде створена держава ОУН, у тексті не згадувалися, але з текстів інших документів відомо, що представників цих груп ОУН планувала усунути або вбити[738]. Саме тоді автори спеціально відзначили, що «українська нація і її держава» стане «власником усієї землі і вод, підземних і наземних багатств, промислу й шляхів комунікації». Вони також регламентували питання власності: «Українська земля — українським селянам, фабрики і заводи — українським робітникам, український хліб — українському народові». Однак у цьому офіційному документі вони не пояснювали, що буде з сотнями тисяч євреїв, поляків, росіян і багатьох інших неукраїнців, які були власниками земель і заводів, торгували в Україні або просто їли «український хліб»[739].
Наслідуючи нацистів та інші расистські рухи, автори використовували категорію раси. Так само, як нацистські ідеологи, ОУН хотіла мати сильну і здорову «українську расу»: «ОУН бореться за планову організацію українською державною владою народного здоровля, роз-росту тугости української раси». Як у кожній справжній народній державі, «українська раса» повинна бути захищена своєю організацією «від комуністичного світогляду, проти інтернаціоналізму й капіталізму та проти всіх поглядів і струй, що несуть ослаблення животних сил народу». ОУН(б) стверджувала, що задля створення такої держави вона бореться «за знищення неволі, за розвал московської тюрми народів, за знищення цілої комуністичної системи» і «за свободу всіх народів, поневолених Москвою, та їхнє право на своє власне державне життя». З цією метою ОУН(б) прагнула «до з’єдинення всіх Українців в одному визвольному фронті Української Національної Революції та організує й творить політично-мілітарну визвольну силу, здібну перевести збройний зрив, здобути українську Державу та кермувати нею». У традиційних термінах це буде боротьба «…за здійснення заповіту Великого Пророка України Тараса Шевченка, революційним шляхом Коновальця»[740].
ОУН(б) була впевнена в тому, що на її боці — спадщина Богдана Хмельницького, Тараса Шевченка, Миколи Міхновського і Євгена Коновальця, вона заявляла про готовність не тільки створити державу для «української раси», а й боротися «за визволення поневолених Москвою народів Східної Європи й Азії, за новий справедливий лад на руїнах Московської імперії, СРСР». З цієї причини «Українську національну революцію» планували здійснювати не тільки на «життєвому просторі» для «української раси». ОУН(б) запропонувала гасло «Свобода народам! Свобода людині!» та прагнула надихнути на «визвольну боротьбу» проти СРСР інші «народи, поневолені Москвою»[741].
Оскільки ОУН(б) знала, що її сил недостатньо для боротьби з СРСР, вона намагалася об’єднатися з іншими подібними рухами. Ця ідея походить від «Націократії» Сціборського 1935 р.[742] Українські націоналісти вважали стратегічно вигідною співпрацю як з праворадикальними рухами, що були пов‘язані з іншими республіками СРСР, так і з державами, для яких СРСР також становив загрозу ОУН(б) особливо цікавилася співпрацею з «Литвою, Латвією, Естонією, Фінляндією і Білоруссю»[743]. ОУН(б) розраховувала, що коли СРСР буде знищено, то й інші країни встановлять праві диктатури, в яких, як і в державі ОУН(б), певні рухи «оволодіють… усіма частинами суспільного життя»[744].
Крім того, автори запевняли, що вони мають намір викорінити всі українські демократичні партії та організації, які вони називали «опортуністичними»[745]. Ці партії мають зникнути, а неукраїнських мешканців потрібно усунути з «українських територій». ОУН(б) сподівалася, що таке відбудеться і в інших державах, залучених до революційної боротьби проти СРСР[746]. Тому поміж українців і жителів всіх інших поневолених держав, «які знаходяться під загрозою з боку Москви», ОУН планувала розгорнути пропагандистську діяльність, розраховуючи на їхню участь у революції[747]. Керівництво ОУН(б) сподівалося, що така пропаганда допоможе «контролювати всіх українців… зокрема, і молодь в Червоній Армії, й робітництво», «виказучи спільність інтересів поневолених Москвою народів з Україною в одному фронті боротьби»[748].
Важливими аргументами, які зможуть мобілізувати «українські народні маси» на революцію, були ідеї припинення діяльності колгоспів, обіцянка надати селянам землю у власність і «перебудова большевицької невільничої господарки на вільну господарку українського народу». Передбачалося, що обіцянка таких перспектив пробудить у людях бажання жити в українській державі, якою керуватиме ОУН та Провідник Бандера[749]. На думку авторів брошури, ці звернення та обіцянки були висунуті для того, щоби вплинути на уми українських та інших солдатів Червоної армії, призваних до її лав з «поневолених країн», а також селян і фабричних робітників, і зрештою спонукати всіх цих людей боротися на боці ОУН(б) і німців проти СРСР[750].
Дві взаємопов’язані антисемітські концепції автори брошури запозичили у Дмитра Донцова — їхнього головного авторитету в питаннях радикального націоналізму, антисемітизму і ненависті до Росії. Перша полягала в тому, що «жиди в СРСР є найвідданішою підпорою пануючого большевицького режиму та авангардом московського імперіалізму в Україні». Друга — в тому, що ОУН «поборює жидів як підпору московсько-большевицького режиму»[751]'. У тому ж параграфі «Постанов» вони заперечували насильницьку природу українського націоналізму і той факт, що антисемітизм був інтегральним елементом цього руху, разом з тим висуваючи СРСР і Росії звинувачення у поширенні антисемітизму в Україні і в ОУН: «Протижидівські настрої українських мас використовує московсько-большевицький уряд, щоб відвернути їхню увагу від дійсного спричинника лиха і щоб у час зриву спрямувати їх на погроми жидів»[752].
У цій брошурі сформульовано також низку фашистських принципів і символів, які мали стати обов’язковими для всіх учасників руху, а після створення української держави — для всіх громадян. Одним із таких символів був червоно-чорний прапор, символ крові і ґрунту[753]. Ці кольори були пов’язані з расистською і протофашистською німецькою ідеологією «крові і ґрунту», яка передбачала нероздільність людей (раси або народу) та їхнього «життєвого простору» (нім. lebensraum) один від одного, а також тяжіння до «ґрунту», який набував особливої духовної та міфологічної конотації. Крім того, ОУН(б) використовувала фашистський салют: піднесення правої руки «в право-скіс вище висоти вершка голови», з одночасним вигуком «Слава Україні!» — «Героям Слава!»[754]. Утім, із часу проведення римського II Великого збору ОУН словами «Вождеві слава!» вітали вже й Мельника[755].
Свято Соборності (22 січня), Свято Героїв Революції (23 травня), День Боротьби (31 серпня) проголосили офіційними святами[756]. Принцип фюрерства було реалізовано через поняття Провідник, а не «вождь», тому що термін «вождь» було вже зарезервовано для Мельника згідно рішення римського II Великого збору ОУН[757]. На II Великому зборі ОУН (б), що відбувся у березні-квітні 1941р. у Кракові, Провідником ОУН (зрозуміло, що одностайно) обрали лідера бандерівців Степана Бандеру[758]. За словами Данила Шумука (іл. 118), призначити Бандеру запропонував Мирон Орлик[759]. Підпільні підрозділи, що перебували в Україні та якими керував Іван Климів, не були поінформовані про те, що керівництво вирішило використовувати титул Провідник винятково до Бандери, через що ОУН(б) певний час ще друкувала і розповсюджувала плакати, на яких Бандеру називали вождем[760].
