Незабаром проблема кордонів постала знову. Адже, як відзначалося у датованому 29 листопада 1924 р. зверненні до керівництва СРСР за підписами Афанасія Буценка та Михайла Полоза (представники УСРР у спеціально створеній влітку 1924 р. комісії ЦВК СРСР з питання про зміну кордонів між УСРР та РСФРР), «ще при створенні Української Соціалістичної Радянської Республіки постало питання про неспівпадіння етнографічних кордонів України з кордонами 9 губерній, у яких українці становили більшість і через це віднесених до складу УСРР. Але в той гострий період громадянської війни, що відбувалася на території УСРР, було не до уточнення кордонів. Було вирішено це питання перенести на пізніший час, коли, по закінченню війни та зміцненню радянського ладу, його можна буде вирішити в усій повноті після детального і спокійного висвітлення збоку етнографічних та економічних даних»[93].
Такий час, здавалося, настав після утворення СРСР. І формальних заперечень з цього приводу не було. Так, голова згаданої комісії з питання про зміну кордонів Олександр Черв’яков у написаному наприкінці 1924 р. листі до політ-бюро ЦК РКП(б) визнав, що комісія одноголосно вирішила «в основі урегулювання кордонів між УСРР та РСФРР покласти принцип етнографічний у розумінні приєднання до республіки території, що безпосередньо межує з нею і заселеної в абсолютній або відносній більшості населенням відповідної республіки»[94].
Узявши за основу ці, здавалося б, давно схвалені радянською владою принципи, українська сторона запропонувала приєднати до УСРР частину Курської й Воронезької губерній РСФРР з населенням 1 966 000 осіб, 65 % яких становили українці[95]. Представники РСФРР виступили проти більшості територіальних претензій української сторони. Комісія ЦВК СРСР винесла компромісне рішення — приєднати до УСРР території із загальною чисельністю 901 000 осіб, з яких українці становили 53 %[96]. Серед територій, що підлягали приєднанню, були й уже згадані вище Білгородський та Грайворонський повіти. Рішення комісії опротестували як українська, так і російська сторони.
Голова комісії Черв’яков усі заперечення вважав немотивованими. Але якщо в аргументах, якими він у листі до політ-бюро ЦК РКП(б) спростовував позицію української сторони, лунала апеляція до економічних критеріїв (у «неприєднуваних» територіях українці становили навіть більшу частку ніж у «приєднуваних»), то у випадку з російською стороною Черв’яков змушений був визнати: «Протести та особливі думки представників РСФРР безпідставні, оскільки вони, на відміну від українських, жодного принципового обґрунтування не мають. Якщо задовольняти ці протести, то краще переглянути питання в бік об’єднання в складі УСРР усіх територій, на яких українці становлять більшість. Це буде і принципово, і політично»[97]. Однак у Кремлі виявили прихильність до інших принципів, декларувати публічно які було політично невигідно.
Більшовицьке керівництво вчинило всупереч рішенню комісії та рекомендаціям її голови. Були враховані пропозиції лише російської сторони, тобто ті, що, «на відміну від українських, жодного принципового обґрунтування не мають». Інакше кажучи, формально начебто не заперечуючи етнографічний критерій, підтримка якому пролунала навіть у резолюції Комінтерну від 24 грудня 1924 р.[98], компартійне керівництво СРСР відмовилося його застосовувати. Фактично відбулося лише часткове виправлення кордону на користь УСРР.
Ігнорування формально схваленого етнографічного критерію під час розгляду питання про територіальну належність населених переважно українцями районів Курської та Воронезької губерній Кремлю здалося замало. Там вирішили відібрати в України більшу частину Шахтинської та Таганрозької округ (в останній українці становили абсолютну більшість).
Керівництво УСРР тривалий час не погоджувалося на такий обмін, у якому ігнорувався етнографічний критерій — проголошений публічно як основний принцип територіального розмежування. І лише з приїздом навесні 1925 р. до України Лазаря Кагановича Кремлю вдалося дотиснути Харків на «добровільне» зменшення території УСРР. Крапка в цьому питанні була поставлена ухвалою ЦВК СРСР від 16 жовтня 1925 р. До складу УСРР було передано територію, на якій мешкало 278 тис. осіб, а до складу Росії з України — територію з населенням 478,9 тис. осіб.
Українська сторона, апелюючи до національного чинника, намагалася знову поставити в порядок денний відносин з РСФРР територіальне питання. Тези червневого (1926 р.) пленуму ЦК КП(б)У «Про підсумки українізації» закінчувалися адресованим політбюро ЦК дорученням такого змісту: «Провадити далі роботу в справі об’єднання в складі УСРР всіх межуючих з нею територій з українською більшістю населення, що входять до складу Радянського Союзу». Це доручення було оприлюднено за свіжим слідом подій, зокрема, в газеті «Коммунист» 15 червня 1926 р., а також у брошурі, опублікованій за газетним текстом у Мінську 1926 р.[99] Пізніші публікації матеріалів червневого (1926 р.) пленуму ЦК КП(б)У друкувалися без процитованого абзацу.
У грудні 1926 р. відбувся другий після 1897 р. загальний перепис населення. Він зафіксував кордони «етнографічної України» всередині СРСР. Кількість українців (в тис. осіб) за межами УСРР та їх питома вага серед населення регіону проживання виглядали таким чином: Центрально-Чорноземна область (колишні Курська та Воронезька губернії, дані на 1929 р., екстрапольовані за переписом 1926 р.) — 1773,6 тис. українців (14,63 % від усього населення), у тому числі Розсошанський округ — 680,6 тис. осіб (89,1 %), Острогозький — 381,7 тис. (49,9 %), Білгородський — 315,4 тис. (36 %), Льговський — 144,9 тис. (14,76 %), Борисоглібський — 107,5 тис. (12,3 %)[100]. У 26 районах українці становили абсолютну більшість населення:[101]
У Північно-Кавказькому краї (за переписом 1926 р.) мешкало 3106,8 тис. українців (37,1 %), в т. ч. Кубанський округ — 915.4 тис. (61,5 %), Донський округ — 498,3 тис. (44,0 %), Армавірський округ — 305,1 тис. (32,9 %), Ставропольський — 245,7 тис. (38,8 %), Сальський — 207,2 тис. (43,9 %), Північно-Донецький — 206.5 тис. (55,1 %), Терський — 194,1 тис. (30,2 %), Таганрозький — 191,8 тис. (71,5 %), Чорноморський — 103,9 тис. (35,7 %), Майкопський — 94,3 тис. (28,6 %), Шахтинський — 70,8 тис. (13,1 %)[102]. Якщо проаналізувати районний розріз, то виявляється, що українці мали абсолютну більшість у 37 районах Північно-Кавказького краю. Ось вони (округлено до цілих чисел)[103]:
Таким чином, значна частина української етнографічної території знаходилася в прилеглій до УСРР території РСФРР. Особливо рельєфно це було видно на прикладі Центрально-Чорноземної області, на півдні якої, згідно з даними перепису 1926 р., проживало 903 тис. українців, які становили в цілісному масиві прилеглих до радянської України земель абсолютну більшість населення, подекуди навіть понад 90 % від загальної кількості. Не чекаючи оприлюднення остаточних даних про національний склад населення, політбюро ЦК КП(6)У з ініціативи Скрипника вирішило повернутися до проблеми українсько-російського кордону. 21 травня 1927 р. воно розглянуло питання «Про приєднання до України земель»[104]. У Кремлі, однак, вважали справу з кордонами між Україною і Росією завершеною і розв’язаною.
У травні 1928 р. Скрипник знову звернувся в політбюро ЦК КП(б)У з офіційним поданням. Він писав, що українське населення територій, які межують з УСРР, цілком позбавлене можливості користуватися рідною мовою і приречене на обрусіння. Цілеспрямована русифікація мільйонів українців за межами УСРР, писав він далі, не відповідає «здійснюваній нами правильній ленінській національній політиці й послаблює її революційний вплив на пригноблені маси Західної України, Буковини, Бессарабії. У самій УСРР підіймають голову ворожі сили, які використовують ці факти курської, кубанської, таганрозької дійсності, що не залишаються невідомими. У роботі на Україні відчувається вплив тих помилок, тої неприпустимої лінії, яка проводиться на місцях, в Курській губернії, Таганрожчині й т. ін.»[105]
18 травня 1928 р. записка Скрипника була розглянута на політбюро ЦК КП(6)У Кагановичу, Чубарю і Скрипнику було доручено остаточно її відредагувати і адресувати в ЦК ВКП(б)[106]. Редагування звелося головним чином до відмови від згадок про українські претензії на Північний Кавказ.
У листі до генсека від 25 травня 1928 р. Каганович просив поставити на закрите засідання секретаріату ЦК ВКП(б) питання «Про передачу УСРР повітів з більшістю українського населення Курської і Воронезької губерній, у зв’язку з районуванням Центрально-Чорноземної області»[107]. У ході того районування з чотирьох губерній, включаючи Орловську і Тамбовську, була утворена нова одиниця — ЦЧО, але кордони України і Росії залишилися незмінними.
У лютому 1929 р. керівник делегації українських письменників на зустрічі з генеральним секретарем ЦК ВКП(б) Андрій Хвиля наважився порушити питання про кордони. Сталін дав відверту відповідь на пряме запитання: «Ми в ЦК двічі вивчали питання і залишили без наслідків. Ми повинні бути особливо обережні, тому що такі зміни провокують величезний спротив з боку деяких росіян»[108]. Тобто основну роль у невиконані вимог України зіграла відмова від етнографічного критерію на користь політико-ідеологічного — Сталіну потрібно було показати свою лояльність до росіян. Щоправда, 1928 р. було оформлено деякі «косметичні» зміни кордону. Втім, з національним складом населення вони не були пов’язані.
Підсумовуючи розповідь про формування російсько-українського кордону, зауважимо, що національний чинник (етнографічна територія) став основою під час визначення кордону між УСРР та РСФРР. Однак, погодившись на початку свого панування із проголошеною Центральною Радою територією України в губернському розрізі та з основними засадами подальшого розмежування, у відносинах з УСРР, Кремль цей критерій застосовував вкрай вибірково. Так, 1919 р. він був використаний лише в односторонньому порядку — від УСРР відійшли усі повіти з неукраїнською більшістю населення з «українських» губерній, натомість через політичну недоцільність подібного переходу населених переважно українцями територій зі складу РСФРР не відбулося. Під час зміни кордону 1920 р. основною було визнано ознаку економічної доцільності. Унаслідок цього територія УСРР збільшилася, в тому числі й за рахунок «українського» Таганрозького округу. Надалі, незважаючи на принципове визнання етнографічного критерію як основного в територіальному розмежуванні, у Кремлі під час зміни кордонів із радянською Україною його фактично ігнорували. Величезний масив суміжних з УСРР українських етнографічних територій так і залишився у складі РСФРР. Тобто національний чинник, незважаючи на всі декларації, при цих розмежуваннях виявився другорядним. 1954 р. від РСФРР до УСРР перейшов Крим, але обставини цієї зміни кордону висвітлені в іншому розділі.
