Лише обрання 1750 р. на гетьманство Кирила Розумовського (1750—1764) на певний час змінило ситуацію. Розумовський послідовно сприяв відновлення автономних прав Гетьманщини. Він провів серію реформ у галузі судочинства (1760—1763), кодифікації права, політичного та військового устрою (1762—1763). Гетьман намагався відновити діяльність представницьких органів старшини й шляхти (сейму), вести самостійну кадрову політику, модернізувати систему освіти. Дедалі сильніші позиції здобувало новонароджуване українське дворянство (шляхетство) й пов’язана з ним козацька старшина, з представників яких для вирішення найважливіших питань внутрішнього життя у гетьманській столиці Глухові починає збиратися спеціальний сейм. Зміцнення козацької державності внаслідок цих реформ, а надто — плани Розумовських щодо запровадження спадкового гетьманства занепокоїли нову російську імператрицю Катерину ІІ, яка 1764 р. остаточно ліквідує інститут гетьманства. До кінця XVIII ст. внаслідок її політики Україна повністю втрачає адміністративну окремішність і перетворюється в звичайну імперську провінцію.
Збройні сили Козацького гетьманату
У загальних рисах структура гетьманської армії народилася в перших битвах Хмельниччини. Подібно до багатьох армій Європи та Сходу, в її основу було покладено станову приналежність вояків, їхню юрисдикційну підпорядкованість та фінансування. Армія складалася зі станового козацького ополчення, найманих контингентів, збройних ополчень окремих міст і артилерійських формувань. Постійного поділу на роди військ, за винятком найманців та артилерії, у війську, таким чином, не існувало. Остаточно процес вироблення організаційних форм збройних сил було завершено за правління Івана Виговського й відображено в Гадяцькому трактаті. Відповідно до нього, армія мала складатися з козацького ополчення, найманого війська, фінансованого державою, та корпусу артилерії, котрий утримувався частково центральним, частково місцевими бюджетами. Ця структура в подальшому із незначними змінами дублювалася всіма наступними договірними статтями гетьманів із володарями-протекторами, проіснувавши до кінця існування Гетьманщини.
Козацьке ополчення
В основі військово-політичної системи гетьманату лежала збройна організація його чільного стану — козацтва. У процесі складання устроєвої моделі Гетьманщини організаційні засади козацького війська було поширено на найважливіші сфери державного життя — територіальний устрій, адміністрацію всіх рівнів, судочинство тощо. Внаслідок такої своєрідної екстраполяції реєстрове військо зробилося державою й, навпаки, держава набула рис, що властиві війську (адміністративний поділ, котрий фактично дублював військовий, номенклатура урядників тощо).
З суто військової точки зору військо являло собою типове станове ополчення. Обов’язок служби в ньому поширювався на кожного, хто був внесений до офіційного реєстру, а пізніше, коли пописи війська вже не практикувалися, кожного, хто володів «військовим» (себто козацьким) ґрунтом. В обмін на такий «податок кров’ю» козацтво звільнялося від решти податків і повинностей, одночасно утримуючи в своїх руках контроль над політичним та адміністративним життям країни. Ополчення формувалося за територіальним принципом, що було традиційною рисою практично всіх рицарських військ Європи. Кожен вояк мусив забезпечувати себе зброєю, одягом, спорядженням і харчами.
Організаційну впорядкованість військо зберігало тільки під час воєнних дій і періодично розпускалося по домівках, аби дати можливість козакам підтримувати в належному стані своє господарство, що було єдиним джерелом їхнього існування. Держава мала мінімум зобов’язань щодо його матеріального забезпечення, дбаючи лише про використання війська й кадрову політику в ньому. Решта залежала від того, наскільки соціально активним та економічно благополучним виявиться сам козацький стан.
Організаційно військо поділялося на окремі полки — вищі адміністративно-територіальні та військові одиниці. Крім цього, значна частина полків могла мати екстериторіальний характер, формуючись не з осілого населення, а повстанських загонів і покозачених. Їхню основу становили не реєстрові козаки, а випищики чи добровольці-«охотники». До таких формувань належить група Подільських полків — Звягельський, Лисянський, Могилівський та ін., а також Полісько-Сіверських — Мозирський, Брагинський та Овруцький.
Загальна чисельність козацького війська в 40 або 60 тис., встановлена відповідно Зборівською угодою 1649 р. та Березневими статтями 1654 р., була умовною й не завжди відповідала кількості козаків, що її насправді міг мобілізувати уряд. Під час війни чисельність козацького ополчення значно збільшувалася за рахунок джур, пахолків та обозової челяді, яких приводила з собою принаймні третина реєстровців. Після остаточного закріплення Лівобережжя в московській протекції кількість козаків у 10 реєстрових полках обмежувалася Глухівськими статтями 1669 р. до 30 тис. Наступні Конотопські статті 1672 р. зменшували її до 20 тис., а Коломацькі 1687 р. знов відновлювали до 30.
Як зазначалося вище, в організаційну будову війська було покладено полковий принцип. Полки, в свою чергу, ділилися на сотні й курені різної чисельності, що являли собою вже не тільки військово-адміністративні, а й тактичні одиниці, виступаючи в окремих бойових порядках або об’єднуючись під час походів у самостійні відділи, групи й корпуси. Подібно до полків, сотні й курені не мали сталої чисельності, нараховуючи, згідно з даними Зборівського реєстру відповідно, від 100 до 300 й від 10 до 40 чол. Кількість сотень у полку коливалася від 10 до 22. Нижчою неподільною одиницею війська був курінь — вояцька корпорація, що зазвичай об’єднувала козаків однієї місцевості. Характерною особливістю куренів було те, що вони водночас виступали і як господарські осередки військової частини: при них існував власний обоз, спільний казан, похідний реманент, іноді грошова «складка» або й певний дрібний промисел.
Внутрішня диференціація козацтва й поступовий відхід від принципу особистої служби у війську спричинилися до появи ще одного специфічного явища, поширеного, зокрема, в Лівобережній Гетьманщині, — виборного козацтва. Перші відомості про існування виборного товариства сягають кінця 1680-х — початку 1690-х рр., стосуючись рейдів і походів на нижньодніпровські фортеці. Забезпечення виборних козаків покладалося на середньозаможне й незаможне козацтво, котрі мали утримувати в належному стані господарство виборного під час воєнних виправ, а також допомагати («вспомагати») йому у придбанні спорядження, фуражу й провіанту. Гетьманське правління планувало закріпити існування цього інституту, уклавши новий реєстр війська. Проект такої реформи часів Івана Мазепи передбачав зміну структури й чисельності козацького війська, яка мала супроводжуватися його скороченням і укладенням нового реєстру, місце в якому належало б виключно виборним козакам, здатним регулярно виходити в походи з власними кіньми, озброєнням і харчами, тоді як решта незаможних виконувала б роль підпомічників, допомагаючи реєстровцям у господарстві чи, в крайньому випадку, виконуючи допоміжну службу або функції резерву. «Перебір» реєстру був проведений у деяких полках Гетьманщини вже на початку XVIII ст. Утім, справу його завершення в післямазепинський період взяла на себе російська влада, котра була зацікавлена у використанні козацтва у війнах імперії. 1735 р. було проведено так звану реформу, сутність якої полягала в чіткому поділі загалу козацтва на дві категорії — виборних і підпомічників згідно з диференціацією, що давно існувала. Обидві вони дістали регламентацію своїх прав та обов’язків у першу чергу відносно військової служби. З цією метою було проведено масштабну ревізію майнового становища всього козацького стану й утворено 20-тисячний корпус виборних козаків, що, власне, і зберігали за собою традиційні привілеї та обов’язок несення військової повинності. Решта — підпомічники — мали постачати виборних провіантом, фуражем, кіньми, одягом, боєприпасами і т. ін., при цьому вони могли використовуватися й для допоміжної служби — несення караулів, форпостної та лінійної служби, що не передбачала безпосередньої участі в бойових діях; з найбільш забезпечених у матеріальному відношенні підпомічників у подальшому поповнювався корпус виборних козаків. Спеціальна видана Генеральною військовою канцелярією форма визначала внутрішню градацію обох категорій козаків і перелік необхідного спорядження, що його мусив мати кожен виборний.
Важливою віхою у реформуванні військового устрою козацтва стали реформи останнього гетьмана Кирила Розумовського. Їхня сутність зводилася до організаційного впорядкування засад козацької служби, запровадження постійного вишколу на основі розробленої 1756 р. «Форми екзарциції» (військового навчання). За наполяганням гетьмана і старшини імперський уряд схвалив спеціальну «Табель про ранги» малоросійських чинів, котра впроваджувала внутрішню ієрархію урядників та прирівнювала їхні чини до рангів російської регулярної армії. Козацьке військо отримало уніфікований одяг і полково-сотенні клейноди (прапори й значки), а також одноманітне озброєння й амуніцію — шаблі, рушниці, піки тощо. Гетьманський уряд активно розробляв проекти впровадження сталого поділу козацького війська на піхоту й кавалерію, відділення в полках цивільної влади від військової, відкриття спеціальної військової академії («лицарської школи») для старшинських дітей. Значною мірою питання про ліквідацію інституту гетьманства було спровоковане не лише політичними планами Розумовського, але і його військовими реформами, що мали посилити суверенний статус гетьманату.
Завершальна стадія реорганізації козацького війська, що припала на період діяльності другої Малоросійської колегії, відзначалася вже не стільки модернізаційними установками, скільки курсом на повну ліквідацію адміністративно-політичної автономії Гетьманщини й злиття її військової організації з загальноімперською. Вжиті з цією метою президентом колегії П. Румянцевим заходи спрямовувалися спочатку на підвищення ефективності козацької служби як такої. Так, у квітні 1767 р. ним було видано розпорядження про суворе дотримання почерговості у виправленні козаків на форпости й лінії з чітким визначенням їхньої кількості й термінів зміни. Наступного року всім козакам, котрі несли дійсну військову службу, мали видавати грошовий оклад, провіант і фураж, а подвірний порядок відбування служби замінено на особистий.
Після утворення намісництв і скасування традиційного адміністративного поділу, що був тісно пов’язаний із структурою козацького війська, Румянцев запропонував російському уряду «из состоящих в Малой России девяти козачьих полков… учредить десять полков из настоящих выборных козаков, с уравнением по эскадронам или ротам, не взирая, что они не в одном наместничестве по их земскому управлению находится будут, и дать их старшинам в уравнение с регулярными войсками чины и степени». У загальних рисах ці положення було покладено в основу реформи козацьких полків 28 червня 1783 р., в ході якої їх переформовано на регулярні частини російської армії, чим, власне, й завершився процес інкорпорації військової системи Гетьманщини.
