Поступове напруження у відносинах із Кримом Литовська держава почала відчувати вже влітку 1521 р., одразу після закінчення московського походу. Хан дорікав королю, що той не послав у московські землі основного війська. Наприкінці 1521 р. на Пйотрковському сеймі в Польщі Сигізмунд І звернув увагу шляхти на «непомірне зростання потуги татар», що, за умови їхньої ненадійності, могло, на думку короля, призвести до трагічних наслідків у майбутньому. Литовську раду панів ще влітку того ж року голова держави попереджав: «Слухи певні з Орди його [Мехмед-Ґерая І]... доходять, що цар перекопський твердо на тому хоче стояти, аби міг у своїх руках Київ мати» (курсив автора). Звертає на себе увагу той факт, що в своєму попередженні Сигізмунд І пише не про безпосередню підготовку захоплення Києва, а про стратегічну ідею правителя Кримського ханату володіти «матір’ю городів руських», що було необхідно за політичним курсом Мехмед-Ґерая І щодо розбудови його держави в межах колись могутнього Улусу Джучі. З прикордоння орди й від правителя Молдавії надходили тривожні повідомлення про безперервний тиск Туреччини на кримців з метою скерувати їхні чамбули на Корону Польську й Велике князівство Литовське.
Одразу після приїзду до Криму литовські посли через спеціального гінця попереджають Сигізмунда І, що султан і московський князь обіцяють ханові по 15 тисяч золотих. Хан розгніваний через тривале затримання свого посла й малі суми виплат під час походу на Москву. На завершення свого послання Горностай із Дашковичем повідомили про головне: Мехмед-Ґерай І готується до нападу на польсько-литовські землі. Останнє було логічним з точки зору вищезгаданого становища Кримського ханату. Повторна агресія на Московську державу ще не дозріла, бо її держави прикривався сильним військом, а грабуючи українські землі Литовського князівства й польського краю, хан зменшував напругу у відносинах зі Стамбулом, отримував звідти і з Москви численні виплати та змушував Сигізмунда І бути поступливішим на переговорах. Рейд на північний захід давав надію на приспання пильності московитів і астраханців. Не кажучи вже про те, що успішний грабіжницький похід підвищував авторитет хана серед степовиків від Білгорода до ногайських орд.
У володіннях Сигізмунда І почали вдаватися до чергових оборонних заходів. У Польщі на тому ж Пйотрківському сеймі було встановлено податок по 12 грошей з лану й ухвалено тримати на Поділлі 4000 вояків. Після донесень великих послів, особливо Дашковича, який і пізніше тримав Сигізмунда І в курсі агресивних приготувань татар, король розіслав листи по Королівству Польському, аби шляхта трималася напоготові. Старостам і воєводам наказувалося вжити заходів щодо покращення обороноздатності довірених їм земель і всякими правдами й неправдами, хоча б і за позичені гроші, найняти вояків. Тоді ж король, висловлюючи молдавському воєводі подяку за інформацію про турків і татар, радив йому бути напоготові та взаємодіяти з Короною. Але відсутність грошей у польській казні давалася взнаки, і вояків на кордоні було мало. Тому 22 квітня, 7 червня і 12 липня 1522 р. Сигізмунд І видає спеціальні листи про збір Посполитого рушення неподалік Перемишля на день святого Бартоломея (серпень). Але всі заходи короля наштовхнулися на вже звичну шляхетську сваволю. Рушення збиралося повільно й тільки з українських і навколишніх польських земель. Великопольська шляхта взагалі не рушила до табору. Жодні королівські скарги, погрози, умовляння не могли примусити польську шляхту виступити до Перемишля. Зрештою, і та шляхта, що вже прийшла до місця збору, поступово розійшлася по власних домівках.
У Великому князівстві Литовському оборонні заходи, на противагу її союзниці, були більш вдалими. Правду кажучи, тут ще з літа 1521 р. зміцнювали київський замок. На тому ж сеймі король разом із радою панів князівства видає універсал з метою підняти дисципліну під час збору земського ополчення у Литовській державі. Цим універсалом проголошувалося, що винні за неявку до війська, невідповідне озброєння і неукомплектування почтів будуть суворо покарані. 18 червня 1522 р. Сигізмунд І провів розбір скарг київських міщан на свого воєводу Андрія Немировича та вніс свої зауваження і нововведення у справу військової і дипломатичної служби Києва. Усі міщани повинні були виступати разом із воєводою, «на погоню ходити» за татарами. Ті ж, хто не мав коня, залишалися стерегти міські й замкові укріплення. Воєвода не мав права відбирати у міщан коней, зброю і трофеї, як це він практикував на користь своїх вояків. Упійманих татар повинні були вартувати по черзі як міщани, так і князівські панські та духовні піддані. При цьому з метою зміцнення дисципліни король наказував у тому випадку, якщо татарин з чиєїсь зміни втече, то на винного «переведено», якщо «його навмисно хтось відпустив, той має бути покараний не чим іншим — тільки шиєю». Але тут же король додавав: «Хто з необачності або з якоїсь пригоди татарина упустить, той не повинен бути покараний».
Така увага до полонених татар вказує на те, що доволі нечисленне населення Київщини успішно вело малу прикордонну війну, сторінки якої часто не відображались у державному листуванні Великого князівства Литовського й Криму. У дипломатичних повинностях зміни зводилися до звільнення міщан від піднімання послів. Щоправда, цей привілей кияни мали й раніше, але воєвода систематично порушував його. Тому король переводив обслуговування послів на державну казну. Воєвода мав тепер попереджати уряд про наближення послів і отримувати на них спеціальні «пенязі». На випадок їх запізнення він мав позичати гроші в місцевої князівської, панської або духовної людності, а держава повинна була віддати борг пізніше. Крім того, щорічно воєвода мав отримувати на татарських гінців по 100 кіп грошей. Українська шляхта отримала обов’язок виступати періодично на заставу до Києва. Зберігся документ, за яким у липні в Києві стояла застава чисельністю не менш як 337 людей, очолювана Юрієм Немировичем — братом місцевого воєводи. У серпні у Литовському князівстві було оголошено загальний збір шляхти. Причому великому гетьману князю Костянтину Острозькому давалися надзвичайні права — карати тих, хто не з’явився. А на кінець року було ухвалено тримати на кордоні 2000 дворян за гроші. Можливо, саме тоді відбувся один чи кілька козацьких походів на кримців. На це наштовхує той факт, що в ярлику, виданому в наступні місяці, Мехмед-Ґерай І дозволяє козакам вільно купували сіль, сплачуючи лише половину мита.
Військові приготування у Литовській державі й Польщі, хоч і не завжди вдалі, все ж зіграли свою роль, і хан був змушений відмовитися від агресії. І вже 9 серпня 1522 р. Мехмед-Ґерай І знову присягнув перед О. Горностаєм та послав до короля відповідного листа. Крім присяги, хан через Остафія Дашковича довів до відома короля: «З тобою [Сигізмундом І], братом нашим, так і з королем угорським справа наша одна є». Спроби втягнути хана до союзу з угорцями робилися вже з весни — на Балканах агентом Сигізмунда І виступав Ян Тарновський. І от нарешті хан виразив свою готовність розпочати переговори з антитурецьким блоком Ягеллонів. Після надіслання до Кіркора листа від угорського короля Мехмед-Ґерай І ухвалює важливе рішення. Він виражає готовність послати до Угорщини свого посла. В історіографії часто домінує думка, ніби кримські хани були сліпою зброєю в руках османів. Проте зовнішня політика Мехмед-Ґерая І, особливо в 1521—1523 рр., явно йде врозріз із політикою турків. І якщо походи на Московську державу можна ще розглядати як непокору норовистого хана, то переговори з країнами, з якими Османська імперія вела виснажливі війни, прямо вказують на те, що правитель Криму остаточно відчув себе незалежним правителем, рівним султану. У своєму листі до короля Мехмед-Ґерай І спростував чутки про своє примирення з Сулейманом І і писав, що на вимогу останнього припинити воювати з московськими землями, він дав тому таку відповідь: «Я відаю, що маю з холопом своїм з московським вчинити, а ти, царю, в те не вступай».
Узимку Мехмед-Ґерай І обіцяв на чолі 300-тисячної армії виступити проти Московської держави й вимагав, аби Сигізмунд І прислав до нього рязанського князя, бо саме з ним хан хотів іти в похід. На випадок королівської відмови чи затримки Мехмед-Ґерай І погрожував, що «великий гнів на вас буду мати» і на Московську державу похід не відбудеться. Але позиція Сигізмунда І була непохитною. Рязанський князь поїде до Криму тільки після повернення О. Дашковича або в обмін на належних заручників. Дещо згладжуючи тон своєї відмови, король сам розписував переваги утворення Рязанської держави під протекторатом Кримського ханату. На думку російського вченого Д. Іловайського, контакти рязанського князя Івана Івановича з Мехмед-Ґераєм І розпочалися ще в 1519—1520 рр. Ходили чутки, ніби князь навіть хотів одружитися з донькою хана, за що 1520 р. і був заарештований у Москві. Беручи до уваги цей факт, Іловайський припускав, що серед причин, які спонукали Мехмед-Ґерая І до походу на Московську державу 1521 р., було захоплення Рязані та введення її до сфери кримських впливів. Підтвердженням цього, на нашу думку, може бути факт облоги кримцями Рязані, а також намагання хана як мирними[12], так і силовими[13]засобами захопити місто. Узагалі, ідея реставрації удільних князівств татарськими ханами, як вдало зауважив Казимир Пуласький, не була новою. Відомо, що Ших-Ахмат, останній правитель Великої Орди, мав наміри на Тверське велике князівство. Та й батько Мехмеда — Менґлі-Ґерай І виношував плани щодо відновлення Київського князівства під своєю зверхністю. Особливо імпонувало королю повідомлення про підготовку нового наступу на Московську державу, про що повідомляв Дашкович. Щоправда, правитель Великого князівства Литовського й Королівства Польського тут же обмовився, що Литовська держава змушена примиритися зі своїм східним сусідом з причини османського наступу на Угорщину. Однак, якщо хан все ж організує похід на володіння Василія III, то рада панів зможе допомогти кримцям у цьому. Все вказує на те, що у Вільні хотіли повторити ситуацію літа 1521 р., аби хан сам ризикував, воюючи з Московською державою, а їхні війська стояли в той час на кордоні. Мехмед-Ґерай І, зі свого боку, намагався натиснути на короля через послів останнього. Для них спеціально створювали незручності в мешканні, грабували їхніх слуг, а королівського посла Ясмана взагалі заарештували. Зрозуміло, що тиск з боку кримців на литовське посольство міг мати й іншу мету. Хану було вигідно, аби його зовнішні супротивники бачили це. Хоча одне й не виключає іншого. Окрім того, Мехмед-Ґерай І, готуючись до широкомасштабного походу, напевно, хотів мати побільше заручників з боку Великого князівства Литовського. І його побоювання за свої тили з боку цієї держави, як показало майбутнє, не були марними. Ставлення оточення Сигізмунда І до угод, підписаних із кримцями, й до хана зокрема гарно характеризує каламбур Томіцького: «цар поганський і мир з ним поганський». Коли ж хан вирушив у черговий похід, то цей королівський радник сказав: «Боже, дай, аби він звідти не вийшов».
На початку 1523 р. правитель Криму вирушив у далекий похід на Астрахань. Ця зовнішньополітична акція стала апогеєм успіхів Мехмед-Ґерая І. Хан у союзі з ногайцями, «з великим військом підійшовши, захопив Астрахань». Таким чином, під його владою були зібрані всі основні татарські держави Східної Європи. Як справедливо зауважив О. Галенко, Мехмед-Ґераю І вдалося, по суті, відновити Золоту Орду, тільки під новою династією.
