На нараді, що відбулася 12 березня в м. Гайворон, обговорювали два варіанти: 1) усе ж таки перейти Буг і форсованим маршем підійти до лінії польсько-радянського фронту, прорвати її й укритися на контрольованій поляками (які за наявними в штабі відомостями не мали ставитися до Армії УНР вороже) території й таким чином завершити похід; 2) не переходити Буг, а розпочати активні дії в тилу в червоних, тобто продовжувати рейд, чекати подальшого розвитку зовнішньополітичної ситуації й відповідно до неї приймати подальші рішення. Перше рішення давало мінімальний ризик і надію на довгоочікуваний відпочинок, а друге, навпаки, наражало б на значний ризик, але, як відзначав генерал Ю. Тютюнник, «більш активні операції підносили авторитет <...> армії не тільки поміж населенням і Українською галицькою армією, а також і серед поляків, котрі мусіли відчути вплив нашої праці на фронті».
За перший варіант виступали виконувач обов’язків командира Волинської дивізії полковник Н. Никонів, начальник штабу армії полковник А. Долуд, командир 3-го окремого кінного полку полковник Г. Стефанів; а за другий — командир Київської дивізії отаман Ю. Тютюнник і командир Запорізької дивізії отаман А. Гулий-Гуленко. Командувач армії генерал М. Омелянович-Павленко, котрий до останку не висловлював свої міркування, підтримав думку останніх. Прихильникам завершення рейду довелося виконувати накази командарма й погодитися на подальшу боротьбу у ворожому тилу.
На підставі розвідувальної інформації командування армії бачило, що зосереджені в районі міста Голованівськ українські війська, що готувалися до переправи через Південний Буг, привернули увагу червоних, котрі могли в будь-який момент кинути свої резерви проти угруповання М. Омеляновича-Павленка. Тому надійшов наказ швидко відходити в північно-східному напрямку. Командувач планував перевести свої війська до району Умані — Гайсина — Ольвіополя — Ольгополя — Христинівки, розпочати там активні дії й водночас чекати на директиви від головного отамана С. Петлюри.
Виконуючи новий наказ, 17 березня Волинська дивізія підійшла до Умані. Спроба наступного дня силами двох кінних полків — імені Івана Мазепи та імені Максима Залізняка — заволодіти залізничною станцією не увінчалася успіхом, оскільки українська кіннота зустріла організований опір радянського гарнізону міста. Після цього Волинська дивізія вдруге атакувала Умань і зайняла Звенигородське передмістя, однак захопити центральну частину знову не вдалося. Уранці наступного дня на бік українських військ перейшла частина «червоних» міліціонерів, завдяки допомозі яких було здійснено третій, успішний штурм Умані. Уранці 19 березня над містом уже майоріли синьо-жовті прапори. Рештки побитих радянських частин під прикриттям панцерного поїзда відійшли до Христинівки. Населення Умані радо вітало своїх визволителів і навіть влаштувало з цього приводу урочистий банкет, на якому захоплений у полон більшовицький оркестр безперервно грав гімн «Ще не вмерла Україна...». Втрати Волинської дивізії, попри тривалі й досить запеклі бої, були відносно невеликими. З місцевої в’язниці визволили українських козаків і старшин, яких у січні 1920 р. полонив отаман О. Волох, що перейшов тоді на бік більшовиків. Серед визволених був полковник В. Ольшевський, якого призначили комендантом Умані. З полонених і місцевих добровольців сформували Пластунський курінь, включений до складу Мазепинського кінного полку. Однак перебування волинців в Умані було нетривалим. Уже 20 березня за наказом командувача армії дивізія вийшла з міста, попередньо добре замаскувавши свої наміри й знищивши всі сліди перебування в Умані.
У той час, коли Волинська дивізія здобувала Умань, Київська разом із прикріпленим до неї 3-м окремим кінним полком після шестигодинного виснажливого бою 17 березня заволоділа Гайсином. Опір тут чинили відбірні радянські частини, зокрема «червоні» курсанти. Українці взяли багато полонених, здобули великі трофеї, а головне — увели ворога в таку паніку, що він розпочав евакуацію Вінниці й Липовця. Через два дні було звільнено Христинівку й Тальне, де зосередилася вся Київська дивізія.
Запорізька дивізія одним кінним полком робила відволікальний маневр у бік міста Балта, а основними своїми силами пішла на Богопіль і Голту (зараз обидва увійшли до складу міста Первомайськ Миколаївської області). 20 березня Кінно-запорізький полк полковника І. Литвиненка з південно-західного боку підійшов під саму Голту, а полк Чорних запорожців 21—22 березня зайняв Богопіль. Командир запорожців полковник П. Дяченко про бій за Богопіль доповідав командирові дивізії таке: «Ті комуністи, котрі мали місце в човнах, утікали здорові, а решта найшла собі спокій на дні Буга». В усіх зайнятих місцевостях було захоплено полонених, заарештовано ревкоми й знищено надзвичайні комітети. Населення скрізь радісно зустрічало українських вояків. По селах скликали селянські сходки, де людям читали лекції про незалежну УНР, надавали інформацію про діяльність головного отамана С. Петлюри, а також засновували партизанські відділи, які мали шкодити червоним після того, як із села вийдуть українські частини.
Місцеві повстанці доправили до штабу Запорізької дивізії захоплену таємну інструкцію Л. Троцького щодо організації пропагандистської роботи в Україні. Основні вказівки агітаторам було викладено в 10 пунктах: «1. Не нав’язувати українському селянству комуни до тих пір, поки наша влада там не зміцниться. 2. Обережно запроваджувати її у колишніх маєтках під назвою артілей чи товариств. 3. Стверджувати, що в Росії немає комуни. 4. На противагу самостійнику Петлюрі та іншим, говорити, що Росія також визнає самостійність України. Але з радянською владою, а Петлюра продає Україну буржуазним державам. 5. Оскільки нам треба обеззброїти всіх повстанців <...> а це обеззброєння спричинить незадоволення серед селянських мас, то необхідно переконувати, що серед повстанців більшість денікінців, буржуїв і кулаків. 6. Складніше справа з Петлюрою, оскільки українське селянство тільки на нього й сподівається. Треба бути обережним. Тільки дурень чи провокатор без розбору скрізь і всюди буде стверджувати, що ми воюємо з Петлюрою. Іноді, поки цілковито не розбитий Денікін, вигідніше поширювати чутки, що радянська влада в союзі з Петлюрою. 7. Якщо будуть випадки грабунків у Червоній армії, то їх необхідно звалювати на повстанців, махновців, петлюрівців, які влилися до Червоної армії... 8. Оскільки уряд Росії вимушений вивозити хліб з України, то <...> [треба] пояснювати селянам, що хліб візьмуть тільки у кулаків і не для Росії, а для найбідніших українських селян, для робітників і Червоної армії... 9. Намагайтесь, щоб у ради та Виконкоми увійшли переважно комуністи й ті, хто їм співчуває. 10. Вживати всіх заходів для того, аби на Всеукраїнський з’їзд рад не потрапили такі представники від волості, які можуть примкнути на з’їзді до наших ворогів і таким чином вибрати уряд України не з комуністів-більшовиків». Завершував свою інструкцію Л. Троцький словами про те, що всі засоби годяться для досягнення мети, яка полягала в тому, що «Україна повинна бути нашою. А нашою вона буде тільки тоді, коли буде радянською, а Петлюра викинутий з пам’яті народу назавжди».
До цієї інструкції політичний відділ Запорізької дивізії додав 12 «заповідей» селянам, які зводилися до двох головних постулатів — ухилятися від будь-якої співпраці з радянською владою, чинити їй максимальний опір і водночас готуватися до збройного повстання. Інструкція Л. Троїцького й додані до неї «заповіді» були надруковані великим тиражем у вигляді відозви «Народе Український!». Відозва мала величезний вплив на українських селян, які передавали її з руку руки. Інструкція Л. Троцького стала сильним аргументом української пропаганди. Після її прочитання селяни відверталися від більшовицьких ідей і висловлювали симпатії українському війську.
У ніч із 25 на 26 березня під покровом темряви, користуючись недбало організованою охороною, ворог несподівано напав на село Ємилівка. Штаб Запорізької дивізії та Кінно-запорізький полк, які розміщувалися тут, зуміли вийти з населеного пункту, але до рук червоних потрапили значні запаси майна й полонені. Аби відбити Ємилівку й визволити своїх товаришів, уранці дивізія перейшла в контратаку, у якій брали участь піший Запорізький полк, батарея й одна сотня полку Чорних запорожців. Хоча повернути втрачені позиції не вдалося, рішучі дії запорожців скували всю активність противника в цьому районі й дали можливість армії спокійно відійти. 28 березня командир Запорізької дивізії отаман А. Гулий-Гуленко звернувся до своїх вояків із наказом, у якому, зокрема, ішлося про таке: «Бій 25 березня 6. р. вписав нову сторінку в славетну історію Запорізького війська. Рішуча атака пішого полку з мінімальною кількістю набоїв; козацька смерть двох курінних і поранення одного; батарея Чорних запорожців працювала під рушничним і кулеметним вогнем у 800 кроках від ворожої лави; козак пішого полку, котрий верхи підвозив набої до самої лави під ворожим вогнем; атака Запорізького полку в слушний мент, якраз тоді, коли ворожа кіннота переслідувала піший полк і дивізії загрожував катастрофічний відступ в паніці; кулеметник пішого полку, котрий, бачучи, що коні кулемета загрузли в болоті, не покинув кулемета, а відкрив вогонь на 200—300 кроків, поддержавши цім атаку кінного полку. Ця кількість героїв в одному бою показує, що може зробити український козак, котрий знав, за що він бореться, знав, що діло його праве і перемога буде на боці того народу, котрий бореться за свою волю й має таких славетних синів. У ваших очах, Запорожці, в порядку, у котрому Ви спокійно відходили під вогнем, я бачив віру в перемогу. Нехай ця віра, смерть та кров Ваших старшин та козаків не пропадуть марно, а піднесуть Ваш дух для продовження боротьби за волю Нещасної Батьківщини. Не губіть свого лицарського хисту, бережіть віру у свої сили, знайте, що нарід наш дійсно з нами, що ми бачили в цьому бою, і скоро буде перемога, скоро „усміхнеться заплакана мати“. Вічна пам’ять павшим козацькою смертю. Слава Героям Ємилівського бою!»
Після поразки в Ємилівці армія відійшла в північно-східному напрямку й переправилася в районі Новоархангельська, на східний берег річки Синюхи. Після цього українські війська повернули на південний схід і рухалися в напрямку на Хмельове й далі на Бобринець, звідки планували пробитися до Вознесенська, де були значні запаси зброї й боєприпасів, брак яких негативно позначався на боєздатності формувань генерала М. Омеляновича-Павленка. 30 березня армія зосередилася в районі Глодосів — Хмельового — Новомиргорода. Це був спокійний, заможний, а головне — добре знайомий командуванню регіон. Так, наприклад, начальник штабу полковник А. Долуд, який народився в селі Плетений Ташлик, походив із цієї місцевості, а головний священик отець П. Пащевський перед війною був тут настоятелем однієї із сільських парафій.
