Після розпаду СРСР його навіть пропонували нагородити званням Героя України за подвиги часів війни. Казали, що Сталін особисто викреслив його зі списку представлених до звання Героя Радянського Союзу, бо там, мовляв, і так багато українців. Перемога Помаранчевої революції у грудні 2004 року зруйнувала ці плани: у нові часи заслуги перед Радянським Союзом не конче вважалися заслугами перед Україною. Святогоров помер 22 червня 2008 року, так і не дочекавшись нагороди.
Син Святогорова після смерті батька згадував, що 1961 року його відкликали з Берліна саме через втечу Сташинського. Святогоров-молодший заперечив, що його батько якоюсь мірою стосувався Сташинського і вбивства Степана Бандери. За його словами, якби батько справді був його куратором у Берліні, то його після зради агента його судили б, а не просто звільнили з КДБ. За втечу Сташинського насправді нікого з чекістів не судили. Підполковник Александров примудрився знайти адвоката, і виникав ризик розголосу. Комітетське начальство воліло не відкривати секретних документів чужому адвокатові, етнічному єврею, який мав зв’язки з молодим дисидентським рухом, і просто звільнило винного з роботи без збереження пенсії, так само як і Святогорова[249].
Жодна кара не судилася й старому кураторові Сташинського «Сергію» Деймону. Повернувшись у квітні 1961-го з Москви у Берлін для того, щоб одружитися, Сташинські дізналися, що Деймона перевели в Київ. Тоді ж у республіканському КДБ з’явився офіцер на ім’я Олексій Деймон, він очолив відділ по роботі з еміграцією. Як стало відомо після розвалу СРСР, у відомчому фольклорі КДБ був такий епізод. Якось Сташинський був у Києві, очевидно, їдучи до батьків, або повертаючись від них. КДБ встановив за ним нагляд, що Сташинський одразу помітив. Підстерігши оперативника в арці якогось будинку, Сташинський несподівано схопив його за горло, припер до стіни й сказав переляканому колезі: «Скажи Деймону, хай забере хвіст, інакше я уб’ю тебе і всіх ваших виродків. Деймон знає, що я не люблю жартів і виконую обіцянки».
На момент втечі Сташинського на Захід, його колишній керівник у Карлсхорсті був далеко від Берліна, нагород його не позбавили, чистки його не зачепили. Він і далі отримував відзнаки за успішну службу. У березні 1962-го, коли його колишні колеги перебували під службовим розслідуванням, Деймон отримав пам’ятний подарунок від комітету до ювілею — йому виповнилося п’ятдесят. 1968 року він із почестями пішов на пенсію, віддавши службі в КДБ тридцять років життя. Крім нагород, він взяв із собою цілий букет хвороб, зокрема хронічну гіпертонію, яка, ймовірно, і стала причиною виходу у відставку. Та попри підірване здоров’я, Деймон прожив довге життя, а в кінці 1980-х написав статтю про операції радянської розвідки в окупованому німцями Києві, яка вийшла у 2000-му[250].
Коли Александр Святогоров і Георгій Санніков чатували на перебіжчика під дверима берлінської штаб-квартири ЦРУ, американські розвідники відходили від потрясіння, спричиненого будівництвом Берлінської стіни. Чекіст-перебіжчик — це було останнє, що вранці 13 серпня цікавило Вільяма Грейвера, начальника берлінської бази. Він проґавив підготовку до будівництва стіни. За кілька днів до того заступник Грейвера Джон Дімер, виступаючи на засіданні Берлінського спостережного комітету, внутрішньої розвідувальної групи ЦРУ, спростував повідомлення про намір СРСР ізолювати Східний Берлін і сказав, що будівництво стіни буде політичним самогубством Вальтера Ульбрихта. А вранці 13-го з’ясувалося, що символічне самогубство вчинив якраз Дімер.
Грейвер програв під нуль. А що як СРСР перейде кордон і захопить Західний Берлін? Він поцікавився планами евакуації, але виявилося, що евакуація неможлива — радянська армія повністю оточила Берлін, а в західних союзників замало ресурсів стримати вторгнення. Коли стало зрозуміло, що СРСР не вторгатиметься, оперативники ЦРУ в Берліні почали активацію запасних каналів зв’язку з агентами по той бік стіни, яка росла на очах. Доводилося стежити і за ситуацією в Західному Берліні, місцеве населення було дуже роздратоване тим, що Захід мляво реагує на дії СРСР. У пасивності звинувачували передусім Сполучені Штати і молодого президента Джона Кеннеді, здавалося, що зовнішньополітичні катастрофи переслідують його одна за одною[251].
Сташинському неймовірно пощастило. Почекай він ще кілька годин — залишився б на вокзалі, як тисячі східних німців, що не встигли перейти кордон. Чекісти припускали правильно: тільки-но вщухла початкова паніка на берлінській базі ЦРУ, Сташинського одразу переправили з обложеного міста в Західну Німеччину. Вільям Гуд, розвідник з досвідом роботи у Відні, Мюнхені й Берліні, розповідав, що ЦРУ оперативно переправляло перебіжчиків подалі від чекістів. «За найпершої можливості, — писав Гуд про роботу в австрійській столиці, яка до 1955 року розташовувалася в глибині радянської окупаційної зони, — перебіжчиків вивозили з Відня, щойно їх готові були прийняти в Західній Німеччині. Хай там як довго перебіжчик виношував свій план, втеча завжди відкривала душу демонам, найчастіше це була глибока тривога й депресія. Не додавав спокою і той факт, що довкола на сто п’ятдесят кілометрів була радянська окупаційна зона».
Допити в безпечній Західній Німеччині могли тривати місяцями, але починалися, зазвичай одразу, ще у Відні чи в Берліні. «Перше, що обов’язково питали кожного перебіжчика, — згадував Гуд, — чи є в нього інформація (так зване “раннє попередження”) про напад на Сполучені Штати або НАТО?» Це питання було зумовлене синдромом Перл-Харбора — японці у грудні 1941-го абсолютно несподівано напали на американську військово-морську базу в Тихому океані. «На жаль, перебіжчики у Відні знали про початок війне не більше, ніж база. Таке серйозне запитання зовсім не лестило їхньому самолюбству, вони радше вважали допитувача ідіотом». Гуд писав: «Максимум, що можна було зробити в Австрії, — переконатися, що людина та, за кого себе видає, оцінити стратегічне значення переданої інформації й дізнатися, що їй відомо про американську армію в Австрії»[252].
У випадку Сташинського американська розвідка і в Берліні, і у Франкфурті натрапила на багато проблем, але перш за все вони не могли з’ясувати його особу. Перебіжчик мав документи на три різних імені — Богдан Сташинський, Йозеф Леман і Алєксандр Крилов, — і оперативники не знали, яке з них справжнє. Було не зрозуміло, у якому напрямку рухатися, коли справа дійшла до роботи Богдана в КДБ. Свідчення перебіжчика, що він убив Бандеру і Ребета, звучали дивно: навіщо шкодити собі? Крім того, ніхто не думав, що Ребета вбили, а те, що Сташинський розповідав про вбивство Бандери, суперечило доказам слідства у цій справі і сформованим на їхній основі гіпотезам. Судячи з документів ЦРУ на Бандеру, його отруїв хтось наближений, а не одинокій кілер, який ходив вулицями Мюнхена з дивним циліндром у кишені[253].
Західнонімецька розвідка теж вважала цю версію найімовірнішою, її представник у травні 1961-го зустрічався з оперативниками ЦРУ у Вашингтоні. На зустрічі йшлося передусім про емісара Бандери в Україні Мирона Матвієйка: восени 1960 року він почав з’являтися на публіці і заявив, що працював на КДБ ще від часу засилання в Україну влітку 1951-го. Розвідка не виключала, що смерть Бандери пов’язана з публічною «появою» Матвієйка в Радянському Союзі. Німецька контррозвідка була готова передати старшим партнерам все, що з’ясувала у слідстві про смерть Бандери.
У звіті ЦРУ «теорії» БНД підсумовано так: «1. Причина смерті — отруєння ціанідом. 2. Час введення отрути невідомий. 3. Версію самогубства спростовано. 4. Бандеру майже напевно отруїла російська розвідка. 5. Людина, яка ввела отруту, імовірно з української імміграції. 6. Не виключено, що Бандеру отруїла дружина Мирона Матвієйка Євгенія Мак»[254].
Найімовірнішою версією подій ЦРУ не стало ділитися з німцями. Її висловив американський кріт у польській розвідці Міхал Голеневський. Він перший повідомив у своїх таємних звітах, що чув, ніби КДБ ліквідувало Бандеру. 4 січня 1961 року Голеневський зі своєю східнонімецькою коханкою приїхав на таксі в американське консульство на Кляйалеє у Західному Берліні і попросив політичного притулку. Наступного дня його перевезли в Західну Німеччину, а потім у Сполучені Штати на допит. Він здав багатьох радянських агентів у західних розвідках, зокрема Джорджа Блейка, який вдень працював у Берліні на МІ6, а вночі на КДБ. Це все, що Голеневський сказав про вбивство Бандери, але в контексті його нових свідчень, які виявилися правдою і закінчилися арештом Блейка та інших зрадників, до цієї інформації варто було поставитися серйозніше[255].
24 серпня 1961 року, коли Сташинського допитували у Франкфурті, начальник радянського відділу в Ленглі отримав службову записку про старе повідомлення Голеневського стосовно вбивства Бандери. Записку, очевидно, замовили у зв’язку зі Сташинським, у ній було сказано, що Голеневського після втечі на Захід у цій справі не допитували. Згідно з повідомленням Голеневського від 1959 року, таємний агент КДБ в колі Бандери переконав лідера націоналістів зустрітися з радянським перебіжчиком, який насправді теж був агентом КДБ. Під час цієї зустрічі агент і капнув повільну отруту в каву Бандері. Отрута подіяла за десять-п’ятнадцять годин. Смерть Бандери нібито дала змогу піднятися в ієрархії ОУН іншому агенту КДБ. Це все, що оперативники ЦРУ мали на момент втечі Сташинського. Історія про пістолет-спрей і самостійне стеження агента КДБ за провідником ОУН звучала підозріло й безглуздо[256].
Франкфуртські оперативники ЦРУ вирішили позбутися Сташинського. Їм здалося, що тут надто багато ризиків і замало вигоди. «Після першого допиту Сташинського у Франкфурті-на-Майні в серпні 1961 року, — йшлося у звіті ЦРУ, — було зроблено висновок, що він не становить оперативного інтересу як подвійний агент, не є справжнім перебіжчиком і не той, за кого себе видає». Допити справжніх перебіжчиків тривали у Франкфурті місяцями. Судячи з протоколів допиту Миколи Середи, двадцятичотирирічного українського інженера-електронника, який втік на Захід через Відень і якого допитували у Франкфурті восени 1961-го, перебіжчиків, зокрема, питали про політичну ситуацію в Радянському Союзі, ставлення народу, особливо молоді, до радянської влади, вплив західних радіоголосів на масові настрої й поширення українського націоналізму. Але Сташинського не вважали справжнім перебіжчиком, і його допити тривали менше трьох тижнів. ЦРУ вирішило передати його західним німцям. У протоколах допитів, що їх вони потім передали німецькій владі, йшлося про два вбивства, у яких зізнався Сташинський[257].
Це не могло не шокувати самого Сташинського. Йому не довіряли ті, від кого залежала його безпека. Інформація, яку він злив американцям і за яку чекісти готові були вбити, здалася ЦРУ брехнею. Виходить, що вони з Інґе даремно ризикнули життям і втекли на Захід? Надія на допомогу Америки, на те, що у США вони знайдуть безпеку і свободу, все те, що вони виношували в думках тривалі місяці у Москві, тануло на очах. Сташинського мав охопити жах, коли ЦРУ повідомило, що передає його владі Західної Німеччини і його судитимуть за злочини, які він, за його ж словами, вчинив. «Сташинський повідомив працівникам управління, — ішлося у звіті ЦРУ, — що на момент втечі на Захід не вважав свої минулі вчинки злочином. Це були патріотичні дії, здійснені в ім’я держави. Він сказав, що розуміє, що німецький закон вважає по-іншому. Він сказав, що не хоче сідати у в’язницю, але готовий до наслідків»[258].
