Так нацистська Німеччина стала суперницею муссолінівської Італії у змаганні за роль зразка європейського фашизму. Токарі, який переселився з Парижу до Риму, і далі вважав італійський фашизм взірцем для фашизму українського. Як ревний католик, нацистську Німеччину він вважав язичницькою. До того ж, він уявляв собі, що Італія якимось чином допоможе Австрії та Україні стати незалежними фашистськими державами. Вільгельм, що жив у Австрії й походив з родини історичних німецьких князів, мусив реагувати на расистське потрактування нації, що його дотримувався Гітлер. На відміну від Токарі, його самого можна було вважати німцем. Австрію, його найновішу батьківщину, можна було трактувати як німецьку країну, оскільки її населяли носії німецької мови. Сам Гітлер був за походженням австрійцем, і завжди вважав свою батьківщину частиною розрослої майбутньої Німеччини.
Вільгельм спостерігав, як Фронт Батьківщини, який прийняв його і який він вважав привабливим зразком фашизму, протиставив себе агресії, расизмові та силі нацистської Німеччини з її майже неприхованим прагненням поглинути Австрію. Щоб пережити злет нацистської Німеччини, австрійський режим потребував допомоги ззовні. Впродовж декількох років вірною його союзницею була Італія. У 1934 році, коли нацисти зоркестрували у Відні переворот, Муссоліні відрядив до Бреннерського перевалу елітарні загони піхоти, щоб таким чином виразити свою підтримку австрійській незалежності. Але на рік 1936-й, коли Вільгельм ствердив свою підтримку ідеї фашистської Європи, ситуація змінилася. Поки гітлерівська Німеччина піднімалася із становища переможеної держави до держави, що переозброювалася, муссолінівська Італія відштовхнула від себе можливих союзників і виказала військову слабкість, зірвавши захоплення Абіссинії. Коли у жовтні 1936 року Муссоліні уклав союз із Гітлером, він покинув австрійську союзницю, яку вже не міг захищати.
Як розумів Вільгельм, Австрія не могла захистити себе без допомоги Італії. У липні 1936 року Австрія та Німеччина підписали угоду про невтручання, яка, на лихо австрійців, насправді узаконила для Німеччини ключову роль у австрійських справах. Таємне положення зобов’язувало австрійський уряд призначити на владні посади двох нацистів. Цей крок додав нацистам у Австрії хоробрости, незважаючи на те, що їхня партія і далі технічно перебувала поза законом. Фронт Батьківщини не знав, як згуртувати австрійське населення на підтримку незалежности країни. Режим не міг покластися на лівицю, оскільки Соціал-Демократичну Партію заборонено ще 1934 року. Не міг режим покластися і на нацистську правицю, оскільки австрійські нацисти прагнули об’єднання з Німеччиною. Низка патріотично налаштованих австрійців почала висувати думку, що країну зможе врятувати лише габсбурзька реставрація. Австрійські містечка і села почали надавати Отто почесне громадянство[264].
Так Вільгельм зіткнувся не лише зі свідченнями сили нацистів, а й зі знаками популярности Отто. Відновлена монархія на чолі з Отто багатьом австрійцям видавалася найнадійнішим захистом від німецької агресії. Німецька міць надала Вільгельмові поважні причини прийняти німецьку версію фашизму, а заздрість щодо Отто відштовхнула його від власного толерантного минулого. Тією мірою, як ставки зростали, а зіткнення Австрії з нацистською владою ставало дедалі невідворотнішим, Вільгельм уже не міг бути фашистом-космополітом. Він міг або втримати якусь частину історичної габсбурзької аури толерантности, із її прийняттям рівности націй і присутности єврейського життя в Європі, або ж прийняти той расизм, за яким нацисти бачили майбутнє. Расизм нацистів дав би Вільгельмові змогу виразити свій гнів на Отто за те, що той, на його погляд, вилучив його з планів габсбурзької реставрації.
Із початком 1937 року Вільгельм зробив свій вибір. У січні в листі до Токарі він завважив, що очільник реставраційного руху в Австрії був із народження євреєм. Це, писав Вільгельм, означало, що сам рух був морально занепалим і політично приреченим. То було дивне твердження. Чоловік, про якого йшлося у листі, був Фрідріхом фон Візнером, якого Вільгельм знав понад п’ятнадцять років. У 1921 році вони обидва були задіяні в реставраційній політиці Відня, а також в українському синдикаті — схемі, що мала використати баварський капітал на фінансування вторгнення в большевицьку Росію. Вільгельм підтримував із Візнером зв’язки, коли був у Мадриді у 1920-х роках. 1934 року Вільгельм із задоволенням відзначив, що Отто довірив Візнерові провід реставраційного руху. Та й загалом будь-чиє єврейське походження ніколи раніше не турбувало Вільгельма. Замолоду він захоплювався викладачами-євреями у своїй військовій академії і єврейськими лікарями у війську. Влітку 1935 року він вирішив оселитися у переважно єврейському районі Відня. Він добре знав місто і, безперечно, мусив розуміти, ким будуть його сусіди. Він навіть вбачав щось єврейського у мандрівному плині власного життя. Восени 1935 року, розважаючи над своїми численними подорожами, він назвав себе «Вічним Жидом на подорожі»[265].
Габсбург, навіть якщо він фашист, міг бути толерантним щодо євреїв; антисемітизм був ознакою нациста. Звідки така раптова і рішуча зміна життєвих настанов? Можливо, відповіді слід шукати у грошах. Восени 1936 року Вільгельм вперше зазнав фінансового приниження. Тієї осені він три місяці поспіль не отримував належної йому фінансової підтримки з Польщі. У той час Польща з Австрією не тішилися добрими стосунками, і пересилати до Австрії польську валюту було складно. Платежі від Вільгельмового брата Альбрехта затрималися на клірингових рахунках. Оскільки у Вільгельма не було ані заощаджень, ані схильности до роботи, він досить швидко дійшов бідности. Як він писав Альбрехтові: «Тоді я питаю себе, що робити в такій ситуації — і знання моє вичерпується». Він мусив писати благальні листи до управителя родинної фірми і закласти свою жменьку коштовних речей, аби сплатити ренту й газовий рахунок. Людину, яка звикла отримувати гроші, просто попросивши їх, і якій ніколи нічого по-справжньому не бракувало, це принижувало. Можливо, він якимось чином пов’язував своє відчуття безпомічности з євреями[266].
Та найімовірніше, щоб зробити з Вільгельма прибічника нацистів, цілком вистачило міркувань влади і заздрощів щодо Отто. Нацисти видавалися єдиними можливими союзниками України, а також єдиною силою, яка могла ще раз зрушити Вільгельма до трону. Він знову почав розважати над тим, як Німеччина могла б відродити Україну. Хоча, схоже, він так і не приєднався до нацистського руху в Австрії; за пізнішою інформацією, він почав схвально відгукуватися про Гітлера[267].
У лютому 1937 року Вільгельм знайшов собі спільника з подібними думками і походженням. Іван Полтавець-Остряниця, ще один український полковник, що захоплювався націонал-соціалізмом, був чоловіком, чиє життя було моторошним чином подібне на життя самого Вільгельма. У 1918 році, коли Вільгельм здійснював свою спеціальну українську місію в окупаційному війську Габсбургів, Полтавець у Києві працював ад’ютантом гетьмана Скоропадського, чільника уряду, що його підтримувала Німеччина. Коли 1920 року Вільгельм та Скоропадський намагалися узгодити спільну монархістську позицію, Полтавець був між ними посередником. Після цього він вступив до Вільгельмового українського синдикату. Коли 1922 року баварські гроші перестали надходити, а Вільні Козаки розкололися на різні групи, Полтавець проголосив себе їхнім очільником. Хоча спершу Полтавця вважали людиною Скоропадського, у 1926 році він порвав зі своїм покровителем і оголосив себе гетьманом України.
Поки Вільгельм в Іспанії та Франції гаяв двадцяті й тридцяті роки — власні й свого століття — Полтавець залишався в Баварії. Він зблизився з нацистами, які вважали його одним із перших українських фашистів. У роки, що передували нацистському приходу до влади, Україна відігравала в їхніх суперечках про майбутній лад у Європі значну роль. Усі вони вбачали в Советському Союзі ворога, якого слід було знищити, а деякі вважали, що ключем до його знищення був націоналізм. Частина нацистів була безперечно зацікавлена в Україні, великій совєтській республіці, яка зазнала надзвичайних страждань за Сталіна, тож її відтак можна було повернути проти Росії і, як вважали нацисти, єврейського проводу Совєтського Союзу. Один зі спонсорів Полтавця, Альфред Розенберг, вважав, що Німеччині варто вербувати українців на боротьбу проти Совєтського Союзу. У травні 1935 року Полтавець написав Гітлерові й запропонував йому послуги, свої і своїх Вільних Козаків[268].
Отож, Полтавець, як і Вільгельм, був бунтівним українським монархістом та фашистом, що шукав тепер способу повернутися до влади й до України, і найімовірнішим своїм союзником бачив нацистський рух. Коли двоє чоловіків зустрілися знову, з часу розвалу українського синдикату минуло достатньо часу, щоб зустріч їхня була радісною — особливо тому, що відбувалася вона на тлі відпочинку на лижах. Вільгельм із гордістю розповів Полтавцеві про Орден Святого Юра і його місію — побудувати фашистську Україну.
Від лютневої зустрічі 1937 року Вільгельм відійшов із дещо конкретнішими політичними ідеями щодо просування української справи в Європі, у якій домінувала Німеччина. Полтавець мав свіжіший досвід спілкування з нацистами, аніж Вільгельм, чий період співпраці з німецькою правицею завершився у 1922 році. Найімовірніше, Полтавець дав Вільгельмові уявлення про те, хто з нацистів може співчувати українській справі й цікавитися контактами з видатними українцями. Вільгельм написав до Токарі, що їхній Орден муситиме проникнути в середовище Ганса Франка, нациста, який колись служив міністром юстиції в Баварії, а тепер був міністром уряду. Грандіозніші плани в уяві Вільгельма стосувалися його допомоги німцям у вербуванні «Українського Легіону»[269].
Послуговуючись цим терміном у березні 1937 року, Вільгельм пригадував березень року 1918-го, коли цісар Карл викликав його очолити Український Легіон під австрійським командуванням і воювати проти большевиків. Мабуть, він уявляв собі, що одного дня Гітлер викличе його для здійснення такого ж завдання у майбутній війні проти Совєтського Союзу. Якщо це справді так, то він був далеко не єдиним українцем із подібними думками. Різні українські політичні організації числили на якогось штибу військову співпрацю з нацистською Німеччиною. Вільгельм і Токарі погоджувалися, що ніхто, крім їхнього власного ордену, насправді не заслуговував на німецьку підтримку. Токарі в листі до Вільгельма писав, що українські політики-суперники були «дурнями», вживаючи тут німецького слова. Через свою давню співпрацю з німецькою правицею, Вільгельм міг думати, що має якийсь упривілейований доступ до нацистів[270].
