— Для них, — сказав мені Єрмак, — немає нічого святого.
* * *
Наприкінці 2020 року рейтинги Зеленського впали до рекордно низького рівня. Оприлюднені наприкінці грудня результати опитувань свідчили, що його партія втратила популярність в країні[203]. Невелику перевагу мала партія Медведчука[204]. Деякі опитування припускали, що в протистоянні сам на сам вона могла б перемогти партію Зеленського. Виникла реальна загроза того, що проросійським силам вдасться прийти до влади в Україні демократичним шляхом.
— І що в цьому поганого? — запитував мене Медведчук. — Ми виступаємо за поновлення відносин із Росією. Цього хочуть наші виборці. Ця передвиборча платформа привела нашу партію до парламенту.
Для Путіна зміна політичних вітрів у Києві знаменувала дорогоцінну можливість. Росія витратила на підтримку політичного проєкту Медведчука кілька років і значні ресурси, і ось нарешті завиднілася винагорода. Якщо союзники Путіна матимуть достатню кількість місць у Верховній Раді, вони зможуть блокувати будь-які спроби Зеленського інтегруватися з НАТО й рештою західних інституцій. Зможуть також проштовхнути процес «децентралізації», що послабить уряд і дозволить Росії посилити свій контроль над сходом і півднем України без використання військової сили. Путін, який завжди був шпигуном і ніколи — солдатом, зазвичай волів досягати своїх цілей за допомогою хитрощів, перш ніж вдаватися до насилля. Якщо Медведчук й надалі набиратиме популярності в народі, то не лише забезпечить Путіну бажаний вплив в Україні. Він також зміцнить репутацію Путіна, яку той давно плекав: репутацію здібного маніпулятора, що перехитрить і переживе своїх суперників на Заході.
Тієї зими на Банковій Зеленський зі своїми близькими радниками провів низку кризових нарад, де обговорювали загрозу з боку Медведчука. Зупинилися на відповіді, продиктованій не лише виваженою оцінкою супутніх ризиків, а й — не меншою мірою — емоціями президента, його ураженою гордістю. Другого лютого 2021 року Зеленський закрив три телевізійних канали, що контролював Медведчук і його партія. Правового прецеденту для такого кроку в Україні не було. Замість звернутися до суду, президент попросив про допомогу одного зі своїх найстарших соратників, Олексія Данілова. Той, як секретар Ради національної безпеки і оборони, підписав низку санкцій проти власників каналів — нова форма політичної атаки. Зазвичай санкції призначені для покарання іноземців, адже ті перебувають поза юрисдикцією країни. Тут санкції застосували проти українського депутата, лідера опозиції та його приватного медійного концерну. Дехто з найближчих союзників Зеленського спробував відрадити його від такого шляху.
— Це незаконний механізм, він суперечить Конституції, — пояснював мені спікер парламенту Дмитро Разумков[205], який свого часу керував передвиборчою кампанією Зеленського. — Закон не можна підміняти політичною доцільністю[206].
Коли я запитав про це Зеленського, він почав захищатися, в очах спалахували то гнів, то розгубленість. Визнавав, як дивно це звучить: колишній комедіант і політичний сатирик, зірка екрану та сцени, чиї власні програми роками зазнавали цензури, своїм наказом закриває телевізійні канали.
— Ми люди дуже ліберальні за своїми поглядами, за філософією, — із ледь відчутною впевненістю сказав мені Зеленський[207].
Проте дії Росії — інформаційна війна проти України, використання маріонеток і пропаганди — змусили Зеленського відсунути ліберальні цінності в бік. Небезпеку від Медведчука та його телеканалів Зеленський сприймав як екзистенційну.
— Вважаю їх дияволами, — звірився він мені. — Своїми наративами вони прагнуть позбавити Україну державності.
Цей аргумент відгонив патерналізмом. Хіба можна не довіряти людям дивитися телевізор і мати власну думку?
Протягом майже тридцяти років, відколи Україна стала вільною і незалежною державою, у її медійному просторі панував безлад, рясніло прихованою політичною рекламою та відвертою дезінформацією — у такий спосіб різноманітні олігархи та політики змагалися за контроль над популярним наративом. Водночас це була вільна й конкурентна арена для публічних дебатів, яка значною мірою зберігала свою незалежність від урядової цензури. Тепер Зеленський вирішив закрити медійний концерн головного політичного опонента, чиї канали вважав загрозою не лише своїй популярності, але й, за його словами, існуванню України.
— Хто такі проросійські політики? Їх обирають на виборах. Люди за них проголосували. Маємо на це зважати. Люди за них голосують, мають право. Однак ось у чому проблема, — тлумачив мені Зеленський. — Щойно цих політиків обрано, вони не роблять того, що обіцяли. Обіцяють одне, роблять інше. Заманюють і дурять. По-простому кажучи, не можна йти на українське телебачення і розповідати, що в Україні все погано, а в Росії все добре.
У демократичному суспільстві, визнав Зеленський, такі заяви — Україна погана, Росія хороша — не могли б виправдати повну заборону медіа, що їх транслюють. Однак джерела фінансування цих каналів, за його словами, зобов’язали державу втрутитися.
— Коли стало очевидно, що фінансування каналів іде від комерційних операцій з окупаційними російськими силами, ми сказали — годі. Беруть російські гроші й вливають у ці канали.
Медведчука звинуватили у веденні бізнесу із збройними формуваннями на сході України, яких Росія підтримує, а київський уряд вважає терористами.
— Це переходить всі межі, — сказав Зеленський. — Це фінансування тероризму. Аль Капоне вбив багатьох, але потрапив за ґрати через податки. Думаю, ці канали також вбили багатьох. Не безпосередньо, — додав він, — а з допомогою інформації.
Така риторика була нехарактерною для Зеленського. Заспокійливі інтонації об’єднувача України, що 2019 року став президентом, де й поділися. Він вирішив оголосити медіа-імперії Медведчука війну, хоча, схоже, почувався ніяково через враження, яке через це справляв. Тактика Зеленського нагадувала путінську на початку 2000-х років. Російська медіаіндустрія тих часів була здебільшого вільною, хоча теж слугувала полем битви між суперницькими політичними кланами та олігархами. Невдовзі після приходу до влади Путін почав переслідувати медійних магнатів, які критикували його режим. Звинуватив декотрих у захисті терористів Чечні та конфіскував їхні телеканали. Правозахисні групи й активісти за свободу слова засудили Путіна за ці дії — і засудили Зеленського за його крок проти Медведчука. Євросоюз застеріг Зеленського, що боротьба з російською пропагандою не має «відбуватися коштом свободи засобів масової інформації»[208]. Однак адміністрація Байдена, який заступив на президентську посаду лише два тижні тому, вітала дії Зеленського. «Ми підтримуємо зусилля України захистити власні суверенітет та територіальну цілісність через запровадження санкцій»[209], — йшлося у заяві посольства США в Києві. Представники Державного департаменту США казали мені, що були вражені тим, як рішуче Зеленський вживає заходів проти «загрозливого впливу» Росії в Україні.
— Він виявився людиною дії, — зауважив один із високопосадовців. — Узяв і зробив[210].
Реакція Америки, видавалося, розлютила Путіна не менш, ніж закриття телеканалів друга. Вона чітко вписувалася в улюблений наратив Кремля про дворушництво й лицемірство Заходу.
— В Україні, — заявив Путін, — просто взяли й прищикнули три провідних канали. Одним розчерком пера. І всі мовчать! А деякі навіть схвально поплескують по плечу[211].
Незабаром Зеленський зробив ще один крок у тому ж напрямку. Дев’ятнадцятого лютого 2021 року влада оголосила про блокування активів родини Медведчука[212]. Серед найважливіших, наголосив уряд, — трубопровід, що доставляє російську нафту через Україну до Європи[213]. Це було основне джерело капіталів Медведчука. Нафтопровід не лише збагачував його та родину — зокрема, похресницю Путіна Дар’ю, — а й допомагав фінансувати політичну партію, яка представляла інтереси Росії в Україні. Вилучення цих активів Путін публічно не коментував.
Утім, передвістя російської відповіді з’явилося два дні по тому, о сьомій ранку 21 лютого. У малопомітній заяві на своєму сайті Міністерство оборони Росії оголосило, що для проведення «масштабних навчань»[214] відправляє до кордону з Україною три тисячі повітряних десантників. Прибуття десантників відзначить початок нарощування військової сили вздовж кордонів України. За два місяці вона зросте до понад ста тисяч російських бійців і тисяч одиниць військової техніки. Метою навчань, згідно із заявою Міністерства оборони, буде натренувати елітних російських спецпризначенців «захоплювати ворожі споруди та утримувати їх до прибуття основних сил». Майже рівно рік по тому російські десантники відпрацьовуватимуть набуті навички під час нападу на Київ.
РОЗДІЛ 14. ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО РАҐНАРОКУ
Наприкінці березня 2021 року Росія розмістила уздовж своїх кордонів з Україною більше військ, ніж будь-коли від моменту анексії Криму. Тієї весни бойові дії на рубежах окупованої Росією території Донбасу посилилися, і один бій президент Зеленський із командою пізніше згадуватиме як віху на шляху до тотальної війни. Почалося з гуркоту й свисту російських мін, що падали поблизу селища Шуми. Зброя, запущена з відстані кількох кілометрів, мала диявольську конструкцію. Ударившись об землю, ці міни, замість вибухнути, розкривалися й вивільняли павутиння з майже невидимих дротів. Варто було комусь — солдату, тварині, дитині, — проходячи повз, зачепити одну з ниток, і міна розривалася, розкидаючи навсібіч град осколків[215].
Двадцять шостого березня 2021 року група саперів із розташованого неподалік Центру розмінування (військова частина 2641), чий девіз «Помилка — не варіант»[216], отримала завдання очистити від цих мін територію навколо Шумів. Серед найдосвідченіших офіцерів групи був Сергій Барнич, старший сержант із довгим носом і характерною ямочкою на підборідді. Голову та більшу частину тіла Барнича закривало надійне захисне спорядження. Він знав: якщо випадково зачепить дріт, броня витримає дрібні осколки та, ймовірно, збереже йому життя. Того тижня холод ранньої весни відступив, і сонце розтопило майже весь сніг на полях, що їх Барнич мав розмінувати. Він якраз перевіряв землю на наявність дротів, аж тут у повітрі просвистіла куля. Влучила Барничу ззаду у верхню частину стегна, розірвавши стегнову артерію. Він із криком упав, намагаючись затиснути рану. Під ним вже утворилася калюжа крові.
Цим пострілом російські снайпери влаштували пастку й тепер чекали, коли на поле прибіжать інші солдати. Першим до Барнича дістався його командир, підполковник Сергій Коваль, спробував зупинити кровотечу й відтягнути пораненого до окопів. Вони не розуміли, звідки стріляють. Лише чули свист і удари куль, що вгризаються в землю. За кілька хвилин обидва були мертвими. Двох солдатів, що кинулися на допомогу, вбито так само, одного пострілом у шию, другого — у серце. Снайперів так ніхто й не побачив.
