Точно оцінити ефективність радянської пропаганди в Україні складно. Рівень довіри до влади СРСР серед українського населення впродовж усієї війни залишався невисоким. Сприйняття характеру війни та протиборчих сторін змінювалося швидше не зусиллями радянської пропагандистської машини, а діями окупаційної влади. Радянські люди, які на початку війни перебували в цілковитому невіданні щодо людиноненависницької сутності націонал-соціалізму, на практиці пересвідчувалися в тому, що несе їм нацистський «новий порядок». Тож війну з Німеччиною та її сателітами радянські громадяни всіх національностей швидко почали сприймати як боротьбу за фізичне виживання та визнання своєї людської гідності.
Переведення радянської економіки на «воєнні рейки»
(І. Патриляк)
Надзвичайно важливим завданням для партійно-державних структур УРСР у перші місяці війни стала реорганізація господарського комплексу республіки відповідно до воєнних потреб. Фактично мобілізаційні заходи в економіці розгорнулися ще до початку німецько-радянської війни. 26 червня 1940 р. був ухвалений Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний тиждень і про заборону самовільного відходу робітників та службовців із підприємств і установ», який передував уведенню загальної трудової повинності та «воєнізації» режиму роботи всіх державних підприємств та організацій. Сукупний розмір капіталовкладень в оборонну промисловість у третій п’ятирічці (1938—1942 рр.) зріс до 20,3 млрд крб.
Уже в 1940 р. обсяги виробництва озброєння в СРСР практично за всіма позиціями перевищували німецькі. Зокрема, гвинтівок СРСР випустив більше, ніж Німеччина, на 100 000, гармат — на 7700, мінометів — майже на 34 000, танків — майже на 600, літаків — майже на 4000. За якісними показниками зразки озброєння, яке випускала в цей час радянська промисловість, не лише не поступалися німецьким, а й у багатьох випадках їх перевершували.
30 червня 1941 р. ЦК ВКП(б) і РНК СРСР затвердили новий мобілізаційний народногосподарський план на III квартал 1941 р., яким було передбачено здійснити тотальну воєнну мобілізацію економіки. Усі наявні матеріальні, фінансові й людські ресурси перерозподіляли на користь оборонної промисловості. На залізниці графіки руху забезпечували першочергове просування воєнних вантажів. Переорієнтація виробничих потужностей на випуск продукції військового призначення відбувалася в максимально стислі терміни. Машинобудівні підприємства Харкова, Києва, Одеси, Дніпропетровська, Сталіна та інших міст налагодили випуск озброєння й боєприпасів.
На території Україні виготовляли танки, бронепоїзди, гармати, авіаційні та танкові двигуни, стрілецьку зброю, набої, снаряди, міни, авіабомби тощо. Хімічна промисловість України забезпечувала значну частку загальносоюзного виробництва пороху та вибухівки. Суднобудівні заводи Миколаєва, Херсона, Києва зосередили зусилля на випуску бронекатерів.
Завдяки реалізації мобілізаційних заходів уже в першому півріччі 1941 р., за більш ніж двократного падіння валової продукції промисловості, випуск озброєння та боєприпасів вдалося значно наростити. Загалом за друге півріччя 1941 р. танків, стрілецької зброї, кулеметів, гармат та мінометів у СРСР було вироблено більше, ніж у Німеччині за весь 1941 р. Піврічний обсяг виробництва літаків у Радянському Союзі майже дорівнював річному в Німеччині. Значна частина радянського озброєння була виготовлена в Україні, хоча розгорнути виробництво на повну потужність більшість підприємств оборонної промисловості в УРСР не встигла. Швидке просування німецьких військ змусило радянське керівництво розпочати евакуацію військових заводів з України вже в липні-серпні 1941 р.
Надзвичайно важливою для функціонування радянської воєнної індустрії була робота паливної, хімічної та металургійної промисловості України. Більшість радянського озброєння виготовляли з українського металу. В Україні видобували 70 % залізної руди, 30 % марганцевої руди, більш ніж половину всього вугілля, яке споживали радянська промисловість і транспорт. Металургійні підприємства України в довоєнний період виробляли майже 65 % загальносоюзного обсягу чавуну, майже половину сталі (і майже весь асортимент спеціальних сталей), три чверті обсягу коксу, майже 60 % прокату, більш ніж три чверті загальносоюзного труб, понад чверть обсягу електроенергії. Тому основним завданням радянської економічної політики в Україні в перші місяці війни було максимальне використання її сировинних ресурсів, забезпечення безперебійної роботи підприємств вуглевидобувної та металургійної промисловості.
У дуже складних умовах улітку-восени 1941 р. опинилося сільське господарство УРСР. Німецьке вторгнення збіглося в часі з початком жнив. Значна частина врожаю або потрапила до рук супротивника, або була знищена радянськими військами, які відступали. На території, що залишалася під радянським контролем, основний тягар виконання сільськогосподарських робіт ліг на плечі жінок, дітей, літніх людей. При цьому більша частина тракторів, гужового й автомобільного транспорту була передана армії. Директивний лист ЦК КП(б)У і РНК УРСР від 26 червня 1941 р. орієнтував місцеві партійні органи на використання «простих механізмів» і ручної праці. Попри всі докладені зусилля та порівняно високу врожайність, у жовтні 1941 р. державний план хлібозаготівлі був виконаний менш ніж на 30 %.
Захоплення вермахтом значних територій, військова мобілізація гранично загострили проблему забезпечення радянської економіки трудовими ресурсами. До кінця 1941 р. кількість робітників і службовців в СРСР скоротилася більш ніж на 40 %, а в таких важливих галузях промисловості, як вугільна й металургійна, — більш ніж наполовину. Основними методами залучення робочої сили до промисловості в СРСР були тотальна мобілізація та перерозподіл трудових ресурсів, а також зміна режиму робочого часу та інтенсифікація праці.
Мобілізаційними заходами керував створений 30 червня 1941 р. спеціальний Комітет з обліку й розподілу робочої сили при РНК СРСР, який мав свої органи на місцях. При РНК УРСР було створено Бюро обліку й розподілу робочої сили. У першу чергу трудовими ресурсами забезпечували оборонну й важку промисловість. З метою посилення трудової дисципліни 26 грудня 1941 р. указом Президії Верховної Ради СРСР були оголошені мобілізованими на час війни робітники й службовці, що працювали на воєнних та суміжних із ними підприємствах. Спроби залишити підприємства кваліфікували як дезертирство. Порушення трудової дисципліни, самовільне відлучення з роботи карали ув’язненням на 5—8 років. Лише за 1942— 1943 рр. за самовільне залишення підприємств і установ оборонної промисловості в СРСР було ув’язнено 764 000 осіб.
Однак загальна кількість зайнятих у радянській індустрії в наступному 1942 р. продовжувала скорочуватися. За таких обставин 13 лютого 1942 р. з’явився новий указ про мобілізацію на період воєнного часу всього працездатного міського населення для роботи в промисловості й на будівництві. Мобілізації підлягали чоловіки віком від 16 до 55 років та жінки — від 16 до 45 років. Окрім того, постановою Раднаркому СРСР від 20 травня 1942 р. було дозволено залучати до праці на заводах підлітків, що досягли 14-літнього віку, встановивши для них 6-годинний робочий день. Порушення трудової дисципліни загрожувало тюремним ув’язненням. Згідно з даними Наркомату юстиції СРСР, за прогули й запізнення на роботу на 21 хвилину й більше в 1942—1944 рр. було засуджено близько 3 200 000 громадян.
Залучені до виробничої сфери пенсіонери, інваліди, підлітки й діти в перші місяці війни замінили близько третини всіх робітників, які були мобілізовані до дієвої армії. Ще близько 7 000 000 — 7 500 000 робочих рук, за оцінками радянських істориків, вдалося замістити завдяки збільшенню тривалості робочого часу. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1941 р. «Про режим робочого часу робітників і службовців у воєнний час» робочий день для дорослих збільшувався до 11 годин за 6-денного робочого тижня. На підприємствах запроваджували понаднормову працю, і робочий день нерідко тривав близько 12—14 годин. Відпустки заміняли грошовою компенсацією.
Під час війни працівники здебільшого ставилися до подібних заходів із розумінням. Для значної частини робітників основними стимулами до праці були не дисциплінарні та примусові заходи, а трудовий ентузіазм і щире бажання віддати всі сили для перемоги над ворогом. Швидке просування німецьких військ спричинилося до того, що більшість промислових центрів України вже в перші місяці війни опинилася в прифронтовій смузі. Багато заводів і фабрик працювали під постійними артобстрілами й бомбардуваннями німецької авіації. Силами цивільного населення виконували також роботи з будівництва оборонних рубежів, аеродромів та інших інженерних об’єктів.
У цілому радянська оборонна індустрія, на підтримку й розбудову якої ще в довоєнний період було зорієнтовано все економічне життя в країні, виконала своє основне функціональне призначення. У перші тижні війни в усіх регіонах СРСР, зокрема в Україні, відбулося стрімке зростання воєнного виробництва. Однак катастрофічні поразки на фронті та втрата значних територій змусили коригувати передвоєнні мобілізаційні плани.
Тактика «випаленої землі»: евакуація матеріальних цінностей та людських ресурсів
(І. Патриляк)
Одночасно з перебудовою економіки здійснювали евакуацію матеріальних цінностей та людей. Пріоритетом радянської евакуаційної політики були матеріальні цінності: техніка, обладнання, сировина.
27 червня ЦК ВКП(б) і РНК СРСР ухвалили постанову «Про порядок вивезення та розміщення людських контингентів і цінного майна», яка визначила стратегію радянської евакуаційної політики. Невдовзі, 5 липня 1941 р., РНК ухвалив також постанову «Про порядок евакуації населення у воєнний час». Однак тільки 26 вересня 1941 р. було створено спеціальне Управління з евакуації населення з прифронтових районів.
Державний орган, який організовував евакуаційні заходи — Рада з евакуації — був створений уже 24 червня 1941 р. На чолі ради став керівник радянських профспілок М. Швернік, його заступниками були призначені О. Косигін і М. Первухін. Для керівництва евакуацією з України створили комісію на чолі із заступником голови РНК УРСР Д. Жилою. На місцях організацією евакуаційних заходів займалися уповноважені Ради з евакуації, представники відповідних наркоматів, адміністрація підприємств, місцеві партійні установи. Значна роль у реалізації евакуаційної програми була відведена профспілкам.
