Географічно Крим (історичні назви: для античності та середньовіччя — Таврика, для кінця XVIII — початку XX ст. — Таврида) є ромбоподібним півостровом у північній частині Чорного моря, площею приблизно 27 тис. км2, з’єднаним із материком лише «верхньою» вершиною. Центр Криму розташований рівно посередині між екватором та Північним полюсом, що зумовлює помірний клімат у цілому, а різноманітний рельєф створює таку ж різноманітність природних умов.

В історично-геополітичному відношенні Кримський півострів являє собою окремий регіон, відносно єдиний всередині, але слабко пов’язаний із сусідніми територіями.

Головним чином Крим усередині поділяється на два регіони: Степовий Крим та Кримські гори. Попри «заяложеність» цього формулювання, Крим справді знаходиться на перехресті шляхів та цивілізацій: завдяки органічній єдності півострівного степу з Великим євразійським степом, Таврика була включена в історичні процеси, що відбувалися аж у Монголії; через зручні порти здійснювався зв’язок із Середземномор’ям; невелика відстань від Криму до гирл Дніпра та Дону сприяла налагодженню контактів зі Східною Європою.

Античність

Першими народами Таврики, відомими нам за іменами, були кіммерійці й таври. Щодо походження і приналежності перших, а також відповідності «кіммерійцям» еллінських джерел, то з цих питань донині ведуться непримиренні дебати між фахівцями, всі погоджуються лише з тим, що вони були кочовиками і з’явилися в Криму приблизно в IX ст. до н. е. Другі явно були кримськими автохтонами, що сформувалися на основі місцевих спільнот бронзової доби та мігрантів із Кавказу приблизно в VIII ст. до н. е., саме від їхнього імені греки пізніше утворили назву всього півострова («Таврика»).

Кіммерійці, як і будь-які справжні кочовики, опанували степовий Крим — судячи з розкопаних курганів, вони розселилися на території від північного Присивашшя до майбутнього Сімферополя. Хоча є підстави припускати наявність у кіммерійців царів, про структуру їхньої держави нічого не відомо, так само білою плямою залишається внутрішній поділ обійнятої території. Сталих меж Кіммерія в Північному Причорномор’ї, очевидно, не мала, а Степовий Крим був невіддільною частиною материкових земель, опанованих номадами.

Ситуація з таврами відома трохи краще. На відміну від «класичних» варварів лісної смуги, вони майже не займалися землеробством, а скотарство мало специфічні гірські риси, що відрізняло їх від кочових сусідів; ще одним способом прибутку було розбійництво, хоча і в значно менших масштабах, ніж це подавали античні автори. Отже, таври — це типові горяни, що їх можна знайти в будь-який час у будь-якому гористому куточку землі. Основна зона розселення — передгір’я, пізніше (VI ст. до н. е.) таври опанували всі придатні ділянки Кримських гір та вийшли на південне узбережжя. Відсутність конкурентів призвела до того, що група таврів у цей самий час змогла покинути «рідні» землі та оселитися на півночі Керченського півострова — в першому анклаві. У IV ст. до н. е. таври, ймовірно з екологічних причин, залишили гори та сконцентрувалися в передгір’ї, а щоб уникнути перенаселення, група переселенців утворила другий анклав — на берегах озер Сасик та Донузлав. Після переходу кримських скіфів до осілості в III ст. до н. е., таври були асимільовані ними, давши привід тогочасним еллінам перейменувати їх на тавроскіфів. Це було суто політичне визначення, позаяк хоча археологічно таври не відрізнялися від пізніх скіфів, вони не входили до складу скіфської протодержави. Останні таври з анклавів були асимільовані на рубежі ер. Подібно до інших осілих варварів, таври мали сталий терен мешкання, але не мали державності, а відтак — і кордонів.

Скіфи — кочівники, що прийшли на зміну кіммерійцям, — опанували Степовий Крим у VII ст. до н. е. Під «скіфами» античні автори розуміли величезний масив народів, що не були пов’язані із власне скіфським етносом (іранцями) ані походженням, ані господарськими зв’язками, але перебували від нього в політичній залежності. Серед таких були також т. зв. «скіфи-орачі» та «скіфи-землероби», в яких надміру патріотичні автори з СРСР та нинішніх України й РФ вбачали ранніх слов’ян, хоча це жодним чином не підтверджується археологічно. Тому етнічна приналежність цих спільнот лишається достеменно невідомою.

Ранні скіфи не створили справжньої держави: владу над багатьма «скіфськими» племенами мали т. зв. «царські скіфи», яких, у свою чергу, очолювало декілька правителів. Поки скіфи були зайняті походами на Близький Схід, вони не надто переймалися облаштуванням внутрішнього простору та відносинами із причорноморськими сусідами, але в певний час усе змінилося. Царю Атею (бл. 358—339 рр. до н. е.) вдалося стати першим безальтернативним правителем скіфів та підкорити Західне Причорномор’я, але битва із македонським царем Філіпом, батьком Александра, коштувала йому життя.

Так звана «Велика Скіфія» не була державою — під її контролем перебували лише території, на яких кочівники спорадично випасали свої табуни. На відміну від кіммерійців, скіфи опанували весь Степовий Крим, включаючи Керченський півострів, хоча сталих кордонів, зрозуміло, не мали.

Перші грецькі колоністи з’явилися в Північному Причорномор’ї, імовірно, 647 р. до н. е. та майже відразу опанували ключові ділянки морського узбережжя — принаймні, в Криму. Незважаючи на відносно малі розміри зайнятої території, елліни продемонстрували максимально широкий спектр форм політичної організації. Греки принесли до Криму традицію писемності, містобудування, осілого землеробства, сталих торгових шляхів та багато інших корисних навичок, що суттєво вплинули на довколишні народи.

Херсонес, закладений на Гераклейському півострові бл. 527 р. до н. е., перші два століття мав купу дрібних військових клопотів із таврами і жодної великої війни зі скіфами. Тому там вдалося втриматися демократичному режиму, і навіть після того, як поліс (місто-держава) перейшов до зовнішньої експансії, імперії він не вибудував. Десь близько 325 р. до н. е. містечко Калос Лімен (Прекрасна Гавань) було взяте штурмом херсонеськими військами, а за півтора десятиліття під зверхністю Херсонеса (в межах сучасного Севастополя) опинилася Керкінітида (сучасна Євпаторія). Вона спочатку платила данину скіфам, але потім її ополчення за підтримки херсонеських військ між 315 та 305 рр. до н. е. розбило кочовиків. Наслідком цього стала залежність міста від свого союзника, але це було порівняно меншою проблемою. Але внутрішнє самоврядування підкорені поліси зберегли, і навіть власну монету певний час карбували, відтак держава в західному Криму мала всі підстави називатися Херсонеським союзом.

Ситуація із полісами на берегах Керченської протоки була цілком іншою — вони лежали на шляху кочівлі скіфів між Кримом та Кубанню, а відтак постійно перебували під загрозою нападу номадів. Перманентний зовнішній тиск спричинив появу спочатку добровільного об’єднання частини полісів навколо Пантікапея (сучасна Керч; початок V ст. до н. е., династія Археанактідів), потім ще частину міст, зокрема Німфей, нові очільники, Спартокіди, примусили до миру, а решту, наприклад Феодосію, банально завоювали (бл. 365 р. до н. е.). Пізніше були захоплені землі варварів на Кубані аж до гирла Дону. Тож назва «Боспорське царство» цілком пасувала до позначення новопосталої держави.

Греки були першим у Криму народом, що мав свої держави, а відтак територію та кордони. Херсонесу стабільно належав Гераклейський півострів, а в кращі часи (IV—II ст. до н. е.) — ще й Західний Крим: неширока прибережна смуга від Севастопольської бухти до озера Сасик, простір між Сасиком і Донузлавом, а також Тарханкутська височина. Боспор на рубежі ер володів всім Керченським півостровом та шматком Степового Криму приблизно до сучасної лінії Кіровське — Старий Крим — Новій Світ. Також йому належали землі на Кубані від сучасного Новоросійська до Ростова-на-Дону. Гори (в широкому розумінні) були постійно населені таврами, а на решті території півострова кочували скіфи.

На початку III ст. до н. е. Понтійський степ вразила якась екологічна катастрофа, внаслідок чого чисельність скіфів-кочовиків значно скоротилася, а оточуючі народи випали з-під їхнього контролю. Тож, коли через кілька десятиліть зі сходу посунули сармати, їм уже ніхто не чинив помітного опору. Щодо сарматів, то справа з ними така сама, як зі скіфами: іраномовний етнос як ядро (плем’я роксоланів як точний відповідник «царських скіфів»), кілька споріднених етносів (аорси, язиги) — на периферії, і маса чужого підкореного населення, на яке античні географи також поширювали це ім’я.

Велика Скіфія зменшилася до двох-трьох осередків, що їх називають «малими Скіфіями»: власне Малої Скіфії вздовж нижньої течії Дунаю, однойменної із пізнішою римською провінцією на тому ж місці, та Кримської Скіфії, центр якої знаходився на півострові. Нез’ясованим залишається лише одне питання — чи поселення скіфів у нижній течії Дніпра входили до складу Кримської Скіфії, чи були окремим політичним організмом («Дніпровською Скіфією»)? Позосталі степові терени між Скіфіями заселили сармати.

Але загибель імперії несподівано дала поштовх соціально-економічному прогресу. Пізні скіфи в Криму під впливом еллінської культури почали переходити від кочового скотарства до відгінного, а подекуди — навіть до землеробства, заходилися зводити справжні міста з мурами та палацами, заводити дипломатичні стосунки із сусідами, коротше кажучи — розбудовувати власну державність. І хоча Кримська Скіфія так і не перетворилася на справжню державу, залишившись у розряді «варварських королівств», але прогрес порівняно із Великою Скіфією був очевидним.

Перехід до (напів)осілого способу життя зміцнив силу кримських скіфів, дозволивши їм перейти в наступ на еллінські держави. Боспорське царство було занадто складною мішенню, тож під удар потрапив Херсонеський союз. У першій половині II ст. до н. е. Кримська Скіфія відібрала в Херсонеса Калос Лімен та Керкінітиду, і лише військова допомога сарматської цариці Амаги дозволила вистояти самій столиці.

У результаті завоювань пізніх скіфів геополітична мапа Криму суттєво змінилася. Кордони справжньої держави — Боспору — не змінилися, кордони ще однієї — Херсонеса — звузилися до Гераклейського півострова. Протодержава Кримська Скіфія обіймала все передгір’я, зовнішнє пасмо Кримських гір та колишній херсонеський Західний Крим. Територія Скіфії визначалася наявністю поселень, а от справжніх кордонів, скоріш за все, не було. Таври продовжували заселяти більшу частину гір, а на Перекопі, в центрально-кримському степу та Присивашші спорадично кочували сармати без чітко окресленої території, держави та, зрозуміло, кордонів.