Тож, можливо, й в Константинополі Ольга вела переговори про хрещення Русі. Втім, вони зазнали невдачі, про що літописець згадує побіжно та в анекдотичній формі — спершу Ольга нібито відмовляє імператорові вийти за нього заміж, а за кілька років відповідає відмовою його послам на вимогу надіслати подарунки у відповідь на його багатий прийом у Константинополі. Як за століття до того Велика Моравія та Болгарія, Ольга намагалася побудувати, кажучи сучасною мовою, різновекторну зовнішню політику, застосовуючи на свою користь суперечність між Візантією з одного боку та папством і Німецьким королівством з іншого. Втім, судячи з усього, ця її політика зазнала невдачі. Історики пояснюють це її конфліктом із сином Святославом.
На момент загибелі батька Святослав був ще зовсім малою дитиною (напевно близько 3 років), тож владу прибрала до рук його мати. Хоча літописець і розповідає, що дитиною Святослав увесь час був біля матері, під 949 р. Костянтин Багрянородний говорить, що той княжить на півночі у Новгороді. Так само його не було біля матері під час її подорожі у Константинополь 957 р. У нас є всі підстави більше довіряти тогочасним повідомленням візантійських джерел. Поки його мати все більше схилялася до християнства, Святослав, схоже, виховувався у дружинному середовищі, адже до останнього залишався завзятим супротивником християнства. Тож невдачу місії єпископа Адальберта деякі історики пояснюють тим, що Святослав на час його приїзду на Русь вже досяг повноліття та очолив партію супротивників християнізації. На жаль, про цей конфлікт літописець говорить лише натяками, у формі вигаданої розмови між ним та Ольгою, у якій на прохання матері охреститися Святослав нібито відповів, що у такому разі з нього буде насміхатися дружина.
Попри численні пам’ятки на його честь, що множаться останніми роками Україною, Святослав Ігоревич навряд чи може слугувати взірцем правителя. Утім, судячи з літописної оповіді, його ім’я і за сторіччя після смерті згадувалося у героїчному епосі як взірець військової доблесті. Після походу на древлян ані літописи, ані зарубіжні джерела довгі два десятиліття не згадують про військову активність русів. Та навряд чи всіх у дружині задовольняв розмірений щорічний ритм полюддя. Виразником очікувань тієї частини дружини, яка прагнула завойовницьких походів, і став Святослав. Поки його мати будувала південний та західний вектори зовнішньої політики, молодий князь спершу спрямував свою увагу на Схід, де колись грізний Хозарський каганат вже не перше десятиріччя хилився до занепаду.
Згідно з непевною хронологією «Повісті минулих літ», 964 р. Святослав здійснив похід на східнослов’янське плем’я в’ятичів у басейні Оки, що до того платило данину хозарам. Наступного 965 р. дружини Святослава здобули хозарську фортецю Саркел на Нижньому Дону та підкорили племена ясів та касогів у Прикубанні. Втім, цей похід не став вирішальним у долі Хозарського каганату. Як повідомляють арабські джерела, у 968—969 рр. могутнє військо русів спустилося Волгою, розграбувало хозарське місто Семендер та столицю каганату Ітиль. Хоча раніше цей похід приписували Святославу, здійснили його, скоріше за все, інші дружини русів з північного сходу Європи, оскільки київський князь в цей час перебував у Києві та на Балканах. Деякі історики навпаки, пов’язують цей похід з поверненням Святослава у Київ після першого Балканського походу, та вважають його помстою за напад союзних хозарам печенігів на Київ. Втім, навіть цей погром не поклав край історії каганату. За допомогою правителів Хорезму в обмін на прийняття ісламу той на пів сторіччя було відродився, хоча його влада не поширювалася далі Нижнього Поволжя. На ясів та касогів за 20 років ходив ще син Святослава Володимир та на початку XI ст. його онук Мстислав. А плем’я в’ятичів остаточно було підкорено лише наприкінці XI ст. Не знаємо напевно, чи лишив Святослав по собі залогу в Саркелі, який у літописах дістав назву Білої Вежі, чи встановлення його політичного зв’язку із Києвом треба датувати вже часами Володимира Святославича.
968 р. Святослав як найманець греків втрутився у війну між Візантією та Болгарським царством. Йому вдалося закріпитися у гирлі Дунаю, де його базою стало місто Переяславець. Дружини русів діяли проти болгар самостійно, а їх човни брали участь у діях візантійського флоту. Русам вдалося здобути потужну болгарську фортецю Доростол на Дунаї, а потім і столицю Болгарського царства Преслав. Бойові дії русів супроводжувалися грабунками та масовими вбивствами, історичні джерела рясніють описами масових жертвопринесень християн язичницьким богам, дуже схожі на вже згадувані нами вище безчинства війська батька Святослава Ігоря у Малій Азії. Налякані жорстокістю загарбників болгари були змушені піти на угоду з русами.
У цей час у печенігів, які спочатку виступали як союзники русів проти Хозарського каганату, із його поразкою були розв’язані руки. Тож вони повернули зброю проти своїх вчорашніх союзників. Поки Святослав воював на Дунаї, орда печенігів взяла в облогу Київ, де перебувала мати Святослава Ольга. Святослав полишив головну дружину в Болгарії та з малим військом швидко повернувся на Русь. Втім, облогу вдалося зняти і без його участі. Літописець переповів важку розмову Святослава з матір’ю, яка дорікала йому в тому, що він не боронить батьківську спадщину, шукаючи воєнної удачі за морями. Втім, Святослав уже втратив інтерес до Наддніпрянщини — його вабили багаті землі Балкан, де він прагнув заснувати нову державу. Після смерті матері він розділив землі, що йому належали, — Київ, Древлянську землю та Новгород, між синами і повернувся на Балкани з твердим наміром розпочати війну проти своїх учорашніх союзників греків.
За відсутності Святослава стратегічна ситуація тут повністю змінилася. У Візантії відбувся черговий династичний переворот, і місце імператора Никифора Фоки заступив енергійний полководець Іоанн І Цимісхій. У Болгарії також змінився правитель — царя Петра змінив на престолі його син Борис. Після невдалої спроби укласти угоду з візантійцями той перейшов на бік Святослава, але його владу відмовилися визнавати західні землі Болгарії. Святославу вдалося утворити антивізантійську коаліцію, до складу якої крім дружин русів та східних болгар увійшли угорці та одна з численних орд печенігів. 30-тисячна армія союзників удерлася до візантійської Фракії, де їм протистояло 10-тисячне військо на чолі з Вардою Скліром. Літописець оповідає, що Святослав переміг греків, дійшов до стін Константинополя та взяв данину не лише на живих, але й на загиблих воїнів. Втім, тогочасні грецькі джерела оповідають лише про битву під Аркадіополем (більш ніж 100 кілометрів від Константинополя), у якій військо Святослава зазнало поразки, — печеніги та більша частина русів були винищені. Залишки армії Святослава відступили до Дунаю, а армія греків вирушила до Малої Азії, де в цей час спалахнуло повстання.
Воєнну кампанію 971 р. очолив сам імператор Іоанн Цимісхій. Скоординованим ударом сухопутної армії та флоту за три тижні квітня імператор взяв військо Святослава у стратегічні кліщі. Його армія подолала гірські перевали, здобула столицю Болгарії Преслав, де у полон потрапив болгарський цар, та підійшла до Доростолу, який з Дунаю вже блокував візантійський флот. Втім, облога зі змінним успіхом тривала довгі три місяці. Лише зазнавши декількох поразок, у полі перед загрозою голодної смерті, під тиском варязьких найманців Святослав пішов на угоду з імператором. В обмін на обіцянку більше не піднімати зброю проти Візантії 22 тисячі воїнів Святослава отримали по дві міри хліба на кожного воїна та вільний прохід на Русь. Угоді передувала особиста зустріч імператора Іоанна Цимісхія зі Святославом, чудово описана візантійським хроністом Львом Дияконом.
Після голодної зимівлі в гирлі Дніпра частина війська Святослава вирушила до Києва суходолом, а частина, на чолі із самим Святославом, на човнах Дніпром. Тут їх чекала засідка орди печенігів, яку очолював «князь» Куря. Святослав знайшов свою злу смерть, а його оббитий сріблом череп став чашею на святковому бенкеті печенізького володаря.
* * *
Якщо до цього літописець нічого не розповідає нам про братів київських князів — ані про братів Ігоря, ані Святослава (про братів Ігоря можна тільки здогадуватись за згадкою Костянтином Багрянородним не названих на ім’я племінників у складі посольства Ольги), Святослав лишив по собі одразу трьох синів: Ярополка, Олега і молодшого Володимира. 970 р., поховавши матір, перед тим як вдруге вирушити на Балкани, Святослав розділив між ними свої володіння. Ярополк отримав Київ, Олег Древлянську землю, а Володимир Новгород. У цьому розподілі знову, як і в оповіданні про адміністративно-територіальну реформу Ольги, перелічені безпосередні володіння київської династії, які, на відміну від земель їх «пактіотів»-данників, вони могли передавати у спадок. Тож, з огляду на цю інформацію, попри скептицизм деяких істориків, можемо напевно стверджувати, що територіальне ядро Русі склалося саме за правління Ольги, коли торговельно-дружинна корпорація почала перетворюватися на територіальну державу.
Ми не знаємо, чи після смерті батька троє братів перетворилися на самостійних правителів, чи між ними мала зберігатися система «старшинства» — підпорядкування молодших братів старшому, відома нам вже з другої половини XI ст. Та, з огляду на вік їхнього батька, навряд чи навіть старший Ярополк на момент його смерті досяг повноліття. Тож, як і у випадку з малолітством їх батька, перші роки правління головну роль відігравали не вони. Так, біля Володимира літописець згадує його воєводу Добриню, а регентом при київському князі Ярополку став воєвода Свенельд. Вперше літописець згадує його ще за життя Ігоря — військо князя заздрить багатству дружинників Свенельда. Він активно підтримав Ольгу в конфлікті з древлянами, скоріш за все, був наставником юного Святослава, брав активну участь у його балканських походах, на зворотному шляху його дружина єдина врятувалася від печенігів, вирушивши, на відміну від Святослава, на Русь суходолом. Тож навряд чи в Києві була якась сила, яка могла б кинути виклик Свенельду, який став регентом та, за твердженням літописця, злим генієм Ярополка.
Принаймні саме на нього літописець покладає провину за першу братовбивчу війну на Русі — усобицю. Нібито 975 р. Олег Древлянський на полюванні вбив сина Свенельда Люта, і той кілька років намагався вмовити Ярополка помститися його братові. Втім, Ярополк напав на Олега лише 977 р., коли він досягнув повноліття і вже менше залежав від Свенельда, який, власне, зникає з літопису одразу після оповідання про смерть сина. Ярополк розбив військо брата біля столиці Древлянської землі Овруча, а сам Олег загинув у фортечному рву, впавши туди, тікаючи мостом. Коли Володимир у Новгороді дізнався про смерть Олега, він втік «за море», скоріш за все у Скандинавію. Тож Ярополку вдалося об’єднати усі на той час володіння Рюриковичів — Київ, Древлянську землю та Новгород.
