Зміна напрямку політичного курсу Кримського ханату з українських земель Великого князівства Литовського на землі, розташовані у Волзькому басейні, та війна цієї держави з Великим князівством Московським виявилися найбільш надійною гарантією безпеки українських земель з боку степовиків. У той же час місії О. Дашковича до кримців показали, що навіть у часи своєї найбільшої могутності Кримський ханат почувався вразливим з боку прикордонних земель Литви, передусім Київщини та Поділля. Припинення війни з Московською державою створювало передумови для концентрації литовського уряду на кримській політиці.
Хитання терезів
Успіх Мехмед-Ґерая І виявився тимчасовим. Ногайські мурзи, що спочатку підтримали хана, побоюючись зміцнення його влади, перейшли на бік його супротивників, що змінило весь хід астраханської кампанії Криму та визначило її результати. Очолювані князями Мамаєм і Агішем, вони виманили Мехмед-Ґерая І з Астрахані й убили його разом із калгою і почтом, після чого розгромили тритисячний загін, що супроводжував хана. Більша частина війська була розпорошена по степах і окремими групами поверталася до рідних улусів. Першими в Крим повернулися двоє синів хана, Газі й Бабу Ґераї, разом із п’ятдесятьма князями. Їх переслідували заволзькі татари на чолі з Ших-Айдаром — сином хана Великої Орди Ших-Ахмата, а також ногайці під проводом князів Мамая та Агіша, які наприкінці березня 1523 р. заблокували півострів із півночі. Перейшовши Перекопський перешийок і розташувавшись табором біля Солоного озера, нападники вислали два загони до столиці ханату Кіркора й головного міста ширінівського роду Старого Криму з метою спустошення улусів. Поки тривало розорення Криму, з Астрахані надійшло зібране кримськими князями з роду Ширінів Мемешем і Давлет-Бахтієм 12-тисячне військо, яке розбило дорогою ногайського князя Кошума й мангитського князя Удема. Кілька днів по тому під стінами Перекопської фортеці відбулася битва кримських татар із головними силами заволжців та ногайців. Кримські татари зазнали поразки й змушені були шукати захисту за стінами перекопських укріплень, гарнізон яких на той момент складався з турецьких яничарів. За свідченням сучасників, турецькі вояки мотузками втягували татар на стіни. Тоді ж переможці послали два загони під Очаків, де захопили в полон чотирьох кримських царевичів, з них двох Ґераїв — Шан-Ґерая і Ша-Іслама — було вбито, Мерет-Ґерая, Бетігіреєвого сина, відпущено до Перекопа, а сина Мехмед-Ґерая І Іслам-Ґерая — забрано в неволю. Нападники, однак, не змогли захопити жодного кримського фортифікованого міста. Через два тижні після битви заволзькі й ногайські татари вирушили до своїх улусів.
Поразка кримських татар під Астраханню і спустошення земель Кримського ханату заволзькими та ногайськими ордами, а також відсутність найвищої ланки ієрархії влади внаслідок загибелі хана й калги одразу позначилися на зовнішній політиці Литви. Склалися сприятливі умови щодо захисту власних південних кордонів і спроб хоча б часткового повернення свого впливу в Північному Причорномор’ї. Литовська держава не тільки припинила сплату щорічних упоминок, а й навіть у Києві було перехоплено кримських гінців, що вже поверталися додому, і відібрано в них коштовності, передані королем Мехмед-Ґераю І. Війська Великого князівства Литовського, очолювані Остафієм Дашковичем, навесні 1523 р. захопили і знищили в пониззі Дніпра кримське місто-фортецю Іслам-Кермен, яке було розташоване на лівому березі. Як пізніше скаржилися урядовці Кримського ханату литовській раді панів, литовські вояки «город Іслам зламали... і гармати побрали і кілька татар з гарматами і з дружинами і з дітьми своїми, що ховалися неподалік Дніпра» захопили в полон. Не зупиняючись на цьому, нападники вийшли в море, де «два кораблі взяли і людей в них побили і на чотири тисячі золотих побрали». Загальні ж збитки кримці рахували так: 9 тисяч золотих і 90 тисяч аспрів. У документах збереглося свідчення про те, звідки були вояки, що знищили татарську фортецю. Князь Адрагман, правитель Іслам-Кермена з часу його заснування, скаржився королю, що це зробили вояки «з україних городов». А такими «городами» для кримців були міста Київщини й Поділля. Таким чином, похід у пониззя Дніпра був продуктом мілітарної сили населення українських земель у складі Великого князівства Литовського. А це черговий раз підтверджує те, яке місце і роль відводилися Україні у кримській політиці Литовської держави.
Знищення Іслама було дуже серйозною втратою для Кримського ханату, оскільки це фортифікаційне місто контролювало відторгнуте свого часу від Великого князівства Литовського все південне Подніпров’я. Крім того, Крим втратив контроль над стратегічно важливою Таванською переправою.
Перші наслідки цих подій одразу ж далися взнаки. Десь наприкінці весни того ж року між Литовським князівством і заволзько-ногайськими ордами розпочалися переговори, ініціатором яких стала литовська сторона, яка прислала до ординців спеціального гінця. Зміст переговорів зводився до встановлення антикримського союзу і звільнення екс-хана Ших-Ахмата. Фактично Сигізмунд І повернувся до політики своїх попередників Ольгерда й Вітовта, а саме — маніпулювання різними татарськими ордами з метою захисту власних кордонів. Недарма ногайські мурзи вихвалялись перед Сигізмундом І: «Від перекопського не остерігайтеся, безпечні будьте, коли вже ми тут і обіцяли Перекоп і Кірк-Ор взяти». Молдавський воєвода через свого гінця в лютому 1524 р. повідомляв до Криму, що заволжці й ногайці обіцяють Сигізмунду І повернути під його владу міста Іслам-Кермен і Очаків. Недарма у своєму посланні до литовської ради панів король писав: якби «син царя заволзького... з обома ордами заволзькою і ногайською на поле витягнув», тоді б «цар перекопський, чувши про це, не смів би з царства свого людей своїх посилати панств наших казити».
Уряд Великого князівства Литовського погодився відпустити на волю екс-хана й навіть запропонував процедуру поступового передання Ших-Ахмата з рук у руки. Передбачалося, зокрема, що спочатку до заволжців і ногайців буде послано «з вашими послами... дворянина нашого Матвія Заморанка, і щоб ви перед тим нашим послом як цар, так і всі мурзи нам присягу вчинили на том, що брата нашого Ших-Ахмата, царя, матимете собі государем, потому як і предків його та його самого мали». Крім того, литовський посол мав визначити «про той рік певний», коли відбудеться звільнення хана. Місцем для цього було обрано південну Наддніпрянщину: «Аби вони з усіма своїми улусами підкочували до Тавані близько міста його милості Черкас... А государ наш король його милість брата свого [Ших-Ахмата], надавши йому необхідні речі, к тому часу з Києва до них відпустив».
У той час як Литовська держава й заволзько-ногайські орди вели жваві переговори, в Кримському ханаті поступово розкручувався маховик внутрішньополітичної кризи. Відсутність найвищої ланки ієрархії влади змусила кримську знать, не гаючись, обрати нових хана й калгу. Ними стали діти Мехмед-Ґерая І — Газі й Бабу Ґераї відповідно. Але Сулейман І, не визнаючи цього кроку кримських князів і мурз, прислав до Кафи Саадет-Ґерая у супроводі 200 яничарів. Наявність турецьких гвардійців при хані є показовим фактом, оскільки яничари, за визначенням російського вченого Петросяна, були «важливим інструментом у руках султанів, за допомогою якого ті досягали мети щодо збереження та зміцнення своєї влади на завойованих територіях». У країні, і без того потерпілій від зовнішніх ворогів, було встановлено двовладдя. Ситуація вимагала швидшого улагодження цього конфлікту. Тому в квітні 1524 р. було вирішено провести примирення на умовах проголошення ханом Саадет-Ґерая, а Газі-Ґерая калгою. Але під час принесення присяги останнього було вбито за наказом дядька, який став, таким чином, єдиним правителем держави.
Новому хану дісталась важка спадщина внаслідок військових поразок його попередників. Небезпека нових вторгнень ззовні залишалась досить великою. Цілу зиму 1523/1524 рр. кримські війська стояли відмобілізовані в очікуванні нових нападів ногайців. А навесні 1524 р. пройшла чутка, ніби 80-тисячне військо Сигізмунда І, розоривши Очаків, рушило на Білгород. Не меншу загрозу для Криму становили переговори Ших-Айдара, Агіша й Мамая з урядом Литовської держави щодо звільнення Ших-Ахмата. Щоб зашкодити цьому і, якщо не привернути на свій бік, то принаймні нейтралізувати ногайців, Саадет-Ґерай І дав згоду на шлюб свого брата, казанського хана Сахіб-Ґерая І, з дочкою князя Агіша, а також на шлюб свого сина з донькою князя Мамая. До того ж остаточно з’ясувалося, що більшість вояцтва, яке пішло на Астрахань, залишилося живим. За словами хана, до рідних домівок майже щодня повертаються кримські вояки окремими групами «по п’ятсот і по сто наші люди войовані до нас приходять... як добрі, так і прості...» Тоді ж повернувся й Іслам-Ґерай.
Наприкінці весни 1524 р. Саадет-Ґерай І перейшов до більш активної зовнішньої політики, скерувавши кримську агресію на Велике князівство Литовське і Корону Польську, що було частиною європейської політики Османської імперії. Ще 1523 р., невдовзі після свого прибуття до Криму, Саадет-Ґерай І почав тиснути на Сигізмунда І. У своєму першому листі до короля і ради панів Великого князівства Литовського хан вихвалявся, що, будучи ставлеником Сулеймана І, привів із собою до Криму величезне турецьке військо, «з гарматами і з ручницями з численним військом, хвала Богу, прийшовши». У наступних листах він уже детальніше змальовує турецьку допомогу: «щасливий государ турецький цар то почув [про смерть Мехмед-Ґерая І] і зі мною, братом своїм, тверду присягу вчинив, велике військо шістдесят тисяч війська Селістрийського санджака і, крім того, війська ще десять тисяч добрих людей полем прислав... А сам... морем із двома тисячами холопів своїх прийшов до Кафи з ручницями». Крім турків, Саадет-Ґерай І, за власним визнанням, зібрав у своїх руках усі війська «моїх батьків предків». Залякуючи урядовців Великого князівства Литовського своєю могутністю, хан тут же вимагав прислати до нього посла з річними упоминками й татарських послів, які ще з часів Мехмед-Ґерая І перебували в Литовській державі, покарання О. Дашковича та «іже з ним» за напад на Іслам. У випадку ж невиконання його вимог Саадет-Ґерай І погрожував нападом: «з турецьким військом татарському війську... призволю людям і панству твоєму люто буде».
Сигізмунд І, володіючи, напевно, достатньою інформацією щодо реальних турецьких сил у Криму, послав до хана свого дворянина Андрія Шелуху з листами. У них король і литовська рада панів вітали Саадет-Ґерая І зі вступом на стол і згадували дружбу з ханами, які правили раніше. У той же час литовська сторона замовчувала питання упоминків і татарського полону, захопленого на пониззі Дніпра, який, до речі, перебував у «доброму здоров’ї в... українних городах» Великого князівства Литовського.
Кримська верхівка, роздратована впевненою позицією Вільна, спробувала вдатися до нових погроз. Особливо красномовним був лист князя Адрагмана. Татарський феодал скаржився на Андрія Немировича за те, що останній перехопив 1523 р. кримських гінців, які саме поверталися до півострова, відібрав у них коштовності, а самих скарав на горло. Адрагман від імені уряду Кримського ханату вимагав покарати київського воєводу. В іншому ж випадку князь нагадував про долю Івана Ходкевича, який був київським воєводою 1482 р., коли місто було знищене Менґлі-Ґераєм І. Мовляв, тоді «Ходкевич ушапством своїм багато лиха вчинив» і тепер з Андрієм Немировичем «так само буде, як над Ходкевичем(!)».
