Справа в тому, що в жовтні 1659 р. в російський полон потрапив полковник Нечай, котрий, як пам'ятаємо, був одружений на рідній сестрі Юрія Хмельницького. У подружжя лише щойно народився син, і гетьман, «зважаючи на сльози сестри рідної», кілька разів звертався до Посольського приказу та особисто до Олексія Михайловича з проханням звільнити колишнього білоруського полковника, а також його брата Юрія і ще кількох козацьких старшин, яких утримували в ув'язненні на території Російської держави, обіцяючи взяти їх «на сумнене». Та щоразу Москва зберігає олімпійський спокій і ніяк не реагує на клопотання зверхника над Військом Запорозьким. Уже вирушаючи в похід, Хмельницький 15 липня надсилає до Москви чергове прохання з цього приводу. До того ж на відміну від попередніх разів гетьман пише досить категорично: «...так многожды о Йване Нечае до вашего царского пресветлого величества писал, а никогда не могу счастливим быти, чтоб получить желаемое; чаю, то писанье мое до рук вашего пресветлого величества не доходило, или также верными и желательными услугами моими на особную милость заслужити не могу». Відповідь царя цього разу також була відвертою. У грамоті від 31 серпня московський монарх, перерахувавши «провини і злочини» Нечая (у тому числі й «найголовніше» — «нам, великому государю, изменил и полскому Яну Казимеру королю присягнул»), відмовлявся відпустити гетьманського свояка на волю доти, поки не завершиться війна з Річчю Посполитою.
Годі говорити, що така «царська милість» неабияк «підбадьорила» молодого регіментаря перед походом, де на нього чатували небезпека і навіть загроза самому життю.
Слободищенські жахіття Хмельницького
У похід на західноукраїнську землі воєвода Шереметьєв рушив лише на початку вересня. Тоді вже 31 серпня під Чорним Островом Кримська і Білгородська орди об'єдналися з коронними військами й вирушили в напрямку Старокостянтинова. Тож Васильківський план було зірвано вже на самому початку кампанії. Після ж вступу царських військ на терени Східної Волині союзникам вдалося надійно перекрити шлях на Захід, змусивши противника спинитися на підступах до містечка Любар. Під Любаром воєвода мав понад 30 тисяч російських ратників і 20 тисяч козаків-задніпровців. Противник мав десь 25 тисяч польських жовнірів і шляхти (разом із челяддю) та 40 тисяч ординців. Крім того, Шереметьєв залишив у Києві залогу на чолі з воєводою князем Козловським, «щоб між правобережними козаками не було зради», а на Лівобережжі — значні сили під командуванням бєлгородського воєводи князя Ромодановського, на якого було покладено завдання пильнувати південні кордони від можливого нападу татар. За потреби їх також можна було використати на головному театрі бойових дій.
Під час боїв 15—16 вересня певна перевага була на боці коронних військ і татарських орд. Згідно з відомостями польської сторони, коронні війська мали близько 60 убитих і 100 чоловік поранених, тоді як втрати супротивника сягали майже півтори тисячі чоловік. І ось тоді до поляків доходили чутки про непорозуміння в таборі Шереметьєва, про те, що воєвода, не довіряючи козакам, наказав російським воякам про всяк випадок підготувати шанці також із тієї сторони, яка прилягала до козацьких полків. Реагуючи на цю інформацію, до козаків із закликом переходити на сторону польського короля та прийняти його опіку та покровительство звернувся український магнат, генерал артилерії Стефан Немирич, брат покійного першого та водночас й останнього канцлера Князівства руського Юрія Немирича. У наступні дні напруження в російсько-українському таборі не спадало, і 25 вересня лівобережні козаки вже відкрито погрожували Шереметьєву відступом. Надані воєводою обіцянки великої грошової винагороди після щасливого завершення кампанії трохи заспокоїли козаків, але не надовго. А тому він віддав наказ про відхід військ на північний схід. Але військам вдалося подолати лише кілометрів двадцять, коли поблизу Чуднова їх заблокували поляки та Орда.
Довідавшись про скруту, у яку потрапили лівобережні полки, Хмельницький звернувся з закликом до воєводи Ромодановського йти на порятунок обложеним. Проте воєвода відмовився без спеціального указу з Москви рушати в похід. За таких умов не прагнуло форсування подій і гетьманське оточення. Отож Хмельницький не став наближатися до Чуднова, а розташував свій табір за 20 км на схід від нього, поблизу містечка Слободище.
Не надто активні дії українського гетьмана дозволили польському командуванню розробити хоч і не надто хитрий, але, мабуть, єдино можливий за тих умов план — нейтралізувати супротивника по частинах. Тоді як коронний гетьман Потоцький із головними силами пильнував за табором Шереметьєва, польний гетьман Любомирський перед світанком 7 жовтня на чолі дев'яти тисяч вибраної кінноти, 1200 піхотинців, 500 драгунів і 20 тисяч татар здійснив блискавичний перехід під Слободище та атакував козацький табір. Динамічна та кровопролитна битва не принесла полякам очевидної переваги. Проте значні втрати української сторони у війні, що проходила не за їхнім сценарієм, а під диктатом доволі брутального й зверхнього у ставленні до козаків воєводи Шереметьєва, остаточно знеохотили правобережну старшину продовжувати похід. Крім значних людських втрат, марш Любомирського засвідчив і повну безвихідь у воєводи Шереметьєва, котрий не зміг завадити польським гетьманам зняти з поля бою значні військові сили й спрямувати їх під Слободище.
Тим часом польська сторона розпочала акцентовану пропагандистську кампанію, закликаючи правобережних козаків повернутися в підданство свого «природного пана». За тих непевних умов малодосвідчений український гетьман розгубився й самоусунувся від виконання своїх обов'язків, навіть дав обітницю в разі успішного завершення кампанії прийняти чернечий постриг. У старшинському оточенні Хмельницького дедалі гучніше лунали заклики до порозуміння з польською владою. Утім вирішили все ж чекати на об'єднання з Шереметьєвим в таборі під Слободищем, не пробиваючись до Чуднова. Коли ж спроба воєводи 14 жовтня прорвати кільце облоги провалилась, Хмельницький вислав до польських гетьманів полковника Дорошенка з повідомленням про готовність Війська Запорозького розпочати мирні переговори.
«Люди близькі, а в недалекому минулому — товариші по борні».
Чуднівське дежавю 1660-го
Розпочинаючи мирні переговори з польською стороною, козацький посол Петро Дорошенко як попередню умову висунув вимогу забути всі давні образи та кривди. Польське командування, пам'ятаючи про небезпеку об'єднання військ Юрія Хмельницького з боярином Шереметьєвим, послів від Війська Запорозького зустріло й розмовляло з ними як із «людьми близькими, а в недалекому минулому — товаришами по борні, народженими в межах одного й того ж королівства», засвідчувало «милість королівську» та своє щире бажання укласти з козаками тривалий і справедливий мир. Крім того, комісари запевнило правобережну старшину, що не може бути й мови про порушення давніх прав і вольностей, наданих Війську Запорозькому польськими королями. Делегація від Війська Запорозького сприйняла сказане комісарами «дуже спокійно і з повагою». Та коли мова зайшла про узгодження позицій сторін щодо змісту угоди про примирення, на зміну церемоніальним зворотам прийшли гострі й напружені дебати. Зокрема, козацькі посли наполягали на тому, щоб при затвердженні старих привілеїв Війська Запорозького було збережено чинність Гадяцької угоди, яка «давала їм більше свободу ніж дозволяли старі права», наполягала, «аби і вона також у цілості і в кожній деталі залишалася непорушною, адже була затверджена присягою короля й Речі Посполитої».
Згідно з досягнутими умовами, козацький зверхник брав на себе зобов'язання відступити від царя, припинити будь-які контакти з Шереметьєвим та іншими начальниками російських військ в Україні, ніколи не вступати з ними в переговори й не мати товариських взаємин. Щоб якнайшвидше відібрати міста й фортеці, зайняті московськими залогами, козацький гетьман на чолі військ мав негайно повернутися на Наддніпрянську Україну, залишивши при коронному гетьмані декілька полків, аби ті разом із польською армією та кримськими ордами взяли участь в остаточному розгромі Шереметьєва. Коли б капітуляцію московських військ затягнули на довший час, Хмельницький мав мобілізувати на допомогу Речі Посполитій усе Військо Запорозьке.
Що ж стосується подальшої долі наказного гетьмана Цицюри, в угоді домовилися пробачити всі його провини, але за умови, що він разом із козаками негайно покине табір воєводи й спрямує проти нього зброю. Аби уникнути непотрібного пролиття козацької крові, Хмельницький таємно вислав Цицюрі універсал, повідомляючи про укладення мирної угоди з польською стороною та наказуючи перейти на бік короля, замість того щоб даремно загинути в обложеному таборі. Проте уникнути кровопролиття все ж не вдалось. Цицюра, аби не наразитись на помсту з боку Шереметьєва, свій задум щодо об'єднання з Хмельницьким тримав у глибокій таємниці. Отож і відданий ним уже під час бою з поляками і татарами наказ про прилучення до супротивника козацтво не могло зрозуміти. У війську вчинилось замішання. Частина козаків пішла за своїм зверхником, частина повернулась до табору. А в результаті це спричинило величезні людські втрати. Трагічні ж враження від побоїща, що тоді вчинилось під Чудневом, вкрай негативно налаштували лівобережних козаків щодо Чуднівських домовленостей гетьмана Хмельницького.
«І старшина, і козаки, і чернь хитаються, а говорять, хто буде в силі, того де і ми, Черкаси».
Україна поділена: версія початку 1660-х
Першого листопада 1660 р. боярин Шереметьєв від імені царя підписав акт про капітуляцію царських військ. За ним Москва відмовлялася від усіх претензій на Україну. Царські військові залоги мали вийти з Києва, Переяслава, Ніжина та Чернігова, залишивши при цьому у фортецях усю наявну артилерію, порох та воєнні припаси. У відповідь польська сторона гарантувала всім російським військам, що перебували на території України, у тому числі й армії Шереметьєва, вільний вихід до Путивля чи якого-небудь іншого прикордонного міста Московської держави. Кримське ханство, згідно з досягнутими домовленостями, повинно було отримати від Москви 600 тисяч талярів викупу. Запорукою виконання урядом Олексія Михайловича взятих військовим командуванням зобов'язань мали стати 20 сановних заручників, які залишалися в татар. Крім того, як заручники залишилися головнокомандуючий російською армією ближній боярин царя князь В. Б. Шереметьєв, а також ще вісім бояр і 300 офіцерів і солдат. На волю вони мали вийти відразу ж після того, як усі царські війська залишать територію України.
Стосовно ж подальшої долі лівобережних козаків, які й надалі залишалися в російському таборі, угода передбачала такий варіант: усі вони повинні були першими скласти зброю і вийти з табору росіян, віддавшись на волю коронних гетьманів, котрі своєю чергою гарантували їм життя і здоров'я. Утім, на практиці вийшло зовсім не так, як планувалось. Кримська Орда, незважаючи на письмові зобов'язання сторін, тут же накинулася на обеззброєних козаків, втішаючись з можливості легко здобути багатий ясир. Коли ж козаки спробували знайти захист у таборі свого вчорашнього союзника, царські ратники, які все ще залишалися при зброї, зробити їм це не дозволили. Наслідки цього інциденту виявилися по-справжньому трагічними. Згідно з повідомленнями очевидця тих подій, на той час шотландського офіцера на службі в польського короля Патрика Гордона, у результаті татарського нападу приблизно 9 тисяч козаків, тобто майже всі, хто залишався в таборі київського воєводи, потрапили до татарського полону. Причому здобутий у такий доволі легкий спосіб ясир в умовах ранньої і надзвичайно суворої зими, що настала вже в листопаді 1660 р., так і не дійшов до невільницьких ринків Кримського півострова — переважну більшість козаків смерть спіткала ще в Дикому полі. Не варто, мабуть, і говорити, наскільки ця трагедія знеохотила козацтво, особливо лівобережне, до підтримки чуднівського курсу гетьмана.
