Власне, на мовний імунітет своїх земляків 1907 р. звертав увагу С. Петлюра: «Селяни заявляють, що вони відчувають потребу національної школи на Україні і ганять русифікаторську політику уряду»[67]. Багато хто з хліборобів справді не міг переступити вербального бар’єра — більше того, залишався україномовним навіть тоді, коли це перешкоджало кар’єрним прагненням. Про такі явища в роки Першої світової війни В. Королів писав: «Селяни, які проходили в гласні, не знаючи московської мови і спостерігаючи до своєї таке зневажливе ставлення на кожному кроці.., часто соромилися вживання рідної мови й інколи через одне це мусили мовчати тоді, коли їм особливо треба було б говорити»[68].
Апатія у ставленні до статусу «мови предків» як масове явище — це радше поверховий зріз проблеми. Для з’ясування практичної ролі українських хліборобів у забезпеченні цього аспекту етнічної ідентичності наведемо епізод із сільського життя Київського повіту, описаний на сторінках «Вестника Юго-Западной и Западной России» (№ 4 за 1863 р.). Тримаючи в руках циркуляр, викладений почергово російською та українською, до одного з тамтешніх поміщиків прийшов місцевий волосний старшина. На запитання дідича, навіщо в документі «таке подвоєння», він відповів: «А хто його знає? Хто не зрозуміє однієї, той не зрозуміє й іншої». Для історика важливі не тільки слова селянина, а й політично упереджене резюме автора — професора Сильвестра Гогоцького («Ось відповідь простої людини, не знайомої ні з якими задніми думками»). Адже волосний старшина — українець-хлібороб, чиє ім’я залишилося для історії невідомим, виявив апатичність не лише до статусу української мови, а й байдужість до російської, на той час офіційної (державної)[69]. При цьому в повсякденному спілкуванні він, як і абсолютна більшість його оточення, залишався україномовним. Усе це дає підстави стверджувати, що «культурна сила самого народу», зокрема й мова (на думку П. Куліша, «орган національного самопочуття»)[70], виявилася набагато переконливішою за відверто кон’юнктурні студії таких інтелектуалів, як Гогоцький.
Підтвердження сказаного знаходимо в пізніших міркуваннях С. Єфремова. Вони датовані 1905 р.: «Погляд українця-селянина на російську мову як на мову „панську“; це переконання переходить від покоління до покоління від часів кріпосного права. І коли хто-небудь із селян скаже фразу російською, це викликає загальне кепкування з боку інших: „Панською, мовляв, говорить!“ І доводиться говорити „своєю“, аби не відчувати незручність перед батьками»[71]. Зміст цитати прямо вказує на існування у хліборобів стійкої мовно-етнічної ідентичності, що бере початок у глибинах традиційності, і саме тому в різній варіативності це явище існує й донині.
Про те, що етнокультурні імперативи мовного питання «зберігалися в цілості», свідчили численні повідомлення сільських кореспондентів. Серед наявних у нашому розпорядженні матеріалів особливої уваги заслуговує одне повідомлення з культурно ополяченої й водночас політично зросійщеної Волинської губернії. У ньому зазначалося, що корінні мешканці «одного з патріархальних сіл» (Божедарівки) не просто виявляли інтерес до губернських та повітових новин, а бажали отримувати той варіант повідомлень, що написаний зрозумілішою їм українською мовою.
Зважаючи на таку потребу користуватися рідною мовою, чим же тоді пояснити ту легкість, з якою селяни «її калічили», переходячи на суржик? Надто коли опинялися в російськомовному оточенні.
Мотиви такого поводження крилися в етосі — всьому, що пов’язане з поведінкою, вольовим життєвиявом людей. Схоже, саме своєрідна толерантність робила їх безпорадними перед владою, громадською думкою, продукованою російськомовним середовищем. Замкнена суб’єктивність, як унікальне на свій лад поєднання апатичності, терпимості, поступливості, самоізольованості, ніби змушувала зраджувати себе («вони не могли нікому відмовити»)[72]. Вочевидь, чітко виражена національна байдужість до мови, її статусу була міцно пов’язана з надмірно персоніфікованим сприйняттям соціально-політичного життя. А позаяк публічне обстоювання поглядів вимагало надмірних інтелектуальних та емоційних зусиль, то традиційно спрацьовувало безпечніше уникання будь-якої громадсько-активної позиції. Об’єктивно українське селянство протиставляло силовій асиміляторській політиці, яка використовувала всю наявну силу державного апарату, ментальну настанову маргінальності (пристосовництва) та відповідну їй світоглядну ідеологію справедливості. Помітна ж інфантильність була індивідуальною (а в історичному контексті й колективною) формою виживання в тій ситуації, коли хлібороби постійно почувалися заручниками часу.
Зазвичай сільські люди орієнтувалися на той ідеал доброго життя, який тримався в їхній уяві. У ньому рідко знаходилося місце державно-політичним чи мовним проблемам.
У пошуках механізму збереження селянами етнічної ідентичності варто звернути увагу на їхню, так би мовити, «племінну» саморефлексію. Схоже, про неї йдеться в одному оригінальному сюжеті, який поміщено в сьомому томі етнографічних досліджень під загальною редакцією П. Чубинського. Ось його фрагмент: «Малорос був русским і є русским. Якщо він так себе не називає там, де він зустрічається з великоросом, то там, де він зустрічається з поляком, молдаванином і угорцем, він твердо знає, що він — русин»[73]. У подальших роздумах Чубинський не вважав за потрібне провести поділ між «росіянином» і «русином». І, напевне, даремно, зважаючи на загальноприйняту в офіційних урядових колах та серед інтелігенції тотожність «русский» і «великорос». Росіянами ж українські селяни себе ніколи не вважали. Такої думки дотримувалися й самі північно-східні сусіди. Усвідомлюючи, що «малороссы не русские», ті часто обмежувалися непоштиво-зверхнім назвиськом: «хохлами вони звуться»[74]. «Русин» же — це, безперечно, щось відмінне. Причому як в історичному контексті, так і щодо тогочасної ідентичності двох селянських спільнот. Архівні, етнографічні та лінгвістичні джерела не фіксують випадків використання корінними мешканцями російських сіл цього терміна як самоназви. На початку XX ст. «русский» в етнічному, а не політичному значенні для українських хліборобів означало щось альтернативне до «свій», «наш».
Стан повсякденного занурення в життєві турботи й нехитрі, часто жартівливі розмірковування ніяк не спонукав перейматися проблемами ідентичності. Сприйняття звичного укладу життя, усталених манер соціальної поведінки, своєї розмовної мови як «Богом даних речей» давало можливість не відчувати потреби щось комусь доводити чи спростовувати. Свої інтереси селяни обстоювали тією мірою і в той спосіб, як могли їх збагнути самі. Зачувши, скажімо, звертання «хохлы», неодмінно називали кривдників «кацапами». Приниження людської гідності в цьому випадку усвідомлювали, видно, як особисту образу.
Аналіз численних народних легенд про походження та характеристичні особливості українського простолюду засвідчує існування цілком конкретно вираженої етнокультурної ідентичності. Публічне позиціонування себе чимось відмінним від «німців», «жидів», «уніятів», тих-таки «кацапів» відбувалося у формі власних стереотипних оцінних міркувань. Тим часом про себе селяни думали як про добродушних, ніжних, щирих, працьовитих, готових допомогти ближньому в біді й вибачити образи людей. Помічали також відмінності в манерах поводження: «Ми ходимо гуртом, а москалі — один за одним, щоб легше було». Чіткіше виявлений «матеріалізм та прагматизм» росіян пояснювали так: «Москаль неодмінно тебе обдурить, або ж доведеться з ним сваритися через його лінощі й лукавство, і тоді він накоїть тобі такого, що потім весь вік жалкуватимеш»[75]. І все ж без згаданої вище причини «кацапами» росіян називали відносно рідко.
Стійкість та живучість усталених поглядів забезпечувалася ніби мимовільно. Потреби заглиблюватися в мотиви їхнього збереження хлібороби здебільшого не відчували. Відсутність такого потягу надійно компенсувало усвідомлення правильності й достатності життєвого устрою. Тому етнічні риси, на які так часто звертали увагу представники громадськості й навіть самі селяни, мали приховане культурне підґрунтя. Поява ж альтернативних форм самопізнання залишалася малоймовірною, бо могла відбуватися тільки за умов докорінних змін соціально-економічного становища та політико-правового статусу.
Неграмотність селян не була тим суто зовнішнім неуцтвом, яке могло свідчити, що вони поверхово засвоїли відомі граматичні правила. Принаймні невміння читати й писати не перешкоджало вияву особливого чуття мови, яке співвідносилося зі стійкими морально-етичними вимогами. Освічені й уважні до селянського побуту сучасники (передусім етнографи) помічали, що мешканці села, які не вміли читати й писати, менше піддавалися чужоземному впливу. Нерідко вони говорили правильною, красивою, надзвичайно образною та живою українською мовою. Сукупно ж ні російськомовна школа, ні будь-які інші впливи не могли витравити з душі українців-хліборобів усе те багатство, яке передавалося їм на генетичному рівні. Русифікаторські дії, нав’язуючи почуття презирливості до цього неоціненого спадку, давали взамін здебільшого лише кілька десятків, у крайньому разі кілька сотень чужих слів. І навіть коли це спрацьовувало, лексику та звороти, яких бракувало, селяни брали з невичерпного запасу рідної мови (часто, на жаль, у такому скаліченому вигляді, що в оцінках патріотичної інтелігенції таке запозичення викликало хіба що відразу).
Схильність до усвідомленого відчуття власної унікальності зумовлювали переважно об’єктивні реалії сільського устрою. Це підтверджує та обставина, що «малоросійське плем’я» зберігало культурну цілісність. А вона сама собою серйозно перешкоджала зросійщенню й заодно радикальним еволюційним змінам у структурі суспільства. Українські хлібороби як суб’єкти оригінальної системи вартостей перманентно поширювали їх на менш численне іноетнічне рільниче населення, яке мешкало по-сусідству в аналогічних (або схожих) природних і соціальних, а почасти й політико-правових умовах. Ось як цей вплив зафіксований у рукописі колишнього сільського вчителя з Феодосійського повіту Таврійської губернії М. Дмитрієвського: «Російська мова зіпсована малоросійським і польським наріччями; причиною цього є наявність у цій місцевості великої кількості малоросіян». Траплялися й досить незвичні та кумедні випадки. За словами Є. Чикаленка, єврей Мошко, «тихий, релігійний і розумний» житель села Перешори Ананьївського повіту, взявся господарювати на землі. «Але він такий був безпорадний, що в його господарстві, як у всьому, йому не щастило. Коли він позичить воли, щоб виорати чи зралити свою ниву, то довго ходить по степу, поки її найде.., або піде полоти свою ниву, а виполе помилкову чужу... А вже діти повиростали його справжніми хліборобами»[76].
