1 квітня українські війська звільнили Малу Виску, однак спроба зайняти сусідню Новоукраїнку успіхом не увінчалася. Того самого дня Чорні запорожці зайняли станцію Плетений Ташлик, де захопили щойно прибулий товарний поїзд із борошном, молоком, яйцями та іншими продуктами. Узявши під контроль станційний телефон і телеграф, вони сконтактувалися з червоними й подали їм «цікаві» відомості про «петлюрівські банди». Таким чином запорожцям удалося заманити в пастку радянський панцерний поїзд, однак захопити його зненацька вони не змогли.
Уранці 5 квітня Запорізька дивізія в результаті швидкої атаки зайняла Бобринець, де протрималася впродовж чотирьох наступних днів. У місті було забрано 40 000 пудів зерна й фуражу, який для своїх потреб заготовили більшовики. Забраний хліб козаки роздали бідному населенню, а фураж поділили між частинами. У довколишніх селах теж було виявлено реквізований червоними хліб. Його так само було поділено між цивільним населенням і військовими. Такий крок посилив симпатію людей до української армії.
Після Бобринця війська генерала М. Омеляновича-Павленка перейшли в район станції Долинська, де сподівалися відпочити, адже наближався Великдень. Проте замість світлого й радісного свята довелося вести важкі бої. У Велику суботу, 9 квітня, Чорні запорожці відкинули радянський відділ від станції. Відступаючи, він запалив свої склади. Однак узяти Долинську не вдалося: ворожі панцерні поїзди не дозволяли цього зробити, ведучи інтенсивний артилерійський вогонь. Як згадував командувач армії, «на станції Долинській все клекотіло, був там великий стовп диму, який щохвилі міняв свій колір із густо-темного на білий, іноді додаючи туди якусь жовто-брудну фарбу; час від часу новий стовп із силою вибухав у повітря; пожежа все поширювалася, стовпи диму все густішали й вищали». Спроба українських військ узяти станцію наступного дня, на сам Великдень, не увінчалася успіхом. У цих боях армія майже повністю вичерпала свій запас набоїв і снарядів. Це, власне, і змусило командувача ухвалити рішення швидко відірватися від противника й форсованим маршем іти на Вознесенськ, аби захопити тамтешні склади зброї й боєприпасів.
Відстань до Вознесенська завдовжки понад 130 км армія подолала за чотири дні без особливих ексцесів. У своїх спогадах генерал М. Омелянович-Павленко так описав той кидок: «Денні переходи під час цього маршу, хоч були й важкі, але переводилися вже в гарній весняній обстановці. Весна впливала добре на настрій козаків. Козаки йшли, йшли струнко, в зразковому ладу, далеко в чистому весняному повітрі лунали підбадьорюючі козацькі пісні. Хвильові відпочинки по балках, ранішні марші, забезпечення себе вартою по високих могилах, залишення вартових бекетів на попередніх ночівлях — от характерні риси цього маршу».
15 квітня українські війська стояли вже біля Вознесенська. День було витрачено на підготовчу роботу, передусім на збирання інформації про ворожі сили, а штурм міста призначили на ранок наступного дня. На світанку 16 вересня почався наступ, який завершився цілковитим успіхом. Українські вояки здобули місто майже без набоїв, адже на одну гвинтівку в них залишалося не більше 3—5 штук. Чимало козаків ішли в атаку взагалі голіруч, плескаючи в долоні, аби підбадьорити своїх товаришів. У Вознесенську Армія УНР знищила близько 400 червоноармійців (з яких 3/4 порубала українська кіннота) і захопила 2 000 000 набоїв, 32 000 снарядів, 28 гармат різних типів, 12 мітральєз, 48 кулеметів, 5000 гвинтівок, а також величезні запаси різноманітного військового й господарського майна. Завдяки таким багатим трофеям козаки одержали новий одяг, взуття, зброю, а головне — боєприпаси. Сотник Б. Монкевич прекрасно передав почуття українських військ, які фактично надихнулися новою надією й прагненням перемоги: «Козаки, дорвавшись до вагонів з набоями, викидали з перекидних торбинок навіть білизну, а пакували набої, клали їх за пазуху, за халяви й скрізь, куди тільки можна. В цей час козаки мов переродились, бо такої певності досі ще не було». Після того як минула ейфорія від кількості захоплених трофеїв, командувач армії наказав видавати кожному козакові на руки по 30—40 набоїв, а решту зібрати в бойовому обозі. У козаків також відібрали ручні гранати, натомість у кожній сотні утворили спеціальну гренадерську команду, вояків якої навчали, як ними правильно користуватися. Завдяки багатим трофеям вдалося уніфікувати озброєння в підрозділах, оновити кулеметний і гарматний парк, забезпечити кінноту сідлами, острогами та іншим майном, озброїти весь особовий склад армії, зокрема немуштрових козаків, урядовців і навіть священиків. Також у Вознесенську було захоплено 10 000 000 радянських карбованців і цінне майно, яке продали місцевим жителям, виручивши ще досить солідну суму, достатню для нормального забезпечення армії на два-три наступні тижні.
З Вознесенська українська армія вирушила в західному напрямку до Ананьєва, аби надати допомогу повстанським силам, що діяли в цьому районі. Це були підрозділи колишнього радянського 361-го стрілецького полку, комплектовані здебільшого вояками Галицької армії та Армії УНР, що взимку 1920 р. опинилися в районі Одеси й вимушено перейшли на бік ворога. Ще в середині березня 361-й полк відправили з Одеси для охорони демаркаційної лінії з Румунією вздовж Дністра. Його підрозділи розмістилися тоді в Овідіополі, Тирасполі, Парканах та Григоріополі. 6 квітня тут почалося повстання проти радянської влади. Повстанці сформували Чорноморський піший полк (250 вояків, 10 кулеметів) і Чорноморський кінний дивізіон (50 вояків), які разом утворили так звану «Тираспольську групу українських повстанських військ», що невдовзі дістала іншу назву — Повстанський загін на Херсонщині. Групу очолив полковник Пшонник. Здобувши Тирасполь, повстанці 7 квітня рушили на північ для з’єднання з армією генерала М. Омеляновича-Павленка. 16 квітня вони з боєм узяли м. Ананьїв, де до чорноморців приєдналася група місцевих повстанців (42 особи) на чолі із сотником Ашиновим. 20 квітня повстанський загін отамана Пшоника налагодив контакт з Армією УНР, а невдовзі увійшов до складу її Волинської дивізії: Чорноморський піший полк як окрема частина, а кінний дивізіон влився до кінного полку ім. Максима Залізняка.
В Ананьєві генерал М. Омелянович-Павленко довідався про повстання проти більшовиків, яке підняли дві бригади (колишні корпуси, переформовані наприкінці березня 1920 р.) Червоної української галицької армії, з якою він безуспішно намагався домовитися про спільні дії приблизно півтора місяця тому. Наприкінці квітня галичани відкрито висловили своє незадоволення новими порядками, які більшовики впроваджували в їхніх військових колективах. За словами сотника Н. Гірняка, «роз’ярення галичан проти своїх союзників було таке велике, що кожної хвилини міг вибухнути виступ проти червоних». Національні почуття вояків ображала заміна українського синьо-жовтого прапора на радянський червоний, тризуба — на зірку; заборона виконувати патріотичні пісні, передусім гімн «Ще не вмерла Україна...». У наказі-заклику до повстання були вказані й інші кривди: «Розділили нашу Армію між поодинокі совєтсько-московські дивізії, старшин наших частію замордували, частію вивезли в далекі московські лягри, наслали хмару комісарів. <...> Наш клич тепер один: скинути ярмо опікунів, опертися на власних силах й бити всіх ворогів». Уранці 24 квітня дві галицькі бригади (2-га й 3-тя) залишили свої позиції, але були роззброєні поляками. 1-ша бригада повстання не підтримала й залишилася на боці червоних. Проте вже наступного дня її було розбито й більшість її особового складу потрапила до поляків.
Повстання галицьких бригад співпало з початком наступу польських військ в Україні. Разом із поляками наступали й дві українські дивізії — 2-га й 6-та стрілецькі, що формувалися за допомоги Польщі — нового союзника УНР, з яким 22 квітня було підписано політичну, а 24 квітня — військову конвенцію. Усі ці події змусили генерала М. Омеляновича-Павленка пришвидшити рух у західному напрямку. За кілька днів армія вже стояла на підступах до Крижополя, Вапнярки й Тульчина, готуючись здобути вказані пункти. У той самий час із заходу їй назустріч ішли війська південного флангу польської 6-ї армії, серед яких була й українська 2-га дивізія полковника О. Удовиченка. Дві армії зближувалися, затискуючи противника з фронту й тилу. 30 квітня їх розділяло лише 100 км, тобто кілька денних переходів.
Залишався останній ривок до переможного завершення славного Зимового походу. 27 квітня українські війська з боєм узяли місто Бершадь, де до них приєдналася галицька кінна бригада отамана Е. Шепаровича. Вона ще 6 квітня, перебуваючи в селі Кассель (зараз — село Комарівка Великомихайлівського району Одеської області), підняла повстання проти більшовиків і весь цей час билася на боці повстанців. Таким чином, Армія УНР збільшилась у бойовому відношенні на 90 старшин, 480 шабель, 150 багнетів і 30 кулеметів з обозом, що разом становило близько 1000 вояків у харчовому стані. Під командуванням генерала М. Омеляновича-Павленка бригада отамана Е. Шепаровича пройшла близько 400 км, мала більше десяти значних боїв, брала участь у розгромі штабів 41-ї, 45-ї та 60-ї радянських дивізій. Її бійці та командири демонстрували гарний вишкіл та бойову майстерність.
28 квітня в Ольгополі відбулася нарада, на якій був присутній прем’єр-міністр І. Мазепа. Генерал М. Омелянович-Павленко оголосив, що армія за майже п’ять місяців боротьби в тилу ворога має йти на з’єднання з рештою українського війська й знову розпочати боротьбу організованим фронтом. Командувач уже знав про підписання польсько-українського договору. За його словами, цей союз для українського народу, швидше за все, був неприємністю, однак його потрібно було використати з максимальною користю передусім для зміцнення української армії та збільшення її потужності.
З травня Київська дивізія зайняла станцію Вапнярка, де розгромила штаби радянських 41-ї, 45-ї й 58-ї дивізій та захопила два залізничні ешелони з військовим майном. Того самого дня Запорізька дивізія здобула Тульчин. Їй теж дісталися багаті трофеї, зокрема коні, сідла, радіостанція, різноманітне майно; полонених у цьому бою козаки вирішили не брати. Успіх київців і запорожців підтримала Волинська дивізія, яка захопила станцію Крижопіль. Наступного дня Армія УНР залишила всі вказані пункти й пішла далі на захід. Упродовж 4—6 травня вона вела важкі бої в районі Томашполя — Савчиного — М’ястківки (зараз село Городківка Крижопільського району Вінницької області), опинившись у самому центрі угруповання 14-ї армії червоних. Противник втратив близько 1000 своїх вояків полоненими, а також майже всі обози: близько 2500 возів розігнала українська кіннота, а ще 1500 стали здобиччю місцевих селян: Унаслідок цих боїв 14-та армія розпалася на окремі невеликі відділи, які блукали лісами та ярами, рятуючись від українських козаків та селян-повстанців.
