У той самий час, коли в Харкові робили ставку на посилення примусу, тобто в лютому 1921 р., у Кремлі вже усвідомили потребу реальної зміни основних засад в організації господарювання. Творець комуністичної доктрини довго зважував межі майбутнього відступу. Важливим було також завдання обґрунтувати такий відступ перед партійцями та запевнити їх, що комуністична перспектива не постраждає.
Новий курс складався із низки заходів, не відчутних спочатку, але таких, що виростали один з одного. Він став неминучим після ухвалення ключового рішення — заміни продрозкладки продподатком, тобто здавання заздалегідь визначеної частки продукції. Уся система господарювання трималася на продрозкладці, а тому її скасування вимагало кардинальної перебудови виробничих відносин не лише на селі, а й у націоналізованій промисловості. Щоправда, спочатку-коли у Кремлі переконували партійців у потребі заміни продрозкладки продподатком, про масштаби змін не йшлося.
Про потребу заміни продрозкладки продподатком уперше публічно було заявлено 4 лютого 1921 р. у Москві на конференції металістів. То була резолюція на доповідь Леніна, яку сам Ленін і написав, але зовні виглядало так, що це пропозиція «робітничих мас». Уже 8 лютого на політбюро ЦК РКП(б) було вирішено створити комісію у складі Валерія Осинського, Льва Каменева та Олександра Цюрупи, якій В. Ленін передав «Попередній, чорновий начерк тез відносно селянства». Саме в цьому документі вперше беззаперечно пролунала ленінська директива: «Задовольнити бажання безпартійного селянства про заміну розкладки (в розумінні вилучення лишків) хлібним податком». 19 лютого комісія звітувала перед політбюро ЦК РКП(б) документом із назвою «Проект постанови ЦК про заміну розкладки натуральним податком», який було ухвалено розіслати всім членам ЦК для обговорення.
У Харкові до таких змін не були підготовлені. На пленумі ЦК КП(б)У, який відбувся 27 лютого, тобто під час роботи V Всеукраїнського з'їзду рад, було ухвалено рішення вважати недоцільною заміну продрозкладки продподатком у всеросійському масштабі, а для України таке рішення взагалі було визнане неприйнятним. Однак (і в цьому разі відіграла свою роль централізаторська суть більшовицької партії) ще одним пунктом, який було ухвалено незначною більшістю голосів, було відзначено, що в разі ухвалення такого рішення в межах РСФРР все-таки застосувати його і в Україні. Таким чином, перша реакція компартійного керівництва УСРР на пропозицію відступитися від уже впроваджених засад комунізму була відверто негативною. Цікаво, що це рішення, так само як рішення пленуму ЦК КП(б)У від 27 травня 1919 р. про відносини УСРР та РСФРР, не оприлюднювалися у радянських збірниках документів: це ламало радянську схему історії.
Новий економічний курс отримав схвалення X з'їзду РКП(б), тож українським функціонерам не залишалося нічого іншого, як узяти на озброєння нові гасла, що стали офіційними. Щоправда, під час підготовки резолюції цього з'їзду її автори не знали, як дати раду тій продукції, що лишалася після сплати натурального податку. Їх страшенно лякало відродження ринкових відносин між містом і селом. Легалізація торгівлі означала смертний вирок для комуністичної системи виробництва і розподілу. Мало того, реальною була небезпека світоглядної кризи більшовизму. Адже твердження із виданої наприкінці 1920 р. більшовицької книги-листівки про те, що «велика заслуга радянської влади в тому, що вона знищила вільну торгівлю і ввела на все державну монополію» була аксіомою для активних більшовиків. Раптова відмова від цього постулату по суті засвідчувала хибність тих ідеалів, за які вони так затято боролися в попередні роки.
Шок від зміни курсу був певним чином пом'якшений остаточним варіантом постанови X з'їзду РКП(б) про натуральний продовольчий податок, де було використано невизначене формулювання про те, що селяни мають право використовувати лишки своєї продукції «у місцевому господарському обороті».
Уже після ухвал X з'їзду компартійно-радянська номенклатура поступово дозрівала до думки, що селянам треба забезпечити свободу торгівлі продукцією, яка залишалася після сплати податку. Водночас постало завдання контролю держави над торгівлею. З огляду на те, що велика промисловість залишалася у власності держави, у більшовицькому лексиконі з'явилося і таке поняття, як «державна торгівля». Держава приділила чимало уваги розвитку торговельних функцій кооперації, а також організації синдикатів, товарних бірж, ярмарків. У липні 1921 р. усі охочі дістали можливість взяти ліцензію на торгівлю будь-якими товарами або предметами. Новий економічний курс набирав оборотів. Комунізм зникав.
Щоб переконати партійців у необхідності нового і згубності старого курсів, було зроблено талановитий «хід конем». Для цього вдалися до зміни оцінки минулої діяльності. На позначення попередніх років комуністичного режиму (в Росії — 1918—1920 рр., в Україні — 1919—1920 рр.) почали вживати новий термін — «воєнний комунізм». Цей неологізм мав запевнити всіх, що більшовики, оголосивши 1918 р. курс на комуністичне будівництво та ухваливши 1919 р. програму РКП(б), зовсім не збиралися її одразу виконувати. Цей крок став дієвим засобом впливу як на самих партійців (не було, мовляв, ніяких помилок), так і на селян (так то, мовляв, були вимушені тимчасові заходи, тож вибачайте!).
Цікаво, що в обох названих групах у результаті запровадження Кремлем такого неологізму формувалися сприятливі для іміджу компартійної верхівки ілюзії. У перших виникла ілюзія того, що «справжній» комунізм не за горами, треба лише накопичити сили, і він незабаром настане. У других — знаходила підтвердження ілюзія, яка виникла ще 1917 р. — мовляв, більшовицька влада є владою народу.
Ініціатором уведення в широкий вжиток поняття «воєнний комунізм» став Ленін, який у плані промови про заміну продрозкладки податком, підготовленому в першій половині березня 1921 р., зазначав: «Надто поспішний, прямолінійний, непідготовлений „комунізм“ наш викликався війною і неможливістю ні дістати товари, ні пустити фабрики». Бачимо, що термін «комунізм» взято в лапки, що вказує на таку собі його «несправжність», а причиною його запровадження була названа війна. Таким чином відводилася тінь від «справжнього» комунізму, який, втім, уявлявся-таки не за горами і до запровадження якого потрібно ретельніше підготуватися. Але головним було інше. Вимушена відмова від комуністичного штурму в публічному дискурсі підмінялася твердженням про вимушеність самого штурму умовами війни.
У промові на X з'їзді РКП(б) Ленін ще не наважився використати сюжет із «комунізмом» у лапках. Але вже у квітні 1921 р. він чітко відмежувався від попередньої економічної політики (у брошурі «Про продовольчий податок»): «Така політика була б дурістю і самогубством тієї партії, яка спробувала б її. Дурістю, бо ця політика економічно неможлива, самогубством, бо партії, які пробують таку політику, неминуче зазнають краху».
У цій брошурі термін «воєнний комунізм» з'явився уперше і був ужитий п'ять разів. Чотири рази він брався в лапки, а в заключній частині брошури вже подавався без лапок. Словосполучення «воєнний комунізм» могло вживатися без лапок, бо сам прикметник «воєнний» віддаляв його від теоретичного, «справжнього» комунізму. Прикметник маскував невдалий комуністичний штурм, тому що відгороджував невдачу трирічного експерименту від комунізму, який, мовляв, попереду. Комуністична ідея залишалася незаплямованою.
Запровадження непу означало припинення спроб негайно побудувати комунізм у країні з переважно селянським населенням. Партія зупинила комуністичне будівництво не з власної волі. Це визнавав і В. Ленін, але суть альтернативи, яка стояла на початку 1921 р., набагато чіткіше, ніж у його працях, була висловлена в позбавленій дипломатичних тонкощів резолюції Всеукраїнської наради КП(б)У від 2 травня 1921 р.: «Перед пролетарською партією стояла двоякого роду можливість: або, не чекаючи допомоги західноєвропейського пролетаріату, в обстановці тимчасової міжнародної ізольованості російської революції, піти на відкриту громадянську війну з масою селянства і покласти весь тягар російської революції на плечі кількісно ослаблого, фізично виснаженого, знекровленого трирічною війною російського пролетаріату, або, пішовши на економічні поступки селянству, зміцнити шляхом угоди з ним соціальну основу радянської влади і революції».
Популяризаторську (для партійних мас) роль знову, як і у випадку з пропагандою комунізму, доручили грати М. Бухаріну. Тобто яскравий пропагандист позаекономічних методів господарювання і, зокрема, примусової праці, тепер мав доводити зворотне. Зі своєї місією він упорався — видав на-гора брошуру «Новий курс економічної політики».
У перших рядках праці Бухарін чітко визначив її основне завдання — з'ясувати завдання та значення непу «в загальній перспективі розвитку нашого господарства до комунізму». Будівництво комунізму він пов'язав з успіхами у розвитку великої промисловості. А далі наголосив: «Для підняття великої промисловості потрібно збільшити кількість продуктів, чого б це не коштувало і будь-якими засобами». Саме потребами великої промисловості він обґрунтовував застосування економічних стимулів і, відповідно, розвитку тих форм господарювання, які змістовно суперечили комуністичним настановам — одноосібних селянських господарств, дрібної промисловості, оренди та концесій промислових підприємств тощо.
Для переконання партійців у правильності обраного курсу аргументів на кшталт демонстрації економічної безперспективності комуністичних реквізицій було замало. Тому неп був представлений як «стратегічна операція пролетаріату на господарчому фронті». Але будь-яка операція, як відомо, має свій початок і кінець. Для аналогії Бухарін використав Брестський мирний договір зразка 1918 р. з Німеччиною. Мовляв, як тоді німецький імперіалізм, так і сьогодні господарська розруха є загрозою для комуністичного будівництва. Якщо 1918 р. завершення «стратегічної операції» стало можливим після будівництва Червоної армії, то тепер таке завершення мало настати після того, як буде «побудована на основі використання додаткової кількості продукції велика соціалізована промисловість». І лише після цього, так само як це було в листопаді 1918 р. з Брестською угодою, «можна повертати руля в іншу сторону», тобто ліквідовувати ті форми господарювання, які не відповідали комуністичним засадам.
Таким чином, неп, подібно до Брестської угоди, розглядався як такий собі «перепочинок», після якого, накопичивши сили, слід знову взятися за комуністичне будівництво. З часом термінологія дещо змінилася і слово «перепочинок» за ініціативою Леніна стало замінюватися терміном «змичка з селянством». І хоча новий термін, здавалося б, мав би свідчити про неп ледь не як про стратегічну (на довгі роки) політику, не лише в товщі партії, а й серед керівництва РКП(б) новий курс і надалі сприймався як тимчасовий.
