Лишається тільки здогадуватися, що коїлося в голові Богдана, коли він це казав. Західним німцям він не довіряв і не хотів мати з ними справи. Мало того, він прагнув угоди з американцями — безпека й захист в обмін на інформацію, а німці збиралися переслідувати його за злочини, у яких він добровільно зізнався. Усе це нагадувало якусь пастку. Він не міг скасувати свої зізнання. Якщо американці його віддадуть, а німці виправдають, то він не матиме куди йти і потрапить у руки чекістам, а Сташинський добре уявляв, що на нього там чекає. Вибору не було. Німецька в’язниця за тих обставин здавалася найбезпечнішим місцем. Він віддасть своє життя в руки німецькому правосуддю. Тривога, яку він відчував перед втечею, подвоїлася.
27. Слідство
У п’ятницю 22 вересня в Мюнхені було тепло й сонячно. Газети писали про несподіваний візит генерала Люсіуса Клея у Штайштюкен, ізольований анклав Західного Берліна, відрізаний від американської зони стіною. Штайнштюкен був мініатюрою Західного Берліна. Із Західною Німеччиною Берлін пов’язувала одна дорога, яку контролювали СРСР і НДР, так само одна дорога через радянський сектор вела зі Штайнштюкена в Західний Берлін.
Коли виросла Берлінська стіна, президент Кеннеді наказав американському корпусу пройти колоною по цій єдиній дорозі із Західної Німеччини в Західний Берлін, щоб продемонструвати, що американці не залишать міста. 1948—1949 року генерал Клей врятував західних містян під час Берлінської блокади, прибувши в місто у статусі спеціального радника президента Кеннеді. І от у вересні 1961-го він прилетів на вертольоті до Штайнштюкена, демонструючи, що Захід захищатиме найменший клаптик своєї території, якщо раптом СРСР і НДР вирішать його анексувати.
Під шум німецької преси, яка висвітлювала символічний візит Клея у крихітний анклав, де жило всього сорок дві сім’ї, генерал наказав постійно розташувати там невеликий загін армійської поліції США. Клей був готовий дати бій СРСР будь-де і будь-коли. Через місяць він відправить американські танки на «Чекпойнт Чарлі» в центрі Берліна, наполягаючи на праві американців їздити по східній частині міста. Повоєнний світ завмер у дуже небезпечній точці, але більшість німців захоплювалася ковбойською тактикою генерала Клея. Сигнал був зрозумілий: американці не відступлять. Якщо треба, вони воюватимуть.
Того самого дня конгрес постановив створити Корпус миру і виділив на це сорок мільйонів доларів. Ідея полягала в тому, щоб випускники коледжів їздили з гуманітарними місіями у країни третього світу, заводили там друзів, позначали американську присутність і в такий спосіб протидіяли поширенню комунізму[259].
Тепла погода нагадала Богдану ще один погожий осінній день, проведений у Мюнхені: 12 жовтня 1957 року, коли він убив Лева Ребета. Вісім агентів привезли Сташинського на місце злочину для з’ясування деталей. Останній раз він бачив вулиці Мюнхена два роки тому, коли ліквідував Степана Бандеру. Серед агентів, які займалися Сташинським у Мюнхені, був старший інспектор кріпо Адріан Фухс. Після довгих місяців кружляння по колу в пошуках убивці Бандери нарешті він виходив якийсь результат. Присадкуватий сорокадворічний баварець Фухс тримав мікрофон і нагадував Богдану, що, описуючи деталі убивств, йому не можна згадувати жодних імен.
Вони відвідали обидва місця злочинів: Карлсплятц, 8, де Сташинський убив Ребета, і Крайтмайрштрасе, 7, де від його руки загинув Бандера. Сташинський детально описав свої дії і відтворив картину обох злочинів, пройшовши на поліцейську кінокамеру тим самим маршрутом і піднявшись тими ж сходами. На фотографіях, зроблених того дня, видно худорлявого високого чоловіка з коротким темним волоссям, у сорочці без краватки, темно-сірому піджаку і трохи світліших штанах.
На Карлсплятц провели слідчий експеримент: Богдан піднявся на другий поверх і спустився назустріч поліцейському; порівнявшись із ним, Сташинський дістав скручену у трубку газету, зімітував постріл і сховав газету у внутрішній карман піджака. У під’їзді будинку Бандери Сташинський теж повторив свої дії, навіть зав’язав шнурки, як тоді. На фотографіях видно його чорні туфлі й білі шкарпетки. Жодних емоцій на знімках нема: він був спокійним і незворушним. Сташинський змирився з долею. Натовп агентів був потрібний радше для того, щоб його захистити, а не стерегти. Йому нікуди було тікати[260].
Головним слідчим у цій справі був інспектор Вангауер з Федерального карного розшуку. Це перший німецький чиновник, який допитував Сташинського, коли 1 вересня 1961 року ЦРУ передало його німецькій владі. Якби ЦРУ побачило в особі Сташинського або в його інформації якусь оперативну цінність, то Богдана передали б німецькій розвідці (БНД) або контррозвідці (Управління захисту конституції), а не карному розшуку. Вангауер теж не повірив словам Сташинського. «Спершу я поставився до справи скептично, адже ми вперше почули про ці вбивства, — згадував Вангауер. — Після допитів ми допізна обговорювали справу, зважували всі “за” і “проти”. Згодом ми почали схилятися до того, що Сташинський каже правду».
Поворотний момент настав 12 вересня 1961 року. На допиті, крім Вангауера, були присутні головний комісар поліції і кілька офіцерів, імовірно контррозвідників. У протоколі було сказано, що «спокій Сташинського, впевненість і точність його свідчень про події, які передували убивству, хід часу, опис місць і дій підводять до висновку, що Сташинський міг бути убивцею Ребета і Бандери». Слідчі мали перевірити кожну дрібницю цієї справи. За день до того, 11 вересня, інспектора Фухса викликали в цій справі у Федеральний карний суд у Карлсруе і попросили перевірити автоматичний замок на вході в будинок по Крайтмайрштрасе, 7. Сташинський казав, що двічі ламав ключі, намагаючись відчинити двері. Фухс виявив у замку відповідні сліди. Дати поїздок і ночівель Сташинського у готелях збігалися з тим, що з’ясували слідчі. Сташинський не брехав. Слідчі експерименти за обома адресами 22 вересня теж підтверджували його слова[261].
Останні сумніви зникли. Схоже було, що підозрюваний говорить правду і шкодує про свої дії. «Судячи з його поведінки, — згадував інспектор Вангауер, — він хотів розказати все, що його гнітило, записати похвилинно в усіх подробицях». Напевно, Сташинський відчув полегшення — нарешті йому вірять. На прохання Вангауера він намалював карту-схему рідного села, план свого будинку і квартири у Москві, устрій пістолета-спрея. Усе це далося Сташинському нелегко. Очевидно, він страждав від безсоння. На одному допиті він сказав Вангауеру, що якось у нього був нервовий зрив і він кілька тижнів мучився безсонням. Слідчий помітив і ознаки депресії. «В окремі дні він був дуже пригнічений, і було видно, що він дуже шкодує про ці вбивства»[262]. Агент КДБ, що сидів одній в’язниці зі Сташинським, згадував, що той «був блідим і серйозним. Очевидно, він не чекав, що по його справі вестимуть процес чи що американці передадуть його німецькій владі»[263].
На кінець вересня ЦРУ почало усвідомлювати, що знехтуваний розвідкою Сташинський — це справжні поклади інформації. Він не брехав, дедалі більше даних слідства підтверджували його слова. У листопаді 1961-го кореспондент «Шпіґеля» написав, що американці тиснуть на владу ФРН, щоб оприлюднити свідчення Сташинського. Але західні німці не хотіли цього робити. Після федеральних виборів 17 вересня країна лишилася без уряду. Канцлер Аденауер намагався створити коаліцію в новому парламенті і зберегти своє крісло. Ніхто в перехідному уряді не хотів брати відповідальність за публікацію скандальної інформації, яка могла спричинити кризу у відносинах з Радянським Союзом. Мало того, генеральний прокурор не хотів нічого заявляти до завершення слідства й висунення офіційних звинувачень. Німці воліли, щоб всю цю історію оприлюднили американці, але вона сталася не на території США, тому ЦРУ заперечувало[264].
Допити Сташинського тривали з вересня по листопад. «Моє теперішнє ставлення до обох вчинків кардинально інше, — сказав Сташинський слідчим. — Це пояснюється змінами, які сталися в моєму житті з листопада 1959 року. Саме в цих змінах пояснення моєї втечі на Захід. Я хотів очистити свою совість і показати світу, що “мирне співіснування” означає на практиці. Я більше не хотів, щоб мені наказували вбивати. Я хотів попередити всіх, кому загрожувала ліквідація, як-от Ребету і Бандері, щоб вони були обережні. Я сподіваюся, що мою втечу на Захід буде сприйнято як пом’якшувальну обставину, адже я взяв на себе чималий ризик. Це вплине, а можливо, вже вплинуло, на долю моїх батьків і родичів. Моя втеча вже позначилася на тестеві, який живе в радянській зоні: його сім тижнів протримали у в’язниці. Очевидно, його не переслідуватимуть серйозніше, коли мій випадок набуде розголосу. Ми з дружиною завжди житимемо під страхом, що рано чи пізно нас наздожене помста зі Сходу. Крім всього цього, ми не маємо засобів до існування на Заході. Але я все одно вибрав Захід, бо вважаю, що цей мій крок відповідає інтересам всього світу»[265].
Богдан боровся за своє життя. Його стратегія полягала в тому, щоб, нічого не приховуючи, пояснити, чому він пішов на вбивство і чому шкодує про це. Він був готовий говорити публічно. Спершу в його планах цього не було, і важко сказати, сам він дійшов такої думки чи йому підказали слідчі, які хотіли зірвати маски з Радянського Союзу на міжнародній сцені. Сташинський був не проти розголосу, якщо нові господарі ситуації вирішать, що так краще. Він змирився з тим, що це може зашкодити його родині та сім’ї Інґе, і нічого не міг з цим вдіяти. Богданові заяви почали розкручувати маховик міжнародного скандалу, хотів він цього чи ні.
Поки західні німці вирішували, публікувати свідчення Сташинського чи ні, радянська сторона завдала удару першою. У п’ятницю 13 жовтня 1961 року Курт Блеха, прес-секретар голови уряду НДР Отто Гротеволя, скликав у Східному Берліні прес-конференцію. «Сьогодні ми стали свідками злочинних інтриг боннської федеральної розвідки, яка підпорядковується [директору федеральної канцелярії] [Гансу] Глобке, убивці євреїв, і якою керує [Райнгард] Гелен, колишній генерал таємної служби нацистів», — повідомив Блеха журналістам. Глобке, який в уряді Аденауера відповідав за спецслужби, справді певною мірою стосувався Нюрнберзьких законів, за якими євреїв позбавляли громадянських прав, а Гелен служив у розвідці вермахту. Темне минуле робило їх зручною мішенню для радянської і східнонімецької пропаганди. Блеха натякав, що Глобке з Геленом продовжували свою злочинну діяльність після війни і він має докази. «Гер Ліпольц, — відрекомендував Блеха, — на конкретних прикладах ознайомить вас із методами цих політичних убивць. Ми допоможемо викрити в очах німецької публіки і цілого світу злочинні інтриги боннських “ультрас” і їхні політичні методи, зокрема знищення окремих людей і масові убивства».
Стефан Ліпольц, лисуватий чоловік в окулярах, якому на вигляд було трохи за п’ятдесят, почав із вибачень за свою німецьку. Потім розповів про себе, що й пояснювало, чому він не дуже добре знає мову. Ліпольц народився 1907 року в родині німецьких колоністів на Волині, яка тоді була у складі Російської імперії. Коли Радянський Союз за пактом Молотова — Рібентропа анексував Волинь (у міжвоєнний період вона належала Польщі), Ліпольц подався на статус фольксдойче і переселився у Третій рейх. Невдовзі його призвали в армію і відправили в розвідувальну школу. Після навчання він служив перекладачем у різних розвідувальних загонах, зокрема під командуванням Гелена. 1945 року він ненадовго потрапив у радянський полон. До 1953-го Ліпольц жив у Східній Німеччині, потім через берлінську лазівку перебрався на Захід. Оселився в Мюнхені, відкрив ресторан і подружився з українцями, багато з них були членами ОУН-б.
