Нацисти не сприймали Вільгельма поважно. Коли у березні 1937 року він мріяв про другий Український Легіон, нацистська преса таврувала його як декадентського паризького покидька. Вільгельм не був надто завзятим читачем; якщо він бачив відповідну статтю, то міг слушно зінтерпретувати її як складник загального анімуса Гітлера, спрямованого супроти Австрії та Габсбургів. Вільгельм, мабуть, вважав, що зможе пояснити Гітлерові, що й сам повернувся проти Отто, і тому опирався ідеї габсбурзької реставрації в Австрії. У той час Вільгельм бачив цю реставрацію значною мірою крізь призму нацистських кольорів — як проект єврейський, нелегітимний і приречений на поразку. Будь-яка реставрація, як він писав до Токарі у грудні 1937 року, відбудеться «з ласки євреїв і масонів». Сама Габсбурзька династія стала «єврейською справою». Вільгельм переконав себе в тому, що це він порвав з Отто, «впертим і сліпим», а не навпаки. Якщо для Вільгельма не було місця в реставрації, то він не хотів, щоб ця реставрація вдалася хоч комусь. Вільгельм бундючився у королівському пурпурі — обрамленому коричневою барвою нацистів[271].
Із початком 1938 року Вільгельм вирішив, що австрійський різновид тоталітаризму був незадовільним. Де, врешті-решт, була австрійська нація? Єврей, на думку Вільгельма, принаймні мав якийсь надійний національний характер — навіть якщо той і полягав у бутті «посередині червоним», тобто в запереченні національних прагнень усіх інших в ім’я комунізму. Австрієць, як тепер вважав Вільгельм, не мав узагалі ніякого характеру, оскільки не мав нації. Вільгельм прийшов до переконання, що австрійці були просто собі німцями. Заново переосмисливши себе як австрійця, Вільгельм переглянув австрійську ідентичність як питання належности до німецької раси. Якщо в політиці йшлося про націоналізм, а націоналізм був питанням раси, то в існуванні самої Австрії не було жодного сенсу. Її слід було підібгати під великий Німецький Райх, як і хотів Гітлер[272].
Справжнє значення його особистої поразки у Франції, вважав тепер Вільгельм, полягало в його участі у великій війні за цивілізацію. Те, що на нього нападали сили зла, додавало йому балів серед сил добра. Понад те, він вважав, що тепер стоїть на боці переможців. Потрійну Вісь (яку він передбачив — бо її ще не створено), що складалася з Берліна, Риму і Токіо, Вільгельм вважав «найважливішою справою нашого віку». Вона мала принести оточення і знищення Совєтського Союзу. Слідом за цим ішла велика перемога: «ліквідація комуністичної ідеології та зцілення усього світу!». Таке всеосяжне бачення єдиного і вирішального тріумфу протиставило Вільгельма щодо Токарі, який досі надавав перевагу Італії над Німеччиною, а до того ж, більше переймався «зціленням України». Вільгельм дотримувався власних уявлень про політичну гігієну. Коли він прибув до Австрії, то скаржився на те, що його нерви знищено. Тепер вони були «як канати»[273].
Частково за його оздоровлення відповідав націоналізм. Також доклалися сніг і статеві розваги. Завжди, коли у Вільгельма були гроші, як узимку 1937 та 1938 років, він вирушав до Зальцбурга, а звідти — на схили. Світлини показують нам його ошатно одягненим і красивим, в оточенні вродливих молодих чоловіків.
Поки Вільгельм заспокоював нерви, чільники Австрії не на жарт розхвилювалися, і небезпідставно. 12 лютого 1938 року Гітлер висунув канцлерові Курту фон Шушнігові ультиматум. Австрії надавався триденний термін для того, щоб узгодити власну політику з політикою Німеччини, узаконити нацистську партію і надати нацистам контроль над поліцією. У випадку невиконання цих умов Гітлер погрожував німецьким вторгненням. Шушніг пристав на його умови.
Проте не виконав їх. Хоча Шушнігів Фронт Батьківщини так і не створив переконливого бачення австрійської нації, його чільники вірили в Австрію і принаймні якусь мить намагалися її боронити. Коли Гітлер оголосив у найближчому майбутньому об’єднання чи Anschluss, Шушніг закликав австрійців боронити свою країну на смерть. Він оголосив референдум щодо незалежности, питання в якому сформулював (а голоси підбив) таким чином, щоб загарантувати перемогу. Крім цього, він звернувся по допомогу до іноземних держав. Та допомоги чекати було нізвідки. Італія, колишня союзниця, покинула Австрію напризволяще. Лівацький уряд Франції на початок 1938 року почав бачити в Австрії можливу перешкоду експансії Гітлера і намагався налаштувати британців на таку ж думку. Лондон відмовився підтримувати демарш, вважаючи долю Австрії вирішеною[274].
Австрійський референдум підготували, але так і не провели. Гітлер наказав розпочинати інвазію, а Шушніґ велів австрійським військам не чинити опору. 12 березня 1938 року німецька армія вступила до Австрії; наступного дня Гітлер оголосив, що Австрія припинила своє існування. Шушніґ, зрештою, не став захищати її на смерть, але заслужив собі місце в лавах ворогів Гітлера. Після німецького вторгнення його заарештовано та ув’язнено. Після допитів його вислано в німецькі концтабори — спершу в Дахау, потім у Заксенгавзен.
Після Аншлюсу на долю значного єврейського населення Австрії випали обмеження значно гірші, ніж за правління Фронту Батьківщини. Хоча єврейські квоти у професіях та університетах у тридцятих роках змусили тисячі австрійських євреїв покинути країну, Шушніґ не був Гітлером, а Фронт Батьківщини — нацистами. Євреям дозволялося вступати у Фронт Батьківщини, і багато євреїв у нього вступили. Німецьке правління було цілком іншим. Євреї втратили свою працю і майно. Погроми Кришталевої Ночі, що відбулися трохи пізніше, 1938 року, досягли у Відні небаченого насильства. Чоловіків, жінок і дітей вбивали після жахливих прилюдних принижень.
Гітлер не лише знищив Австрію, а й поклав край будь-яким найближчим сподіванням на габсбурзьку реставрацію в Європі. Він так ненавидів Габсбурґів, що план вторгнення в Австрію звався «Операція Otto». Otto справді намагався запобігти Аншлюсові. Наприкінці 1937 і на початку 1938 року він казав усім, хто його слухав, що реставрація була єдиним способом не допустити Гітлера до Відня. 21 листопада 1937 року, на двадцять п’яті уродини Otto, Відень вбрався у чорне й золоте, давні імперські кольори. 17 грудня австрійський уряд повернув власність, що її конфісковано в Габсбурґів після війни. Отто став одним із найзаможніжих чоловіків у цілій країні. Того місяця він закликав канцлера Шушніґа готувати військовий спротив Німеччині й натякнув, що тільки легітимний монарх (тобто він сам) зможе повести народ до перемоги. Відразу після Гітлерового ультиматуму Отто запропонував свої послуги у ролі голови уряду. Шушніг чемно відмовився відступити йому власну посаду. Шушніг завжди повторював — і, мабуть, щиро вірив у те, що йому сказали німці, — що реставрація буде самовбивчим кроком, оскільки спровокує негайний німецький напад. Зрештою, Отто так і не попросили повернутися, але німці однаково здійснили своє вторгнення.
Отто, інший Габсбург, суперник Вільгельма, зазнав поразки. Насправді скидалося на те, що нацистська влада здійснила всі найтемніші бажання Вільгельма. Німеччина поглинула Австрію, австрійці-неєвреї стали громадянами Німеччини, а євреї тікали з країни. Після Аншлюсу Німеччина почала розчленовувати Чехословаччину — єдину демократичну країну в Європі на схід від Франції, союзницю Франції і державу, яку Вільгельм вважав відповідальною за його падіння в Парижі. Вільгельм жив відповідно до духу часу. Його винахідливе повернення в політику, аристократичний фашизм, що напозір не мав жодного зв’язку з дійсністю, дозволив йому передбачити саме те, що сталося насправді. Наступний крок німців, на думку Вільгельма, полягатиме в тому, що вони знищать большевиків і відродять Україну.
Звісно, між нацистською Німеччиною та Совєтським Союзом лежала важлива європейська країна — Польща. Перш ніж Гітлер міг напасти на Сталіна, він мусив знищити Польщу, обрану батьківщину Вільгельмових братів Альбрехта й Лео. Для того, щоб здійснилися українські мрії Вільгельма, його польській родині доведеться пережити жах німецького правління.
Чорне. Проти Гітлера та Сталіна
У 1939 році Альбрехт залишався слухняним сином. Поки Вільгельм дрейфував від однієї нації до іншої, його старший брат залишався вірним польським громадянином і шанованим польським бізнесменом. Польська Республіка помирилася з живецькою гілкою родини Габсбургів, а Альбрехт віддячив за цю послугу відверто патріотичною посвятою своїй обраній батьківщині. Альбрехт і його дружина Аліса хотіли, щоб їх та їхню родину вважали поляками. їхні діти вчили англійську, французьку і польську мови — але не німецьку.
Старша донька Марія-Кристина провадила у родинному замку в Живці щасливе життя. Вона перебиралася через замкові покої, перескакуючи з однієї білої мармурової плитки на іншу, завжди оминаючи чорні. Наставники вчили її мов і ознайомлювали з вимогами світського життя, яке їй ще, можливо, судилося вести. Вона любила передражнювати свого вчителя французької мови, який погано говорив польською. їздити верхи її вчив польський офіцер. Кінь її був такий спокійний, що дозволяв воронам дзьобати себе за хвіст.
Для Марії-Кристини, якій того року виповнилося шістнадцять, літо 1939 року не надто відрізнялося від будь-якого іншого літа. У повітрі витала війна з Німеччиною, але, на переконання її батька та інших поляків, у цій війні Польща мала перемогти. Альбрехт робив щедрі внески у фондування для польських протиповітряних батарей. Коли частини польського елітарного корпусу прикордонного контролю відряджено до Живця, що лежав близько від німецької границі, Альбрехт розпорядився, щоб їх розквартирували на території його замку[275].
Німецьке військо увійшло на польські землі 1 вересня 1939 року, без провокацій і без оголошення війни. На відміну від Австрії та Чехословаччини, Польща боролася; Франція і Великобританія пообіцяли свою підтримку й оголосили війну Німеччині. Із початком на польсько-німецькому кордоні війни у Європі, населення Живця розпочало втечу на схід. Альбрехт і Аліса вже відіслали своїх доньок до Варшави декількома тижнями раніше. їхній син перебував на відпочинку з Алісиною родиною у Швеції.
Безперечно, за напучуванням Аліси, Альбрехт спробував прислужитися Польщі в скрутну годину. Хоча його на багато років раніше звільнено від військової служби за станом здоров’я, 1 вересня Альбрехт знову одягнувся у форму польського офіцера й вирушив у пошуках частини. Його жестові не бракувало символізму, але боротьба була безнадійною. Хоча польський спротив біля Живця був упертим, а німцям завдано немалих втрат, Альбрехт долучався до відступу. Німці захопили місто за три дні[276].
Тоді Альбрехт наввипередки з німецьким бомбардуванням вирушив до Варшави, щоб забрати звідти своїх дівчаток. У польській столиці його донька Марія-Кристина дивилася на літаки у ясному синьому небі. «Наші», — казали люди на вулицях. Та вони помилялися. Військово-повітряні сили Польщі були знищені на землі. У небі літали німецькі літаки, які від самого початку війни бомбардували цивільне населення.
