Українські війська, залеглі в окопах поруч, по рації запросили у вищого командування дозвіл відкрити вогонь у відповідь. За правилами перемир’я, на які Зеленський пристав минулого літа, командири спершу мали надіслати повідомлення російській стороні з проханням відкликати атаку. Ця телефонна гра забирала час і доводила солдатів до сказу. Минали хвилини. Снайпери продовжували стріляти, українці продовжували стікати кров’ю серед поля. Побратими могли лише спостерігати та чекати сигналу на вогонь у відповідь. Коли він нарешті надійшов, українська сторона обстріляла з міномета приблизну позицію снайперів. Лише тоді вогонь зупинився, і українці зуміли винести з поля тіла загиблих[217].
* * *
Близько восьмої вечора того ж дня зі свого офісу в Києві виступив із заявою президент Зеленський. Слово, яке він обрав — ескалація, — звучало доволі стримано для опису вбивства цих чотирьох чоловіків, і президент чітко дав зрозуміти, що не бажає мститися.
— Для війни потрібна мужність, — сказав він. — Для миру потрібна мудрість. В України є і те, й інше[218].
Лідери Німеччини та Франції, додав Зеленський, мають організувати терміновий раунд перемовин із Путіним для обговорення стрілянини під Шумами.
— Те, що так важко й по крихтах відбудовувалося майже рік, — зазначив президент, маючи на увазі крихке перемир’я з Росією, — може бути зруйноване за секунду.
За кілька днів після снайперської атаки в Шумах Верховна Рада скликала екстрене засідання для розгляду того, що сталося. Тодішній головнокомандувач Збройних сил України генерал Руслан Хомчак з’явився у повному параді та приніс комплект мап, що ілюстрували жахливу ситуацію на фронті[219]. Росіяни під Шумами, за словами Хомчака, продемонстрували «особливий цинізм», використавши для снайперської засідки водонасосну станцію. Пошкодження цієї станції залишило б без постачання води кілька навколишніх міст, саме тому українці так довго не відкривали вогонь у відповідь. Посеред промови Хомчак запропонував ушанувати пам’ять Барнича та решти жертв хвилиною мовчання. Далі перейшов до пояснення інших серйозних загроз. Станом на 30 березня 2021 року, повідомив генерал, Росія скупчила вздовж кордону 32 700 військових. Дехто приїхав із військових частин з Сибіру, за тисячі кілометрів звідси. Щорічні військові навчання Росії в Білорусі також слугують прикриттям для розміщення великої кількості військ і військової техніки на північ від України, в кількох годинах їзди від Києва. Так країну оточено з трьох сторін.
— Наша спільна мета — перемога у війні з агресором, — підсумував Хомчак. — Це потребує консолідації зусиль всього українського народу.
Промова, що тривала трохи більше ніж десять хвилин, не викликала в депутатів тривоги. Радше спровокувала колективне позіхання. Лідерка опозиції Юлія Тимошенко під час виступу генерала продовжувала розмовляти по телефону. Спікер парламенту був змушений увімкнути мікрофон і попросити законодавців припинити базікати й звернути увагу на доповідача. У будь-якій іншій столиці ця сцена здалася б абсурдною. Ось головний військовий командувач країни заявляє про готовність іноземної держави вторгнутися з трьох напрямків, а законодавцям бракує терпіння його вислухати. Вони давно збайдужіли до таких оцінок. Загострення на лінії фронту траплялися часто. Сутичка під Шумами була надто кровопролитною, але цього не вистачило б, щоб пробудити відчуття єдності чи нагальності серед представлених у парламенті партій. Щойно генерал зайняв своє місце, вони повернулися до політичних чвар.
Із контраргументами виступив Петро Порошенко, який коментував ситуацію в Шумах із певною авторитетністю. За його президентства українські сили 2018 року відбили це селище у росіян. Ціною життя принаймні одного солдата зуміли посунути лінію фронту на кілька кілометрів уперед, хоча багато командирів ставили під сумнів доцільність такого маневру. Операція мала радше політичну, ніж військову мету. Порошенко саме готувався розпочати кампанію з переобрання та прагнув показати себе компетентним воєначальником. Зрештою це не допомогло — Зеленський усе одно переміг на виборах. Однак два роки по тому, коли Шуми потрапили під напад, Порошенко поклав провину на свого наступника.
— Почати я хочу, — заговорив Порошенко з трибуни, — з подяки українським воїнам за мужність протидії агресору. І за ту витримку, яку вони демонструють, коли часом важко зрозуміти маневри Зеленського, який протягом двох років зазирає в очі Путіну.
Режим припинення вогню, про який Україна домовилася з Росією у перший рік каденції Зеленського, ґрунтувався, за словами Порошенка, на «хибній тезі» про те, що «перемир’ям можна забезпечити мир». Після Шумів Україна має контратакувати, відправляти на поле бою власних снайперів і запускати дрони на полювання за російською артилерією.
— Путін — вбивця! — вигукнув Порошенко. І додав із сарказмом на адресу президента: — Сподіваюся, Володимире Олександровичу, що і вам вдасться вичавити із себе це визначення.
Незабаром спікер вимкнув мікрофон Порошенка, і зала вибухнула криками, що на той час було звичним явищем. Кожен намагався перекричати іншого.
Відеокадри із засідання стали в Україні новиною дня, і, потрапивши на очі Зеленському з командою, неабияк їх розлютили. Порошенко був у своїй стихії, під час виступу погрожував залі пальцем. Розумів, що його найкращий шанс повернути владу — це змалювати коміка слабаком. Результати опитувань, які свідчили про низький рівень довіри українців до президента, тиснули на Зеленського[220], вимагали у відповідь на російські атаки продемонструвати силу. Водночас він не міг відкинути власну обіцянку забезпечити міцний мир. Наступного дня після виступу Хомчака у Верховній Раді Зеленський викликав його на закриту нараду з іншими генералами та головними шпигунами України. Кровопролиття на лінії фронту обговорювали до пізнього вечора, але президентська адміністрація про нараду мовчала. Не хотіла створювати враження кризи.
Спецслужби США через розвідувальні супутники спостерігали за розгортанням російських військ на кордоні, і того тижня Джо Байден зателефонував Зеленському й пообіцяв «непохитну підтримку» США в будь-якій конфронтації з Кремлем. Кілька днів по тому генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг так само запевнив Зеленського у підтримці Північноатлантичного альянсу.
— НАТО — єдиний спосіб покласти війні край[221], — сказав Столтенбергу під час телефонної розмови Зеленський.
Він закликав альянс поквапитися й запропонувати Україні офіційний шлях до членства, що стало б «реальним сигналом для Росії». Для Кремля достатнім сигналом став уже сам цей заклик. На нього зреагував прессекретар Путіна Дмитро Песков — застеріг, що будь-які розмови про членство в НАТО «лише погіршать ситуацію»[222].
* * *
Наступного тижня Зеленський із командою вирішив відвідати фронт. Треба було продемонструвати підтримку військовим і визнати жах трагедії в Шумах, водночас не допустити, щоб вона спровокувала масштабнішу війну. Напередодні поїздки Зеленський нагородив посмертно сержанта Барнича орденом за мужність. Після чого вирушив до місця його смерті та запросив із собою мене[223].
Наступного ранку президентський літак Ан-148 сів на авіабазі в Чугуєві, приблизно за п’ятдесят кілометрів від російського кордону, і ми, перетнувши льотну смугу, поспішили до військових гелікоптерів, що мали доправити нас у зону бойових дій. Я летів з охоронцями, майже весь політ вони переодягалися в бойове спорядження, заряджали автомати, припасовували шоломи. За ревом лопатей почути одне одного ми не могли. За вікном бачили президентський вертоліт, радянський Мі-8, пофарбований у камуфляж; на хвості виднілося намальоване блакитним і жовтим коло, схоже на мішень. Ми прямували на південний схід у бік ворожої території, майже паралельним до російського кордону курсом. Щоб уникнути наземного обстрілу, пілоти летіли так низько, що верхівки дерев під нами пригиналися. Наближалися до Сєвєродонецька[224].
Майже рік по тому, під час повномасштабного вторгнення, ведучі новин і дипломати по всьому світу ледве вимовлятимуть назву цього глухого куточка із населенням 120 000 осіб. Навесні 2022 року він на кілька тижнів стане епіцентром війни; вулиці зрівняє із землею артилерія, точитимуться міські бої. Нині ж Сєвєродонецьк був ще спокійний і маловідомий; бойові дії відбувалися не настільки близько, щоб заважати нормальному життю. На місцевому летовищі чекав генерал Хомчак і кілька кондиціонованих мікроавтобусів, вони мали відвезти нас до містечка Золоте, де у реквізованій будівлі облаштувала собі базу частина 92-ї механізованої бригади. Можна було б очікувати, що до приїзду президента базу причепурять, але все залишили як є: на подвір’ї стояли миски з їжею для приблудних собак і лежали купи мішків із піском, де сиділи й курили солдати. Молодші виросли на комедіях Зеленського і тепер, почувши його хрипкий голос, дехто не зумів стримати смішка. Нижчі чини були Зеленському раді. Хай би які незручності створював візит такої делегації, він дарував приємну перерву в рутині, що складалася з охорони окопів і патрулювання. Оцінка ризиків російської атаки лежала на офіцерах, і вони того ранку мали стривожений вигляд.
— Будемо сподіватись, що гармати сьогодні мовчатимуть, — зауважив один під час перекуру.
Поїздку до Шумів запланували на першу половину дня. Дістатися туди було непросто. Більшість шляху подолали на бронетранспортерах, минали старі хати, на вигляд нежилі, але з купами свіжих дров поруч. Зеленський у бронежилеті їхав у передній частині колони. Хомчак із рушницею був в іншій машині, я втиснувся позаду нього. Генерал, вірний собі, дивився вперед на дорогу і на мої запитання відповідав коротко:
— Ми воюємо з росіянами з 2014-го. Звикли. Ми готові.
Нещодавні бої, за словами Хомчака, були цілком очікувані та не мали іншого логічного пояснення, крім звичної підступності ворога.
Дорога забрала понад пів години, останню ділянку ми повзли путівцями, виляли між вибоїнами. Десь серед цих вибоїн і зупинилися машини, що їхали перед нами. Дістатися транспортом до нашого місця призначення було неможливо. Усі вийшли, Хомчак показав на вузьку стежку через поля, і ми вервечкою рушили за ним. Позаду Зеленського і прямо переді мною йшов охоронець із величезним автоматом, на ремені від кожного кроку брязкали магазини з набоями. Зброя мала солідний вигляд, але у випадку нападу із засідки нас би не врятувала. Ми тепер сунули по відкритій місцевості, крізь суху траву і безлисті кущі. Менш як за півтора кілометра на схід починалася околиця Горлівки — українського міста, яке росіяни окупували й запекло утримували роками. Бойовик на прізвисько Бєс[225], якого Росія призначила керувати містом на початку війни, був соціопатом, найбільш знаним тим, що влаштовував позасудові страти й вихвалявся ними перед медіа. Будь-якому російському розвіднику в Горлівці варто лише було глянути в бінокль, щоб помітити на тому полі нас, бездоганний ланцюжок високоцінних цілей: президент, керівник його адміністрації, вищий генерал, ну і десь у кінці дріботить чоловік із записником і в піжонському чорному пальті під бронежилетом.
