відповів, що за згодою фельдмаршала Мініха козаками можна поповнити
гусарські або слобідські полки538. Остаточно доля козаків визначилася після
консультацій із Мініхом, котрий порадив Румянцеву доукомплектувати ними ще
одне своє улюблене дітище — Угорський гусарський полк Ц.Кумінга 539. Злиття
мало відбутися по завершенні кампанії 1739 р. До того часу роту переводили у
підпорядкування київського губернатора генерал-лейтенанта І.Трубецького,
котрий мав подбати про підготовку одностроїв, забезпечення кіньми й розшук
дезертирів540. Ротні квартири було переміщено зі столичного Глухова до містечка
Городище на Миргородщині, що викликало невдоволення козаків 541. Рота одразу
535 Там само. — Арк. 61.
536 Сокирко О. Малоросійська регулярна рота 1733-1739 рр. //Київська старовина. — 2010. — №5. — С. 17-28.
537 Бумаги Кабинета министров императрицы Анны Иоанновны 1731-1740 гг. (1739 г.). — С. 310.
538 ЦДІАК України. — Ф. 51. — Оп.3. — Спр.7285. — Арк. 5.
539 Там само. — Арк.6.
540 Там само.
541 Там само. — Спр.7733. — Арк. 1-1 зв., 29.
198
ж відгукнулася на це втечами, які, зважаючи на її малочисельність, набули
характеру масового дезертирства542. Коли в жовтні 1739 р. генерал-майор
Кайзерлінг ревізував роту, наявними в ній виявилося всього лише 30 чоловік,
котрі разом із сотником Д.Морозом подали київському губернатору супліку з
скаргами й наріканнями на обтяжливість їхньої служби, зауважуючи між іншим,
що “провиянтом так и всем доволствуются из своих домов”, зносячи від
командування “долегливости и разорения”543. Докладно пояснюючи в петиції, що
“никакой ревности к службе иметь невозможно”, козаки просили “отпустить (их)
в домы свои и об уволнении от всяких общенародных повинностей”.
Експеримент з “регулярними козаками” фельдмаршала Мініха зазнав повного
фіаско й став останньою подібною реформою, ініційованою імперією. В наступні
роки справа реформування і модернізації військового устрою козацтва перейшла
до рук нового гетьмана К.Розумовського.
Аналіз організаційної еволюції козацького війська, викладений вище
засвідчив, що козацьке ополчення протягом середини XVII — першої половини
XVIII ст. було організаційним ядром збройних сил Гетьманщини, являючи
собою ополчення представників козацького стану, організоване за
територіальним принципом. Козацький стан не був монолітною соціальною
групою, об’єднавши в своїх рамках декілька різних за походженням і юридичним
статусом військово-служилих корпорацій із різними видами воєнних
повинностей. Організаційна полково-сотенна структура війська була результатом
синтезу традицій військового устрою Запорозької Січі та реєстрового козацького
війська. В Гетьманщині існувало декілька військово-служилих територіальних
анклавів, що знаходилися в підпорядкуванні гетьманів і мали привілейований
статус (білоцерківська та любецька шляхта, Засеймські сотні Ніжинського
полку). Чисельність козацького стану й відповідно війська протягом
досліджуваного періоду коливалася в межах 60 000 — 30 000 чоловік. Реальну
воєнну службу відбувала лише частина козаків (переважно заможних і
542 Там само. — Арк. 28-28 зв.
543 Там само. — Арк. 49-49 зв — 52.
199
середньозаможних), що наприкінці XVII ст. виділилися в категорію т.зв.
«виборних козаків». В кожному полку також були корпорації т.зв. «військових
служителів» (артилеристів, музикантів, польових сторожів, цирюльників та ін.),
що виконували допоміжні військові функції, але мали підвищений, у порівнянні
зі звичайними козаками статус, і перебували під юрисдикцією полковників.
Головним критерієм приналежності до козацького стану було членство в
реєстрі або ж володіння «військовим ґрунтом». Побоюючись соціальних
протестів, гетьманський уряд не практикував ревізій, переукладення реєстрів і
земельних кадастрів, тому реальний бойовий потенціал війська встановити було
доволі важко. Це також згубно позначалося на мобілізаційних процесах, оскільки
воєнна повинність мала не особистий, а подвірний характер. Майнове та
соціальне розшарування рядового козацтва призвело до поступового збільшення
кількості козаків, які нехтували військовою службою або ж виставляли замість
себе наймитів. Ця практика усталилася у XVIIІ ст., коли наймити становили від
5 до 18% загальної чисельності війська. Чисельність полків і сотень, а також
порядок відбування військовою службою не були до XVIIІ ст. регламентовані
законодавчо.
Система військового управління та урядів мала звичаєвий характер і
сформувалася переважно на основі традицій і практик реєстрового війська
першої половини XVII ст. Владна вертикаль війська, яку очолював гетьман,
генеральна старшина й полковники, після 1648 р. стала основою
адміністративної влади в Гетьманщині. Істотним недоліком урядової системи
було суміщення в ній цивільних і військових функцій, що особливо було
помітним на прикладі полковницьких та сотничих урядів. Таке поєднання
призводило до перенавантаження старшин різнорідними обов’язками й згубно
позначалося на ефективності управління. До традиційної старшинської
номенклатури наприкінці XVII ст. долучилося також «значне військове
товариство» (бунчукові й значкові товариші), котрі грали допоміжну роль в
управлінні військом, трансформувавшися в наступному столітті в привілейовану
200
групу старшин без посад. Водночас склалися передумови для юридичного
врегулювання ієрархічної системи старшинських урядів та правил їх надання,
котрі були втілені в т.зв. «малоросійських табелях про ранги» (1742 р., 1756 р.).
Табелі стали інструментом внутрішньої інтеграції старшинської спільноти,
сприяли виробленню її корпоративного духу й у перспективі розглядалися
козацькою верхівкою як інструмент конвертації урядів у шляхетський, а пізніше
дворянський статус.
Оскільки козацьке військо виступило формотворчою силою для
Гетьманщини, як держави, гетьмани й політична еліта не зважувалися на
кардинальні зміни в мілітарних інститутах і практиках козацтва, вважаючи їх
гарантією стабільності й суб’єктності гетьманату. Однак перетворення козацтва
на провідний суспільний стан і його внутрішнє (політичне та майнове)
розшарування згубно позначилися на боєздатності війська. Демілітаризація
козацтва стимулювала розбудову найманої професійної армії й водночас
породило проєкти гетьманів і старшини по впорядкуванню й регламентації
козацької служби (запровадження уніфікованого одягу спорядження та
озброєння, поділ козаків на виборних і підпомічників, регламентація і контроль
службового землеволодіння), котрі почали втілюватися вже у XVIIІ ст. Вони
мали не лише прикладне військове значення, але й мали сприяти інституційному
зміцненні української автономії, загроженої Російською імперією, котра
прагнула використовувати козацьке ополчення у власних цілях.
201
РОЗДІЛ 4. НАЙМАНІ, НАДВІРНІ ТА ПРИВАТНІ ВІЙСЬКА
Розбудова постійної армії, як альтернативи становому козацькому ополченню,
була зумовлена як об’єктивними, так і суб’єктивними факторами. До першої
групи передумов слід віднести поступове зниження боєздатності повстанського
війська в цілому й козацького ополчення зокрема, пов’язаних із залежністю
станових формувань від економічної спроможності й соціальної стабільності
козацької верстви, поступовою демілітаризацією козацтва, котре посіло місце
привілейованої верстви, що призвело до поступового нехтування воєнними
обов’язками, сезонний характер воєнної служби й т.ін. Суб’єктивні передумови,
що обумовлювали потребу в постійному війську, були пов’язані із намаганнями
гетьманів і прихильників автократичної моделі правління позбавити
старшинську верхівку (в першу чергу, полковників), що контролювала козацьке
військо, силової монополії, убезпечитися від зміни політичних симпатій і
антипатій козацтва й мати в руках дієві та керовані інструменти силового
впливу. Постійна армія, що комплектувалася шляхом найму, фінансована й
контрольована гетьманами, таким чином, виступала найбільш перспективним
засобом концентрації політичної влади в їх руках і гарантом внутрішньої
стабільності. З цієї перспективи ми проаналізуємо контекст появи перших
найманих формувань, їх чисельність, склад, організацію, фінансування, тактику,
озброєння та бойову діяльність; заходи гетьманів по організаційному
впорядкуванню найманих формувань, їхнього вербунку, забезпечення та
використання в контексті зміцнення й модернізації збройних сил, їх місце й
вплив на розвиток військово-політичної системи Козацького Гетьманату.
202
4.1. Початки найманих формувань 1648 — 1659 рр.
Найраніші згадки про найманців у гетьманському війську припадають на
початок Хмельниччини, що свідчить про те, що потреба в них виникла доволі
рано. Вона диктувалася необхідністю мати постійний резерв добре підготованих
вояків, котрий за потреби можна було б швидко залучити в критичних воєнних
ситуація. З часом також виникла необхідність мати краще здисципліновану й
контрольовану військову силу, якої бракувало в стихійному повстанському
війську. Козацька верхівка, значна частина якої в недавньому минулому сама
була в статусі найманців, добре усвідомлювала що саме наймані формування
якнайкраще відповідають цим вимогам.
До найманих формувань можна віднести: 1) відділи іноземців, котрі чітко
відділяються від козацьких формувань, 2) контингенти українських покозачених
і запорожців котрі “затягалися” (наймалися) гетьманами на службу. Перша
згадка про вербунок найманців походить з конфесати повстанця, полоненого в
червні 1649 р.: “... вийшов з Запорожжя Голота: оповідав, що за відомостями, дав
йому (гетьман — Авт.) корогву червону з гербом Левом і хрестом білим, взяту в
Короні, і бубни при листах приповідних (listach przypowiednych) на затяг (zaciąg)
більшого війська”544. Згадані листи і патент — це аналоги “приповідних листів”,
якими офіцерам в Речі Посполитій надавалося право вербувати (затягати)
жовнірів до війська, або ж універсали “на зібрання охотника”, котрі під час війни
видавалися королівським і земським урядникам, що зголошувалися на
формування підрозділів поза компутом коронної армії 545.
Першими згадками в джерелах, які дозволяють ідентифікувати в них
іноземних найманців, є свідчення про найм Хмельницьким татар. Як відомо,
повстанська армія успішно використовувала легку маневрову татарську кінноту,
544 Korespondencja wojskowa hetmana Janusza Radziwiłła w latach 1646-1655. — Warszawa, 2019. — Cz.1. — S. 55.
545 Федорук Я. Хмельниччина в документах (між Замостям та Зборовом) //Україна в минулому. — Київ-Львів, 1992. — Вип.1. — С. 125.
203
звівши тим самим нанівець перевагу в кавалерії коронного війська 546. Цей фактор
значною мірою став ключем до перших перемог, тому союз із татарами зберігав
