Керівництво українського визвольного руху спробувало використати поліпшення відносин для продовження цілком припинених після липня 1944 р. переговорів. 6 липня 1945 р. на Станіславівщині відбулися перемовини місцевого керівництва ОУН, представленого провідником Карпатського краю Ярославом Мельником, із, на жаль, не зазначеними в документі представниками Армії Крайової.
Ярослав Мельник звітував, що розмова мала вступний характер та її метою був передусім взаємний обмін інформацією. Обидві сторони дипломатично відмовилися обговорювати питання державної належності західноукраїнських земель. Українці запропонували конкретні кроки щодо розвитку співпраці. «На пропозицію підпорядкувати відділ АК у Галичині диспозиційному штабові УПА, — відповіли задовільно, — читаємо у звіті, — але всі справи того порядку мали б бути предметом обговорення їхніх і наших центральних властей. Порушувано справи лояльних взаємовідносин та ліквідації вислужницького елементу, без огляду на національне походження, на що поляки вповні погоджуються». Аківці також повідомили, що відправлять на захід свого представника для отримання дозволу щодо подальших кроків. З цього можна зробити висновок, що польська сторона на зустрічі була представлена не уповноваженими керівництвом АК, а лише однією з тих груп, які продовжували діяти в умовах радянської окупації. Найважливішим наслідком цих перемовин було відновлення контакту з польським підпіллям, втраченого влітку 1944 р.
Проте швидко цей контакт знову став неможливим. Після того як радянська влада масово депортувала з Галичини польське цивільне населення, можливості для продовження роботи польського підпілля постійно скорочувалися, і вже незабаром його структури повністю зникли. Тому конкретних результатів співпраці між АК та УПА так і не було досягнуто.
Разом із тим, виселення поляків із Галичини остаточно припинило тут польсько-українську війну. Та незначна кількість, що залишилася, не ставила собі за мету продовження боротьби за «польськість» цих територій, а тому й не розглядала українців як ворогів. Так само й представники українського підпілля не бачили в них загрози, ба навіть трактували їх як можливих союзників у антирадянській боротьбі.
Одним із останніх документів українського підпілля Галичини щодо поляків було звернення УПА з 1947 р. «Поляки, що живете в Україні, — читаємо в ньому, — в селах, у яких зараз перебуваєте, час від часу появляються українські революціонери. Нав’язуйте з ними приязні відносини! Допомагайте їм, чим можете! А якщо не хочете мати з ними приязних стосунків і якщо не хочете допомагати їм у боротьбі проти більшовицької Росії — ворога України і Польщі, — то хоч дбайте про те, щоб ніхто з Вас ніколи не доносив більшовицькій владі на українських революціонерів, ні на населення, що з ними співпрацює. Українські революціонери ні одному чесному полякові, ні одному польському патріотові не роблять і не будуть робити кривди. Вони карають лише тих поляків та й українців, що вислуговуються перед більшовиками на шкоду українській боротьбі проти Сталіна за Українську Самостійну Соборну Державу, яка забезпечуватиме вільне, щасливе життя не тільки українського народу, але й усіх національних меншостей, в тому і польської, що житимуть на її території.
Не знищуйте нашої революційної літератури, а читайте і розповсюджуйте її!
Ми, українські революціонери, простягаємо всім чесним полякам, польським патріотам свою дружню руку і закликаємо їх боротися разом з нами проти більшовицьких наїзників за створення самостійних держав українського і польського народів. За вами, поляки, залишається право й можливість прийняти або не прийняти цю нашу дружню пропозицію».
Останньою ареною польсько-української війни стали українські етнічні терени, уведені до відновленої Польщі, — Підляшшя, Холмщина, Надсяння, Лемківщина. Землі сучасної Південно-східної Польщі в документах українського підпілля означені як Закерзоння. Назва території походить від прізвища британського міністра закордонних справ Джорджа Керзона, пропозиція якого щодо кордону, сформульована 1920 р., раптом стала актуальною 1944-го. Протягом 1945—1947 рр. Закерзоння стало як полем завзятого протистояння між українцями та поляками, так і місцем, де досягнуто конкретних результатів у співпраці обох підпільних рухів.
Польський еміграційний уряд ще деякий час намагався відстоювати власні східні кордони з 1939 р. Але тепер не мав жодної підтримки своєї позиції з боку колишніх союзників. Остаточне рішення прийняли без участі поляків на Ялтинській конференції в лютому 1945 р. за участі керівників СРСР, США та Великої Британії. На пропозицію залишити Польщі бодай Львів Сталін саркастично відповів, що його не зрозуміє радянський народ, якщо виявиться, що інтереси цього народу краще, ніж Сталін, відстоював свого часу британський міністр Джордж Керзон.
Оскільки лондонський еміграційний уряд, попри тиск, не готовий був визнати «лінію Керзона» як кордон з СРСР, Сталін легітимізував її угодою між ним же створеним польським комуністичним керівництвом (так званим Польським комітетом національного визволення) і радянським урядом від 27 липня 1944 р. Через півтора місяця після цього, 9 вересня, ще одним підписаним договором регламентовано переселення українців звідси на територію УРСР, а поляків — із УРСР на польські землі. Так польські комуністи, керовані Сталіним, почали втілювати в життя плани польських націоналістів міжвоєнного періоду про створення мононаціональної держави.
Саме ці договори визначили подальшу долю Закерзоння та його мешканців — зокрема, посилюючи польсько-українське протистояння. Керівництво українського визвольного руху оцінило їх вкрай негативно: у зверненні від 19 жовтня 1944 р. переселення назвали засобом винищення українців і закликали до активного спротиву.
Як і на інших теренах, учасниками конфлікту з українського боку були структури визвольного руху — ОУН та УПА, а також цивільне населення. Зважаючи на те що протягом 1945—1947 рр. територію доволі чітко контролювало українське підпілля, тут практично не зустрічаємо інформації про діяльність самовільних українських збройних угруповань чи кримінальних банд, типової для 1943—1944 рр.
З польського ж боку палітра учасників була значно ширшою. Це військові формування неоднорідного польського антикомуністичного підпілля. Воно було представлене як продовжувачами АК — організацією «Вольносць і нєзавіслосць» (ВіН), так і крайніми правими «Народовими Сілами Збройними» (НСЗ) чи лівими «Батальйонами хлопськими» (БХ). Також тут діяли офіційні формування польської держави: Військо Польське (ВП) та його допоміжні структури: Міліція обивательська (МО), Охотніча резерва міліції обивательскей (ОРМО), сили безпеки польського комуністичного уряду Ужонд бєзпєченства публічнего (УБП) та Корпус бєзпєченства вевнєшнего (КБВ). Активними залишалися звичайні кримінальні банди, котрі посилилися в момент повоєнної розрухи.
Така широта учасників конфлікту, а також іноді безпосередня і постійна непряма участь у ньому третьої сторони — СРСР надали йому значної гостроти і, як і раніше на інших теренах, як наслідок дали значні втрати серед цивільних.
На Закерзонні структури українського визвольного руху розгорталися значно пізніше, ніж в інших частинах Західної України. Тому, коли навесні 1944 р. на Холмщині почалося масове знищення українських сіл, для їхнього захисту було вислано відділи УПА з Волині та Галичини, і вже в безпосередній боротьбі почали творитися перші місцеві відділи.
На південь від цих земель, у Надсянні, ще кілька місяців зберігався відносний спокій. На початку 1944 р. тут було створено Воєнну округу 6 «Сян», після чого кілька місяців тривала підготовча робота щодо створення повстанських відділів. Їхнє активне розгортання почалося лише в липні 1944 р. Головною причиною став не конфлікт із поляками, а наближення фронту і підготовка українського визвольного руху до нових умов. Саме намагання уникнути репресій комуністичного режиму та мобілізації до Червоної армії штовхало до повстанських лав велику кількість українців, особливо тих, які відзначилися в антирадянській діяльності або у співпраці з німцями.
Ще однією причиною розбудови тут УПА стало концентрування біженців із Західної України, які з різних причин хотіли вступити до Повстанської армії. Тому місцеве керівництво ОУН віддало наказ своїм членам, які були в рядах української поліції, залишити станиці, перейти в підпілля та приєднатися до відділів УПА.
Повстанські відділи утворювалися з неймовірною швидкістю: на серпень 1944 р. їх уже було 11 загальною чисельністю близько двох тисяч осіб. Одним із основних організаторів був Василь Мізерний — «Рен», який, зв’язавшись із Головною командою УПА, прозвітував про виконану роботу. Можливо, несподівано для себе він отримав таку відповідь: командування Повстанської армії у зв’язку з переходом у більшовицьке запілля не планувало створювати нових відділів, а, навпаки, намагалося обмежити їхню кількість до найбільш бойових одиниць із вояків, готових до важкого протистояння за більшовицької окупації. Ці зауваження обґрунтовувалися розумінням суттєвої відмінності нових умов повстанської боротьби від боротьби з німцями.
Отже, керівництво визвольного руху не збиралося розбудовувати масову збройну силу на Закерзонні. Додатковим доказом цього є те, що протягом тривалого періоду, аж до кінця 1945 р., відділи на цих теренах підпорядковувалися командуванню галицьких та волинських воєнних округ («Буг», «Маківка» — УПА—Захід, «Турів» — УПА—Північ). Очевидно, вважали за достатнє утримання тут підпільної мережі ОУН.
Проте новостворені сотні стали частиною структури УПА, пройшли необхідний військовий вишкіл і 24 вересня 1944 р., виконуючи наказ Головної команди УПА, двома групами рушили на схід для переходу фронту. На Закерзоння вони повернулися в листопаді—грудні 1944 р.
Протягом зими 1944—1945 рр. відділи УПА на Закерзонні не проявляли особливої активності через несприятливу для партизанської боротьби зимову пору, а також тому, що до січня 1945 р. ці території були безпосереднім запліччям радянсько-німецького фронту. Відтак місцевість була перенасичена військами Червоної армії та НКВД. З лютого цього року охорону радянсько-польського кордону посилили, а це відірвало структури визвольного руху на Закерзонні від керівництва. Провід ОУН був змушений провести в березні 1945 р. реорганізацію місцевих клітин ОУН і об’єднати їх у самодостатню структуру Закерзонського краю на чолі з досвідченим підпільником Ярославом Старухом — «Стягом». Тим часом відділи УПА ще до жовтня не творили окремої структурної одиниці. Імовірно, керівництво Повстанської армії й надалі не вважало за доцільне розбудовувати тут свою мережу.
Антиукраїнські акції в Надсянні 1945 р.
Чинником, який змінив думку щодо необхідності існування збройної сили на Закерзонні, став польський терор, що розпочався ще в перші місяці 1945 р. У документах українського підпілля як постраждалих від польських атак у цей період згадують Завія (напад на село здійснено 19 січня 1945 р.), Середницю (3 лютого 1945 р.), Пашову (16 лютого 1945 р.).
