Під впливом молодих романтиків місцевий поміщик і філантроп Григорій Квітка під псевдонімом «Основ’яненко» (від села Основи — родового помістя Квіток) почав писати художні твори близькою йому народною мовою. А 1838 р. молодий студент Микола Костомаров написав «байронічну» (під впливом Джорджа Байрона) п’єсу «Сава Чалий», започаткувавши в такий спосіб драматургію народною мовою. Місто Харків для українського руху мало і має символічне значення. Як бачимо, перші друковані твори українською мовою, поширення романтизму, початки прози і драматургії, літературної критики і фольклористики — усе це пов’язане з харківським середовищем.
Утім, настав у Харкові і час своєрідного затухання українського руху: упродовж 1840—1850-х рр. багато романтиків повиїжджало із міста, Григорій Квітка-Основ’яненко помер 1843 р., центр українського руху перемістився до Києва, де 1834 р. було відкрито університет. Треба також визнати, що спершу українські діячі гуртувалися біля університетського міста, а слобідська провінція лише з часом залучилася до цього руху. Що ж до історії колишньої Слобідської України, то тут маємо відчутну дихотомію: надзвичайно потужний розвиток центру міста Харкова, що вів перед і поглинав сили провінції. Назвімо кілька цікавих фактів саме щодо слобідської провінції. Місцевий дідич з Валківського повіту Олександр Корсун ще 1840 р. надумав видати український альманах «Сніп» з прикладами української поезії та письменства. Крім нього, участь в альманасі взяв Микола Костмаров (Ієремія Галка), що народився на Острогожчині — у слобідських землях. Із провінції свої дописи надіслали Степан, Петро, Марфа Писаревські з Вовчанська, Порфирій Кореницький з Ізюмського повіту (цікаво, що усі ці автори походили з духовного стану, тож знали добре народне життя і народну мову), уродженець Слов’янська з півдня губернії Михайло Петренко (автор слів пісні «Дивлюсь я на небо»). Тобто український альманах «Сніп», виданий 1841 р., виявиться на диво слобожанським і регіональним. Народна мова зі Слобожанщини упевнено увійшла в українську літературу.
Основною силою українського руху в Харкові уже з 50-х рр. XIX ст. стало студентство. На той час українство зосереджувалося довкола студента-медика Михайла Ніговського — невтомного збирача фольклору по харківських околицях та на Полтавщині. Під його впливом студент-філолог Олександр Потебня звернув увагу на українську словесність і пізніше став найвизначнішим українським мовознавцем. Надалі професор Олександр Потебня, визначивши психологічну складову мовлення, часто на харківських прикладах розглядав питання денаціоналізації. Прикметно, що і до сьогодні він залишається одним із найвидатніших дослідників цього процесу.
50—60-ті рр. XIX ст. дуже змінили Харків. Українську мову витіснили на околиці, а після проведення 1869 р. залізниці та освоєння Донбасу місто змінило і етнічний склад. Український селянин переважно прагнув переселитися до «землі», рільництва: у Таврію, на Поволжя чи до далекого Сибіру, а потребу в робочих руках у місті забезпечував виходець з російського Нечорнозем’я.
Харків на початок XX ст. виявився найрусифікованішим серед українських губернських центрів Російської імперії (українського (малоросійського) елементу в Харкові заледве набиралося 20 %), у той же час у повітах Харківської губернії, за винятком Чугуєва, значно переважав український елемент, подекуди більше 80 %.
Однією з особливостей міста стала наявність приїжджого елементу. Найчастіше саме приїжджий діяч, незрідка тимчасовий (студент, чиновник, купець, наймит-заробітчанин) своєю активністю змінював традиційний лад життя. Динаміка розвитку Харкова це підтверджує. Харків виявився містом, здатним на новації, зокрема емансипацію жіноцтва, і визвольні рухи. Харківська українська діячка Христина Алчевська разом зі своєю родиною доклала великих зусиль до загальної освіти жіноцтва. Харків перетворювався на «ворота» до нововідкритого великого родовища корисних копалень — Донбасу, водночас залишаючись найбільшим інтелектуальним центром на сході України, де 1895 р. через потребу в інженерних кадрах було відкрито Технологічний інститут. Технологічне та інженерне, комерційне освоєння нового великого басейну йшло через Харків.
Та усе ж поволі українські зацікавлення охоплювали ширші кола слобідського суспільства. В Охтирці певний час мешкав і активно працював завзятий українофіл Олександр Твердохлібов, із цим же містечком був пов’язаний Андрій Шиманов. Але Харків як важливий центр самореалізації приваблював до себе місцевих діячів. Один із кращих українських поетів Яків Щоголів, родом з Охтирки, ще в 40-х рр. XIX ст., після навчання в університеті, залишився у Харкові, але повсякчас у своїй романтичні поезії згадував батьківщину та околиці (його збірка 1883 р. була пойменована за назвою «рідної» річки — «Ворскла»). Власне, посмертна збірка Щоголева, видана 1898 р. і названа «Слобожанщина», найяскравіше виявила загальноукраїнський і місцевий патріотизм, витіснивши своїм поетичним найменуванням канцелярську і традиційну Слобідську Україну.
Важливою особливістю Харкова була несхильність до консервативних ідей українських громад в інших містах, прагнення певних новацій. Власне, навіть «кволе джерело» українства, що повсякчас можна спостерігати в Харківському університеті з 70-х рр. XIX ст., не виходячи поза інтелектуальні зацікавлення, створювало певну корпоративність серед викладачів та студентів цього навчального закладу, адже пропонувало ідеї та керівництво до дій і політичного майбутнього. Саме серед харківського студентства набували поширення національні ідеї та соціальні прагнення, потреби змін у великій імперії і на її національних околицях. 1891 року харківські студенти Іван Липа, Віталій Боровик, Михайло Базькевич і Микола Байздренко після відвідання могили Тараса Шевченка, що біля Канева, вирішили чинити опір колоніальній політиці Російської імперії. Нова таємна організація мала називатися «Братством тарасівців» і, власне, саме це «Братство» поклало початок партійному руху. Національні ідеї разом із думками про соціальну справедливість ширилися серед харківського студентства, що об’єднувалося довкола української Студентської громади на початок XX ст. Приїзд з Києва молодого революціонера Дмитра Антоновича (сина відомого українського історика) і адвоката Миколи Міхновського дуже пожвавив революційне українське середовище. Саме в Харкові 1900 року таємно було створено першу українську політичну партію в Російській імперії «Революційну українську партію» (РУП). Програму для нової партії написав Микола Міхновський, вона називалася «Самостійна Україна», і згодом її було заветовано партією як надто радикальну. Та саме в цій програмі містився неймовірний на ті часи заклик щодо створення незалежної Української держави від «гір Карпатських по гори Кавказькі».
З радикалізмом Міхновського та його оточенням пов’язаний і замах (правда, невдалий) на пам’ятник російському поету Олександру Пушкіну у Харкові, влаштований 1904 р. Причиною цього стала агітація, що в Україні мають стояти пам’ятники українським національним діячам. Поширену «війну пам’ятників», що стане невід’ємною ознакою політики XX — початку XXI ст., як бачимо, було розпочато саме в Харкові.
Поволі український рух у Харкові, крім політичних, набував культурницьких ознак, що виявилося в образотворчому мистецтві (художники Сергій Васильківський, Іван Пимоненко), в особливому архітектурному стилі (український модерн), спробах створити національну періодику щоденну газету «Слобожанщина» та журнал «Сніп» (тут знову значну роль відіграв Микола Міхновський), постійний український театр, науково-художнє товариство імені Квітки-Основ’яненка. У Харкові діяло потужне Харківське історико-філологічне товариство при університеті, що мало великий архів; при публічній бібліотеці з початку XX ст. було утворено великий український відділ. Національні почування намагалися проникнути і в економічну сферу: створення кооперативів, Третього кредитного товариства, залучення до українського руху підприємців (братів Мороховців). Це все сприяло появі українськомовної реклами, меню в рестораціях і навіть напівлегальному існуванню «Українського клюбу» з власним приміщенням.
Перед 1917 р. можна говорити про певні успіхи в Харкові і на Слобожанщині українського національного руху, однак з низки причин, і через істотні репресії російського уряду також, цей рух був доволі слабким, як і, власне, по всій підросійській Україні. Перша світова війна та події 1917 р. зробили цей рух масовим, утім, він натрапив на багато соціальних проблем, зіткнувшись також з експансією більшовицької та білогвардійської Росії.
Власне, узагальнення щодо поєднанні регіонального і національного зробив найвидатніший харківський історик і один із найвідоміших діячів Дмитро Багалій, написавши відому популярну працю «Історія Слободської України», що вийшла друком 1918 р. Історик щиро сподівався на демократизм, поступовий розвиток і час, «коли долю свою кує сам нарід». Як виявилося, сподівання були досить марні для майбутнього, але позитивні щодо минулого.
Український степ: Між «Грецьким проектом» і «Новоросією»
Ханська Україна
Від решти районів українського степового порубіжжя межиріччя Дністра та Південного Бугу відрізнялося більш давньою історію розмежування кордонів, а відтак і адміністративного регулювання прикордоння. Перший державний кордон тут проліг 1633 року, відокремивши володіння Речі Посполитої та Османської імперії, тоді як степовий масив, що простягався на схід від Південного Бугу до Дніпра і далі аж до Кубані, ще довго лишався Диким Полем (його вперше розмежували в 1704—1705 роках, а стабільний кордон там з’явився лише після 1739 року). Тобто систематична дія державних адміністрацій на дністрово-бузьке межиріччя поширилася на сто років раніше. Так само раніше тут устійнилася й практика юридичного визначення державної належності територій[3], підданства та переміщення населення, що їх замешкувало, та його зміни, регуляції перетину кордону, експлуатації причорноморських соляних і рибних промислів, ведення торгівлі тощо. Отже, те, що на східних просторах Дикого Поля йшло самопливом, тут підлягало регламентації, хоч і не завжди послідовній.
Війни, що охопили цей регіон з 1648 року і тривали аж до кінця XVII століття, не підважували цей принцип, а, навпаки, зміцнювали його. У мирних договорах, що позначали закінчення кожної війни, — Бучацькому (1672), Журавненському (1676) і Карловицькому (1699) — щоразу більш ретельно прописували нові вимоги до нових державних меж. На основі останнього договору 1703 року проклали остаточну лінію кордону Речі Посполитої та Османської імперії. Вона проходила по річці Кодима — правій притоці Південного Бугу, далі прямувала Кучманським шляхом до місця впадіння річки Ягорлик у Дністер і йшла вгору по його течії, огинаючи межі Молдови. Цей кордон був чинним аж до здобуття Російською імперією дністрово-бузького межиріччя в 1791 році та поділу Речі Посполитої 1793 року.
