Зрозуміло, що українізація іноетнічного хліборобського населення Наддніпрянщини в тогочасних історичних умовах могла відбуватися лише несвідомо й ненавмисно. Тобто без будь-яких «націоналістичних» намірів і розрахунків. Її справді належно ніхто не осмислював і, певна річ, не планував. Підтвердження знаходимо в офіційній урядовій документації. Так, готуючи 1896 р. письмовий звіт, чиновники канцелярії волинського губернатора звернули увагу на соціально-психологічний портрет тутешніх чиншовиків (колишніх дрібних польських шляхтичів). Принагідно констатували, що в домашньому побуті вони засвоїли національність малоросійську, за віросповіданням православні й до «штундистського псевдовчення» не належать. Ще менше бажання з’ясувати феноменологію цих змін мали самі українські селяни. Вони не пам’ятали «панського минулого» сусідів-чиншовиків, їхнє «змалоросійщення» сприймали як справу очевидну.
Треба визнати, що колективна свідомість наддніпрянських хліборобів успішно кодувала такі універсальні й водночас своєрідні соціокультурні цінності, як залучення індивіда до справ та інтересів громади, станова солідарність, господарська співпраця (толоки, супряги, скіпщини), різноманітні форми взаємодопомоги. Фахівцям ще треба з’ясувати шляхи еволюцїї власне колективізму в «індивідуалістичній» ментальності українських селян, зокрема в умовах інтенсифікації ринкових перетворень. Тут вкажемо лише на її, так би мовити, ментальну специфіку.
За незначним винятком громадський чинник не був запорукою поліпшення матеріального забезпечення, зростання добробуту, всього того, що можна було б назвати економічним процвітанням рільничих родин. Здебільшого хлібороби, коли бажали збагатитися, мали розраховувати на власні сили. У цьому випадку вони не потребували чогось істотно відмінного, як, скажімо, сприймали й за що цінували колективне начало польські чи російські селяни, німецькі колоністи. Натомість їх міцно прив’язували до громади зубожіння, малоземелля, станова приналежність, труднощі, спричинені викупними платежами. І все ж універсалізм не настільки нівелював етнічне начало в характерології, щоб його не можна було помічати. Якщо в росіян ця риса становила більш-менш органічний, зумовлений усім попереднім перебігом подій, унікальним громадсько-господарським устроєм ментальний атрибут, то в українців зберігалося значно виваженіше сприйняття. Попри всі колізії врівноваження традиційного інноваційним, у них залишалося достатньо незалежності та впертості. Ці характерологічні риси нагадували про себе в найнесприятливіших обставинах, нерідко на межі цілковитого господарського занепаду та фізичного виживання.
Як справедливо зазначають дослідники, за умови збереження значних мас селянства у складі населення воно ж, селянство, впливає на ментальність усього суспільства та його культурно-історичне обличчя. Це твердження вкрай актуальне для української спільноти, бо якраз автохтонні хлібороби культурно домінували в період, коли нечисленні передові верстви українства залишалися декласованими і денаціоналізованими. До того ж вони перебували в жорсткій політичній підпорядкованості, що різко посилювало їхню залежність від іноетнічних впливів. У цьому контексті «посадженому на землю» сільському простолюду навіть не потрібно було дбати про окрему індивідуальність — вона існувала природно, на прихованому рівні. Мізерний результат імперських асиміляторських зусиль, за умови слабкості українського національного руху, переконливо це підтверджує.
Отже, власним невичерпним джерелом української простонародної культури, яка й далі переважала, селянство досить конструктивно репрезентувало етнокультуру й на підсвідомому рівні давало паростки майбутнього національного ствердження. Свою місію тривалий час воно виконувало в умовах слабкості освітньо-ідеологічного впливу інтелігенції, відсутності справжніх політичних лідерів.
Початки формування української модерної нації гальмували намагання російських можновладців, підтримуваних такою ж проімперськи налаштованою громадськістю, реалізувати проекти панславізму. У діяльності влади переважали пропагандистські та адміністративні методи, які поєднувалися зі сподіваннями на природний перебіг подій. Утім, до початку XX ст. «вікно можливостей» радикального асиміляторського курсу істотно звузилося. Історично ці заходи виявилися занадто слабкими. Принаймні не достатніми, щоб прищепити українському традиційному селянству почуття загальнодержавної (громадянської) належності. Цікаво зазначити, що в матеріалах першого загального перепису населення Російської імперії 1897 р. інформацію про українців подаватимуть окремо від росіян.
Українцям, що перебували по суті в колоніальних умовах, вдалося зберегти свою самобутність. Окрім того, вони спромоглися певною мірою передати свої традиційні цінності чужоетнічному населенню — здебільшого тому, яке не мало якогось виняткового становища, тобто було представлене соціально однорідною хліборобською людністю. Таке «можна було спостерігати в середовищі мешканців слобід Люджа, Верхолюджа, Пожня, Дернове, Ницяха та Поляне Охтирського повіту, які на початку XX ст. належали до російського анклаву цього регіону»[77]. Багато елементів традиційної обрядовості (скажімо, розплітання коси молодій, виготовлення короваю, перезву тощо) до цього часу тамтешні жителі вже запозичили. Мало чим відрізнялися і їхні весільні пісні. Так, українські селяни сусідньої Боромлі відомий приспів про тещу зазвичай закінчували словами:
Щоб наші підківки бряжчали,
Щоб наші вороги мовчали.
У місцевих росіян зустрічалася така інтерпретація:
Убирайся, тёщенька, убирайся,
В сафьяны, сапожки обувайся,
Топчи враги под ноги.
А сопостаты под пяты,
Чтоб наши подковки гремели,
Чтоб наши враги понемели.
Аналіз народних звичаїв на Слобожанщині не тільки допомагає виявити асиміляційні процеси, а й можливість з’ясувати їхнє історичне підґрунтя. У 1860-х рр. етнограф Г. Ткачов, обстежуючи регіон українсько-російського порубіжжя, до якого належали Харківська, Воронізька, Курська губернії, зазначав, що «великороси та малороси, проживаючи стільки часу поряд, маючи спільні інтереси і начальство.., не могли не запозичити одне в одного деяких рис не тільки зовнішніх, а й внутрішніх»[78]. У другій половині XIX ст., коли русифікаторська політика щодо титульного населення Над дніпрянщини була істотно активізована, процес «розукраїнення» природно мав посилюватися. На перший погляд здається, що так воно й було. У середині 1980-х рр. науковець Л. Чижикова дійшла висновку, що під впливом ринку та соціального оточення українці XIX ст. корегували свою мову, змінювали національний одяг на міський костюм, забували колядки й щедрівки, переймали в росіян їхні пісенні мотиви. Саме тоді зазнали трансформації багато прізвищ: Яцько на Яцьков, Кащенко на Кащенков, Зозуля на Зозулін тощо. Істинність своїх спостережень Чижикова підтвердила такими словами селян: «Припустимо, що ми не великороси, але вже й малоросами, простими хохлами нас не можна назвати»[79]. Отже, є підстави вважати, що на зламі XIX — XX ст. локальна русифікація селян набула достатньо стійкої тенденції. Проте більш-менш чітко визначилися й граничні можливості асиміляторської політики.
Про це свідчить поведінка тих вихідців із Наддніпрянщини, які осідали у власне російському соціально-культурному середовищі. Оселившись, скажімо, там, де переважало таке інокультурне населення, українці швидко «московщилися». Адаптація відбувалася передусім за, так би мовити, зовнішніми ознаками. Привертає увагу той факт, що хлібороби переймали традиції здебільшого не місцевого, а загальноросійського зразка. Тому й надалі мали небагато спільного зі своїми великоросійськими сусідами-орачами. Тобто підтакували по-російськи, але не говорили мовою односельців, сказане якими раз у раз передражнювали. Міжетнічні шлюби траплялися рідко, бо між обома етносами продовжував зберігатися «якийсь антагонізм».
Коли процеси модернізації глибше проникали в життя українців-орачів, зокрема тих, які мешкали на Сумщині та Харківщині, вони виражали своє самоусвідомлення словами: «Ми не росіяни і не українці, ми перевертні»[80]. Є серйозні підстави вважати такі вияви національної байдужості наслідком збереження традиційного світобачення, яке на свій лад реагувало на протегований державою вплив російського етнокультурного середовища. Не випадково ж у своїх говорах терміни «малороси», «великороси», а тим паче «українці», «росіяни», селяни «перехідного характеру» використовували досить рідко.
Потяг рільників «дотримуватися самобутності» — переконливий доказ непересічної ролі цієї верстви у збереженні етнічної ідентичності. Крім мізерної кількості вищезгаданих змішаних шлюбів, важливими чинниками диференціації залишалися мова, релігія, побутова культура, звичаєве право, які формували народну свідомість. Унікальні традиції, способи життєдіяльності українських і російських хліборобів зберігалися навіть під час спільних колонізаційних рухів. Зокрема, у процесі освоєння територій Курської та Воронізької губерній, де перші становили 22,9 % і, відповідно, 36,2 % населення. У середині XIX ст. українці відрізнялися від росіян тим, що «до дрібниць любили чистоту».
Така вірність традиціям пращурів відчувалася доволі рельєфно. Коли виникала потреба усвідомленого вибору, то нерідко хлібороби демонстрували цілковиту байдужість до «свого» й «чужого». Напевне тому вони майже завжди були готові до компромісів у «великій політиці зближення з братнім народом» і не надто переймалися тим, що появу чогось спільного не супроводжувало бажання обох етносів відмовлятися від власних культурних цінностей. Між собою й особливо в сім’ях українці продовжували спілкуватися рідною мовою. У них і надалі залишалися «своя пісня, весільний обряд, щедрування, посівання, колядка, кутя та святвечір, смажене порося на Великдень». До певної міри аналогічні процеси спостерігалися в усіх регіонах Наддніпрянщини, де компактно мешкали українські селяни й іноетнічне хліборобське населення.
Дотримання дідівських форм соціальної поведінки можна було простежити в південних губерніях. Деякі дослідники у спробах з’ясувати феноменологію більшості люду степової України, схильні були виокремлювати його як самобутній «новоросійський» тип. Так, В. Ястребов, детально знайомлячись на початку 1890-х рр. із селянами Єлисаветградського та Олександрійського повітів Херсонської губернії, дійшов висновку, що місцеві «серби вже розтанули, розпливлися з-поміж довколишнього малоросійського елементу»[81]. Схожа ситуація склалася з «москалями», які переселилися на Катеринославщину задовго до скасування кріпацтва. Ще на початку 1860-х рр. B. Павлович зазначав: «Малороси так переважають над великоросами.., що других і непомітно. Зрештою, усі малороси.., за винятком розкольників»[82]. Зважаючи, що в «новоросів» не було вагомої альтернативи етнокультурного самовираження, маємо підстави говорити про самобутній український регіональний субетнос.
