Характерним підтвердженням такого підходу є вислів Льва Троцького на VII Всеукраїнській конференції КП(б)У (квітень 1923 р.). Характеризуючи обставини запровадження непу, він зауважував: «Так, зміна, казали ми, і серйозна зміна, але вона може бути вичерпана в один, два-три роки, залежно від того, як складуться події [...]. Виявилося, що це не просто перепочинок, а велика історична пауза, яка перетворилася на цілу епоху». При цьому тривалість цієї «епохи» оцінювалася насправді невеликим терміном: «Якби мене запитали роки чи місяці, то я відповів би, знову-таки додам ще раз у дужках: гадати не можна, — але якщо місяці, то їх буде, ймовірно, багато, якщо роки, то їх, ймовірно, не так багато (сміх)». Тому цілком закономірно, що комунізм і надалі бачився і привселюдно пропагувався як недалеке майбутнє, для якого потрібно створити необхідні передумови.
Звичайно, у публічному пропагандистському словнику 1920-х рр. не йшлося про те, що незабаром селян примусом буде позбавлено землі та засобів виробництва. У вже згаданій брошурі М. Бухарін, характеризуючи майбутній «поворот керма», писав про поступовість процесу ліквідації дрібнотоварного виробництва, про те, що «втягування в усуспільнене господарство» буде відбуватися не засобами позаекономічного примусу, які, нагадаємо, сам Бухарін активно рекламував ще за півроку до написання брошури, а «тими господарчими вигодами, котрі він буде отримувати від трактора, електричної лампочки, сільськогосподарських машин і т. ін.». Слід зазначити, що Бухарін став одним із тих, хто згодом відстоював неп як довготривалу перспективу. 1925 р., розуміючи економічні вигоди від збільшення дрібнотоварного виробництва в країні, він навіть кинув гасло: «Збагачуйтеся, нагромаджуйте, розвивайте своє господарство!» Однак як у товщі партії, так і серед її керівництва панівними були зовсім інші, антиселянські, антинепівські, антинепманські настрої та бачення. Тому це гасло майже відразу було ідеологічно дезавуйоване. Практичне згортання непу почалося 1928 р. Бухарін спочатку спробував чинити цьому спротив, але не довго.
Неп, тобто «нова економічна політика» або «новий етап політики» більшовиків, як це, за словами Троцького, пояснювалося за кордоном, допоміг виконати нагальні економічні завдання: відбудувати промисловість та сільське господарство. Однак деклароване Бухаріним непримусове усуспільнення селянського господарства насправді не розглядалося як реальна перспектива. Адже для цього, навіть за марксистськими канонами, потрібно було досягти значно більшого розвитку продуктивних сил на селі та підняття промисловості.
Важливим був також ідеологічний фактор. З початку запровадження нового курсу ті верстви суспільства, завдяки приватній ініціативі яких значною мірою і відбувалося відродження економіки, в масовій пропаганді та агітації показувалися переважно як зло, з яким певний час «народ і влада» вимушені миритися. Симптоматично, що спільнокореневе з назвою нового курсу поняття «непман» (ним позначали приватних підприємців (див. вклейку, рис. XIII)) у радянській пропаганді взагалі було символом усього негативного. Важлива деталь — приватні підприємці не мали виборчих прав.
З перших днів запровадження непу, у тому числі й у цитованій нами брошурі Бухаріна, однією з головних засторог називалася небезпека «переродження партії», під якої розумілася можлива зміна точки зору на застосовану в 1918—1920 рр. на практиці комуністичну доктрину і, зокрема, перегляд ставлення до приватної власності та торгівлі. Ініціатори та провідники непу повсюдно і привселюдно заявляли, що за жодних обставин вони не допустять такого переродження.
Іронія долі полягає у тому, що саме основоположник курсу на комуністичне будівництво (В. Ленін) та один із його найпалкіших пропагандистів (М. Бухарін) справді переглянули свої погляди на комуністичну доктрину. Спочатку для Леніна неп і соціалізм були речами несумісними. Неп він розглядав як інструмент для підготовки передумов соціалістичного (комуністичного) будівництва, але не більше. Зокрема, 20 листопада 1922 р. вождь заявив: «З Росії непівської буде Росія соціалістична» (див. вклейку, рис. XIV). Тобто, доки тривав неп, про соціалізм говорити не доводилося, бо існувала приватна власність і торгівля. Ці слова Леніна згодом була активно використані у комуністичній пропаганді і в масовій свідомості ототожнювалися з ленінською позицією. Але на початку січня 1923 р. у статті В. Леніна «Про кооперацію» йшлося вже про зовсім інше: «Кооперувати достатньою мірою широко і глибоко російське населення при пануванні непу є все, що нам потрібно, бо тепер ми знайшли ту міру поєднання приватного інтересу, приватного торгового інтересу, перевірки і контролю його державою, міру підпорядкування його загальним інтересам, яка раніше була каменем спотикання для багатьох і багатьох соціалістів». Зміна точки зору на кооперацію, яку він раніше визнавав за торгашеську, а отже, ворожу соціалізму, а тепер назвав важливою складовою соціалістичного (комуністичного) будівництва, означила важливий переворот у поглядах на майбутнє. Власне, на цьому зауважив і сам Ленін: «Тепер ми маємо право сказати, що просте зростання кооперації для нас тотожне... із зростанням соціалізму, і разом із цим ми змушені визнати докорінну зміну всієї нашої точки зору на соціалізм».
Якщо осмислити сказане Леніна в контексті ставлення до приватної власності та ринку, то випливає такий висновок: висловлена у статті «Про кооперацію» концепція «кооперативного соціалізму» означала відмову від комуністичної доктрини, принаймні у тому її вигляді, у йому вона була відома більшовикам. Але отримати партійне схвалення такої лінії було неможливо. Адже двома роками раніше, коли йшлося лише про тимчасову відмову від політики комуністичного будівництва, було дуже важко довести потребу такого кроку.
1921 р., щоб переконати партійців у необхідності непу, модератори такої зміни неодноразово наголошували на суворій незмінності й незамінності комуністичної доктрини. Але навіть такі аргументи у той час Леніну довелося активно підкріплювати величезним особистим авторитетом. Лише сукупність усіх факторів зробила можливим організований поворот до непу 1921 р. Тепер же йшлося про зміну комуністичної доктрини, тобто того чинника, гарантована незмінність якого 1921 р. спонукала значну частину компартійно-радянського апарату погодитися на неп. Сказати про це своїм однопартійцям прямо Ленін не наважився. На наш погляд, для такої застороги були вагомі підстави, бо нові аргументи мало б хто зміг сприйняти.
На час вказаної публікації Ленін був уже фізично немічним, а новий удар хвороби в березні 1923 р. зробив його зовсім недієздатним. Отже, він не отримав можливості навіть спробувати переконати хоча б частину партійної верхівки в необхідності впровадження тих засад будівництва нового суспільства, які тепер визнав за необхідні, а раніше затято заперечував. А Бухарін, який загалом схилявся до підтримки нової ленінської концепції, не мав ані механізму, ані авторитету, ані сили внутрішнього переконання, щоб до кінця відстоювати свої нові (і, слід визнати, не остаточно сформовані) погляди.
Величезний авторитет Леніна в партії врешті-решт сприяв широкому обговоренню і навіть формальній підтримці компартійно-радянським апаратом ідеї кооперації селянства. Однак при цьому була вихолощена суть запропонованої вождем ідеї. Інакше кажучи, його однопартійці вчинили з його ідеєю так само, як він свого часу обійшовся з популярними в суспільстві ідеями та гаслами. Так, як, наприклад, у 1917—1918 рр. це сталося з концептом федералізму, коли «федерацією» було названо надцентралізовану радянську Росію, або з формальним визнанням національних прав України, коли ті права здебільшого були знехтувані. Після смерті Леніна про відмову чи хоча б корекцію комуністичної доктрини насправді ніколи не йшлося. Програма РКП(б) зразка 1919 р. залишалася тим дороговказом, від втілення в життя якого партійна верхівка, попри всі внутрішні чвари, відмовлятися не збиралася.
Отже, запроваджений 1921 р. неп допоміг відбудувати економіку і накопичити певні ресурси. Але успіхи на цьому шляху, як і зміна більшовицьким вождем своєї точки зору на соціалізм, не стали тими чинниками, які б змусили компартійне керівництво переглянути заплановані раніше шляхи до комунізму. Економічна політика доби непу з її дозволом на приватну власність і вільну торгівлю в уявленнях керівних кіл СРСР залишилася несумісною з комуністичним майбутнім.
Від часу запровадження непу прихильники комунізму бачили в ньому тимчасову поступку, від якої невдовзі збиралися відмовитися. Власне, саме ця визначена тимчасовість і спонукала їх доволі лояльно ставитися до непу. Водночас селяни, одержавши 1920 р. (в Україні) землю і з 1921 р. крок за кроком отримуючи більше свободи у своїй економічній діяльності, до 1928 р. теж мали вагомі підстави вважати радянську владу «народною», тобто зберігали ілюзії щодо її завдань. Тим більше, що більшовицькі керманичі час від часу запевняли, що повернення до масового насильства більше не буде. Економічно більш-менш стерпні умови для існування було створено навіть приватним підприємцям, але, з огляду на панівну в державі ідеологію, майбутнього в них не було. З переходом до індустріалізації накопичені в часи непу ресурси мали поступово реквізуватися державою — інші шляхи у владній верхівці навіть не розглядалися. Наявна рівновага станом на кінець 1927 р. не мала жодних шансів зберегтися. Чиїсь ілюзії мали бути зруйновані. І в першу чергу це стосувалося тих, у кого не було владних повноважень.
Від суб'єкта до об'єкта: відносини між УСРР та РСФРР/СРСР у міжвоєнний період
У російсько-українському договорі від 28 грудня 1920 р. радянська Росія юридично вперше визнала незалежність УСРР. Вже в березні 1921 р. було проголошено неп. Нові умови передбачали інші правила збору та розподілу ресурсів. У зв'язку з частковим поверненням ринку постали завдання створення місцевого, республіканського та, як тоді казали, загальнофедеративного бюджету. Для їх наповнення потрібно було не лише формально, а й фактично визначити права та обов'язки різних управлінських гілок. Нова економічна політика вперше змусила все підраховувати. Вона призвела до того, що, як, зауважив у травні 1922 р. Володимир Ксандров, Наркомфін «з органу постачання перетворюється в орган господарчий». Українські урядовці дедалі виразніше бачили зиск України. Оскільки саме на них Кремль покладав відповідальність за становище в Україні, то вони почали вимагати прав та повноважень.
У більшовицькій пропаганді в Україні вже не йшлося про близьку «світову революцію», як це було 1919 р. Основною стала теза проте, що «радянська влада для України спеціально щасливо збігається з національними її інтересами. Україна як державна одиниця може перемогти лише як радянська республіка, тобто лише в союзі з іншими радянськими республіками, зокрема з Радянською Росією». Іншими словами, відбулася радикальна зміна парадигми. Ця зміна була вимушеною і віддаляла реалізацію стратегічного для комунізму завдання «злиття націй», але вона дала бажаний результат. Оформлення СРСР як союзу рівноправних республік цілковито вписувалися в цю нову парадигму.
