Саме там, за словами Ліпольца, на нього вийшов такий собі доктор Вебер, представник геленського БНД, який попросив його збирати відомості про Степана Бандеру. Невдовзі він отримав наказ убити лідера націоналістів, підмішавши отруйний порошок йому в їжу. Люди Гелена хотіли прибрати Бандеру, бо той нібито віддав перевагу британській розвідці і заважав німцям використовувати своїх людей у розвідувальних операціях проти Радянського Союзу. Ліпольц не зміг виконати наказ. Він сказав доктору Веберу, що не має зручного виходу на Бандеру, і порадив знайти кращу кандидатуру. За словами Ліпольца, доктор Вебер знайшов таку людину в особі його друга Дмитра Мисківа, наближеного до Бандери. Ліпольц боявся, що геленські агенти його тепер приберуть, і вирішив виїхати із Західної Німеччини, але наприкінці грудня 1959 року приїхав до Мисківа, заставши друга у повній прострації. Мисків сказав Ліпольцу, що убив Бандеру, підмішавши йому отруту за обідом у той самий день, коли Бандера помер. Ще Мисків сказав, що начальник бандерівської служби безпеки Іван Кашуба розшукує його. Ліпольц знову виїхав із ФРН, цього разу в Норвегію. Саме там він дізнався про несподівану смерть Мисківа у березні 1960-го.
«Можете уявити, яке враження це на мене справило? — сказав Ліпольц журналістам. — Я був так само спантеличений, пригнічений і заляканий, як і Дмитро Мисків кілька місяців тому. Очевидно, федеральна розвідка готувала мені таку саму долю. Я поспіхом залишив Норвегію і виїхав до Німеччини. Усвідомлюючи, що інших варіантів сховатися від убивць із геленської розвідки нема, я перейшов кордон НДР і здався владі». Після цієї заяви він відповів на запитання, акуратно стараючись не суперечити заявам, що раніше звучали у східнонімецькій і радянській пресі.
Ліпольц припустив, що Бандеру убили, бо він перейшов дорогу бундесміністру Теодору Оберлендеру і той боявся, що український лідер може свідчити на суді про участь Оберлендера у львівських погромах червня — липня 1941 року. За словами Ліпольца, Мисків зізнався йому, що агенти Гелена, які наказали прибрати Бандеру, сказали, що той має нарешті замовкнути, бо в цьому зацікавлені й поважні люди в ХДС. Йшлося про Оберлендера. На цій прес-конференції прозвучала і заява представника міністерства державної безпеки (Штазі), який напався, що провідні посади в геленському БНД обіймають нацисти, і підкреслив зв’язок між людьми Бандери і Оберлендером. Він пообіцяв провести всебічне розслідування обставин смерті Бандери[266].
Маючи в розпорядженні архіви Третього рейху, Штазі і КДБ могли легко вистежувати колишніх нацистів у західнонімецьких спецслужбах і вербувати їх шантажем. ЦРУ вважало, що саме від перевербованого екс-нациста радянська сторона дізналася, що Сташинський на допитах не мовчить, і вирішила завдати удару першою. Колишнього есесівця в геленівських структурах, який став на бік комуністів і передавав інформацію Радянському Союзу, звали Гайнц Фельфе. Оберштурмфюрер СС Фельфе почав працювати у спецслужбах ФРН 1951 року і швидко зробив кар’єру, очоливши відділ контррозвідки. Вдень він ловив радянських шпигунів. Але головним його заняттям був шпіонаж на користь СРСР. Він узявся за це того самого 1951 року. Фельфе здав КДБ чимало агентів БНД і ЦРУ на сході. Генерал Коротков особисто кілька разів зустрічався з Фельфе і приховував його особу від конкурентів у радянській і східнонімецькій розвідці.
Інформація про Сташинського — одна з останніх передач Фельфе. Він потрапив під ковпак ЦРУ після того, як потрійний агент ЦРУ Міхал Голеневський, утікши в січні 1961-го року на Захід, видав радянського «крота» в західних спецслужбах. 20 жовтня 1961-го влада перехопила повідомлення зі Сходу, адресоване Фельфе: «Негайно повідомте, чи доцільно спитати Буша про реакцію на прес-конференцію Ліпольца від 13.10.[1961]». Через тиждень прийшло ще одне повідомлення: «Негайно повідомте, чи доцільно продовжувати пояснювальну кампанію. Ваша думка про питання, поставлені Бушу 20.10.[1961]». КДБ хотів зрозуміти, чи досягають мети «активні заходи», тобто кампанія дезінформації[267].
«Активні заходи» були фішкою Шелепіна на посаді голови КДБ. Створений у січні 1959-го спеціальний відділ «Д» — тобто «дезінформація» — у складі управління зовнішньої розвідки одразу ж взявся за Західну Німеччину. Справа бундесміністра Оберландера, що тісно переплелася з справою Бандери, була тільки одним з його «досягнень». Відділ мав створити ФРН репутацію колиски антисемітизму. Однак першу пробу сил було зроблено в Радянському Союзі: кадебешники вночі розбили могили на єврейському цвинтарі у провінції. Більшість селян негативно відреагувала на акт вандалізму й антисемітизму, але знайшлася групка молоді, яку подібні «активні заходи» підштовхнули до хуліганської самодіяльності. Потім східнонімецьких агентів відправили у Західну Німеччину паплюжити єврейські цвинтарі там. Операція мала успіх: хвиля антисемітських дій прокотилася всією країною. Радянська пропагандистська машина тут же підхопила нову тему і знайшла собі нові мішені на Заході[268].
Улітку 1959-го Шелепін скликав у Москві велику нараду, щоб обговорити пріоритети розвідки в нову епоху. Відділу «Д» на чолі з Іваном Агаянцем веліли координувати свою роботу з міжнародним відділом ЦК і урядом. «Активні заходи» стали елементом державної політики СРСР. У звіті Шелепіна Хрущову про результати діяльності КДБ у 1960 році значилося багато досягнень відділу «Д». Оперативники КДБ підготували і зробили десять «вкидів сфальсифікованих документів» і 193 «інших дезінформаційних матеріалів», помилково приписаних західним інституціям. Чекісти поширили 3 мільйони 221 тисячу листівок, допомогли надрукувати 126 книжок і брошур та 3097 газетних статей, спрямованих проти політики Сполучених Штатів і їхніх союзників. За фінансування КДБ за кордоном виходило 15 газет і журналів[269].
Після скандалу зі збитим «У-2» у травні 1960-го КДБ почав «активні заходи» стосовно ЦРУ і його директора Алена Далеса. 7 червня того року Шелепін подав на розгляд Хрущова записку з пропозицією заходів щодо дискредитації ЦРУ в очах американської публіки. Кінцевою метою заходів була відставка директора управління, який вважався одним з головних ворогів Радянського Союзу в американській адміністрації.
Помітне місце в записці посідала українська тема. Шелепін пропонував розкрити оперативну гру «Зв’язок», яку КДБ вело з ворогами, і організувати в пресі, адресованій західній аудиторії, заяви агента «Майського», колишнього керівника «служби безпеки» Закордонних частин ОУН, засланого на українську територію 1951 року й використаного у цій грі. Операція «Зв’язок» — це радіогра, яку КДБ вело з бандерівцями з 1951 року. Агент «Майський» — Мирон Матвієйко. Наприкінці року Матвієйку справді веліли публічно розповісти про закордонних лідерів націоналістів, шокованих заявою колишнього оунівця, що він працював на КДБ ще з 1951 року. Ця несподівана поява Матвієйка у публічному просторі дала підстави ЦРУ підозрювати, що смерть Бандери і «легалізація» Матвієйка були пов’язані.
Прес-конференція Ліпольца, поспіхом організована КДБ і Штазі у жовтні 1961-го, мала всі ознаки політики «активних заходів»: агента, який колись працював на Заході, використали для запуску дезінформації. Ці матеріали було опубліковано у східній пресі і поширено на Заході. 1962-го КДБ організувало публікації англійською та українською через лівих українських емігрантів у Канаді. Важко сказати, скільком розвідкам встиг послужити Ліпольц: схоже, що в якійсь ролі він працював і на американців. Згідно з пізнішим звітом ЦРУ, Ліпольц повідомив управління, що на початку 1957 року КДБ наказало йому вбити Бандеру отрутою уповільненої дії, яку неможливо виявити. Саме про таку отруту, нібито видану йому західнонімецькою розвідкою, Ліпольц сказав на прес-конференції. Головна проблема полягала не в агенті, а в легенді, яку йому придумали в КДБ. За даними ЦРУ, Ліпольц був не тим, за кого себе видає, і з 1929 року працював на радянські спецслужби[270].
Прес-конференція Ліпольца була частиною широкої операції «Тотальне вбивство», покликаної допомогти КДБ з наслідками втечі Сташинського на Захід. Але прес-конференція Ліпольца нічим не допомогла. Невдовзі з’ясувалося, що Дмитро Мисків, який нібито зізнався Ліпольцу у вбивстві Бандери, не міг цього зробити: у день смерті Бандери він відвідав велике зібрання в українській церкві у Римі. ОУН-б швидко це довела, ще до того, як західна преса клюнула на версію КДБ, що провідника убили свої ж[271].
Попри прес-конференційні обіцянки, Штазі так і не розповіла про розслідування звинувачень Ліпольца. 10 листопада 1961 року міністерство держбезпеки скликало ще одну прес-конференцію, на який звинуватило Гелена і БНД у політичних убивствах, але нічого нового про вбивство Бандери не сказало[272].
28. Велика політика
Західні німці відповіли на «активні заходи» СРСР у п’ятницю 17 листопада 1961 року: федеральний прокурор з особистої санкції канцлера Аденауера зробив заяву у справі Сташинського. На той момент агент КДБ у БНД Гайнц Фельфе, який інформував Москву про хід допитів Сташинського, уже сидів у в’язниці — його заарештували 6 листопада. Після невиразних вересневих виборів нарешті було сформовано керівну коаліцію, і Аденауер взяв на себе відповідальність оприлюднити результати розслідування смерті Бандери. Канцлер озвучив сенсаційну новину й поїхав у Вашингтон обговорити з президентом Кеннеді становище зі східним блоком, на які кидала густу тінь Берлінська стіна[273].
Західнонімецька влада, попри все інше, вкрай неприємне для СРСР, розповіла й про те, що Сташинський отримав орден особисто з рук шефа КДБ Олександра Шелепіна. За кілька днів до того Шелепін залишив кабінет на Луб’янці і перейшов на посаду секретаря ЦК КПРС. Багато хто вважав, що Хрущов бачить у ньому свого наступника. А раптом радянський лідер і сам причетний до справи Сташинського? Німецькі посадовці були обережні і підозр про причетність радянського керівництва до вбивства Бандери не висловлювали, але українські націоналісти в Мюнхені одразу звинуватили Хрущова.
«Немає сумніву, що пляни скритовбивства були відомі й апробовані головою Ради міністрів СССР Нікітою Хрущовом, якому підлягає шеф КҐБ», — йшлося в заяві ОУН-б у день, коли німецька влада оприлюднила зізнання Сташинського. Тему Шелепін — Хрущов підхопили кілька західноєвропейських газет. «Ілюстрейтед Лондон ньюз» писала, що, судячи з призначення Шелепіна на важливу посаду в ЦК, Хрущов був у курсі подій і схвалив убивство. У гарячій пропагандистській війні західна преса отримала сильний козир, який не поб’єш «активними заходами» КДБ[274].
Навряд чи випадково таку скандальну інформацію оприлюднили саме напередодні поїздки Аденауера до Вашингтона. Багато місяців західнонімецькі лідери у Бонні марно намагалися схилити молодого й недосвідченого президента США до свого погляду на стосунки зі східним блоком. Прийшовши до влади в січні 1961-го, Кеннеді одразу дав зрозуміти Аденауеру, що не підтримує його бачення і не вважає об’єднання Німеччини передумовою для безпеки Європи. Радники президента виступали за те, щоб визнати повоєнні кордони й домовитися з Радянським Союзом, тим самим послабивши напруження в Центральній Європі. Ще одна ложка дьогтю: американці обговорювали німецьку політику з французами і британцями, ігноруючи західних німців. Недовіра між Кеннеді й Аденауером зросла після будівництва Берлінського муру: у Вашингтоні вважали, що стіна розрядила потенційно вибухову ситуацію, а Бонн сприймав її як цвях у труну возз’єднання Німеччини. Аденауер жадав різкої реакції, зокрема міжнародного бойкоту Лейпцизької виставки, але Кеннеді обмежився тим, що пообіцяв захищати Західний Берлін від гіпотетичної радянської агресії, у кожному разі малоймовірної[275].
