Ближче до селища Хомчак зупинився посеред стежки. Пояснив, що російські позиції — праворуч, на іншому кінці лінії електропередачі з обвислими дротами. Снайпери, які вбили сержанта Барнича та його побратимів, стріляли з водокачки трохи далі. Генерал замовк, даючи президентові можливість роздивитися. Тоді запропонував повертатися до бронетранспортерів. Президент збентежився.
— Наші хлопці он там, правильно? — запитав Хомчака. — Вони почують, що я дістався аж сюди та не завітав до них. Засмутяться.
Можливо, генерал недостатньо чітко пояснив, що в цьому районі все ще можуть діяти російські снайпери. Можливо, не розповів детально про підступність мін, розкиданих на цих полях. Однак радше скидалося на те, що Зеленський, розвернувшись і продовживши пробиратися крізь кущі, був цілком свідомий ризиків. Хомчакові, як і всім нам, залишалося лише піти слідом.
Стежка вивела на галявину, де військові облаштували передову оперативну базу — настільки близьку й спокусливу для російської артилерії ціль, що її виживання видавалося дивом. Солдати збудували собі невеличку лазню, яку нагрівали ввечері каменями з ватри. Хоча жінки тут не служили, дерев’яну вбиральню позначили великою червоною М. Система окопів на східному краю табору утворювала стрілу, що вказувала прямо на російські позиції. Біля входу військові встановили дерев’яний знак із написом «В’єтнам» — посилання на багно й трясовиння війни, яку бачили у фільмах. Зеленський пірнув під знак і ступив до окопу; той був глибшим за зріст президента і достатньо широким, щоб ми могли йти; наші плечі зачіпали земляні стіни обабіч. Коли дощить, розповіли нам солдати, насподі збирається вода, і окопи перетворюються на ванну з багнюкою. На дальньому кінці шанців Зеленський попросив про розмову наодинці з кількома бійцями. Вони були здивовані й трохи приголомшені, але, відповідаючи на його щирі розпитування, трималися спокійно. Після розмови президент разом із Хомчаком пішов туди, де застрелили сержанта Барнича. Близилось до зими — на землі не було нічого живого. Лише сухий очерет і кущі стирчали з бруду.
— Ну, ось це — Шуми, — повідомив генерал.
Двадцять років тому в Шумах проживали близько ста людей. За час війни, доки лінія фронту совалася туди й сюди, майже всі втекли чи загинули. Цегляні будинки давно перетворилися на руїни, а на тих кількох стінах, що ще стояли, солдати намалювали графіті. На одній було написано англійською: «Ласкаво просимо до Раґнароку» — стародавня назва апокаліпсиса у скандинавській міфології. Єдиною мешканкою, яка не давала цим руїнам перетворитися на село-привид, була літня жінка. Її син воював на боці Росії.
— За сепаратистів? — недовірливо перепитав Зеленський.
Генерал кивнув.
Шуми, зазначив він, лежать у западині, «перед ворогом як на долоні». Утримати їх без втрат неможливо, і просунутися звідси «бодай на сантиметр» у будь-якому напрямку — також. Захоплення цієї території було безглуздим кроком, і тепер перед українцями поставало болюче питання. Поки вони стояли поряд із Зеленським, Хомчак, роззираючись довкола, вимовив це вголос:
— Чи варте це місце життя стількох людей?
Зранку на фронті загинув ще один українець, і за перші три місяці 2021 року число загиблих військових сягнуло 26. Один зачепив ногою дріт російської міни, і його розірвало на шматки.
Однак Зеленський не обіцяв помститися за їхню смерть. Натомість як і Хомчак, сумнівався, чи розумно відправляти людей гинути за ці брудні окопи. Рішення захопити територію під Шумами було помилкою його попередника.
— Вони просувалися вперед лише для того, щоб показати свою можливість просуватися, — казав мені Зеленський. — Для одних це означало, що ми круті хлопці. Для інших — що їхні сини ніколи не повернуться додому.
Він не мав наміру створювати такі компроміси знов. Ставки були надто високі, і Зеленський не горів бажанням випробувати власні здібності воєначальника.
— Зараз, — вимовив він, — я не розумію, чому ми мали воювати за це порожнє поле.
Вдалині загавкав собака. Хомчак сказав, що час їхати, і ми вирушили до військової частини в Авдіївці, де за кілька кілометрів від російських позицій мали провести ніч. На дошці оголошень біля входу до частини висіли портрети сержанта Барнича й решти чоловіків, що загинули разом із ним. Зеленський нахилився ближче, вдивився в обличчя Барнича, почитав деталі про його життя. Причину смерті вказано сухо: «проникаюче вогнепальне поранення в ліву ногу, несумісне з життям». Зеленський скривився. Несумісне з життям. Барнич був лише на три роки старший за президента. День народження святкував двома тижнями раніше.
* * *
Наступного дня, коли ми летіли назад у Київ, я пішов у носову частину літака поговорити із Зеленським. Він сидів за столом із накрохмаленою білою скатертиною, спиною до кабіни пілотів, пив каву й роздивлявся поля внизу. Був, схоже, у гарному настрої, не надто переймався через ескалацію на фронті. Вранці ми прокинулися біля гарнізону, і на сніданок до їдальні президент з’явився у спортивному костюмі, щойно після пробіжки зоною бойових дій. Я помітив, що на його щоках досі грає здоровий рум’янець, сів навпроти й попросив у бортпровідника кави. Ми провели два дні на Донбасі, і було незрозуміло, які висновки президент зробив щодо останніх снайперських атак, мінометного вогню, скупчення російських військ на кордоні. Чому Кремль вдався до ескалації? Чого Путін прагне? Чому тепер?
Зеленський з основною ідеєю запитання не погодився:
— Ви кажете, це Путін, це росіяни. На Донбасі дуже важко розібрати, де бійці-росіяни, де — сепаратисти, а де ще хтось.
Він пригадав історію, яку сьогодні зранку почув від когось із військових. Перед останнім перемир’ям сталася перестрілка. Ворог гатив з артилерії, намагався шквальним вогнем вибити українців із позицій.
— Було важко, — розповідав Зеленський, — просто жахливо, бруд, стрілянина. Наші хлопці гинули, їхні теж.
Коли гармати ненадовго затихли, українські військові знайшли тіла кількох убитих супротивників. Обшукали їх і в кишені російського бійця знайшли свіжі папери про умовно-дострокове звільнення.
— Він був звільнений із в’язниці! — закінчив Зеленський із круглими очима. — Отже, на цій війні воюють засуджені. Вони не мають що втрачати. Куди ще їм іти? Кажуть іти воювати, ось і йдуть. Хто вони такі? Громадяни якої країни? Це навіть незрозуміло.
Зеленський, схоже, жалів цих людей, говорив радше як їхній адвокат, ніж як лідер країни, із якою вони воюють. Літак досяг крейсерської висоти, і зона бойових дій зникла внизу за хмарами. Президент спробував переконати мене, що конфлікт на сході має куди більше нюансів, ніж видається.
За його словами, неможливо точно визначити, хто саме воює на російському боці та які мотиви має.
У вузькому сенсі Зеленський мав рацію. Росія вже давно використовує злочинців для ведення війни на сході України. Пізніше загін найманців, відомий як «Група Вагнера» і очолюваний одним із вірних помічників Путіна, розпочне широко розрекламований набір новобранців у російських в’язницях, пропонуючи помилування вбивцям і ґвалтівникам в обмін на військову службу в Україні. Таких бійців задіювали з початку війни. Перший російський підрозділ, який навесні 2014 року захоплював міста Донбасу, частково складався з колишніх в’язнів і втікачів від російського закону. Одного разу я зустрічався з їхнім найвідомішим бійцем. Він мав прізвисько Бабай і казав мені, що на півдні Росії проти нього висунули звинувачення за погрози когось зарізати[226]. Щоб уникнути тюремного строку, Бабай добровільно приєднався до підрозділу російського нерегулярного війська, який тієї весни брав участь в окупації Криму. Ми побачилися кілька місяців по тому, коли він зі своїм загоном із десяти-дванадцяти бойовиків щойно захопив українське місто Краматорськ. Вони не зустріли збройного опору, і загалом війну переживали легко, роз’їжджали повсюди на старому мікроавтобусі з трафаретним написом на крилі — «Народне ополчення Донбасу».
— Перш ніж на мою батьківщину прийде американська загроза, я прийшов сюди її зупинити, — заявив мені Бабай.
Додав, що зрештою вони візьмуть Київ, «а тоді повернемося й відсвяткуємо». Товариші Бабая добряче посміялися із цієї фрази. Проте, хай би якими неорганізованими вони видавалися, їхній підрозділ не блукав Україною без нагляду. Бабай був російським військовим ветераном. Тодішній командир Бабая, Ігор Гіркін, — відставним офіцером російських спецслужб. Усі вони — частиною російських військ, що вторгайся на територію України з благословення й за підтримки Кремля. Нехай через свої судимості та різношерсту уніформу ці вояки радше скидалися на піратів, аніж на десантників, вони все одно воювали на російському боці, вбивали українських громадян і захоплювали українську землю. Бабай показав мені свій російський паспорт. Народився в Росії, у Краснодарському краї. Перетнув кордон, щоб завоювати Україну. Тож яке значення має те, що він втікач або засуджений? Хіба все це не робить його російським загарбником? Хіба він не частина стратегії Путіна?
— Ви постійно запитуєте про Путіна та Росію, — сказав мені Зеленський у літаку. — Не певен, що ми маємо думати в таких категоріях.
Роль Кремля в нещодавніх атаках у Шумах та інших місцях Донбасу виявилася для Зеленського відкритим питанням. Він був готовий повірити Путіну на слово і принаймні розглянути ймовірність того, що Москва не санкціонувала обстріли та снайперський вогонь на лінії фронту. А як же російські війська, скупчені біля східного кордону України? Це що, просто велика юрба в’язнів? Загублені душі, яких випустили на волю й ощасливили ключами від самохідних артилерійських установок?
— Гаразд, війська на кордоні, — кивнув Зеленський. — Проводять навчання. Це їхня офіційна позиція.
Дійсно, офіційно Кремль заявляв, що його війська не становлять для України загрози та збираються біля кордону в рамках регулярних військових навчань.
— Вони відбуваються щороку, — нагадав мені Зеленський.
Можливо, цього разу росіяни перебрали міру. Розмістили свої винищувачі та військову техніку на території Білорусі, на північ від Києва й не надто від нього далеко. Утім, це теж вписується в усталену модель поведінки росіян — їхню любов до позерства та гри м’язами.
— Росіяни хочуть, щоб ми боялися, — сказав мені Зеленський. — Хочуть, щоб Захід боявся російської сили, її міці. Це зовсім не секрет.
Ніхто не знав думок Путіна, і Зеленський погодився, що цього разу Росія може мати агресивніші наміри:
— Можливо, є й масштабніший військовий план. Авжеж, так, не виключено.
Проте Зеленський не був переконаний, що навчання Росії — не просто блеф.
— Не думаю, що вони ухвалюють настільки примітивні рішення: гайда атакувати! Звичайно ж, ні. Росіяни грають в інші ігри.
Принаймні в той момент Зеленський вірив, що шанси зберегти режим припинення вогню та продовжити працювати над досягненням миру з Росією досі є. Можливо, мав слушність. Після відвідин Шумів він би дуже хотів сказати тим хлопцям в окопах: пакуйте спорядження, повертайтеся додому, до родин. Однак розумів — будь-який відступ спонукатиме росіян спробувати такий самий маневр деінде, щоб забрати ще більше життів, захопити більше територій. Це дало б політичним опонентам новий привід стверджувати, ніби президентові бракує хисту для ведення війни. Порошенко назве боягузом, який відступив через кілька пострілів із російської снайперської гвинтівки. Такі нападки в парламенті та на телевізійних токшоу, схоже, хвилювали Зеленського не менше за ризик російського вторгнення. Вороги України, за його словами, «працюють на різних фронтах, використовують інформацію, дезінформацію та військо».
