До процесу будівництва держави ОУН(б) планувала долучити і церкву, повністю відновивши її діяльність, а відносно свободи слова пропонувався наступний підхід: «допускається остільки, оскільки це доцільно з погляду добра народу» (тобто церква не повинна зазіхати на «добре ім’я» ОУН). Зокрема, «На ЗУЗ [західно-українських землях] може бути лише преса націоналістичного змісту, як загалом видавнича діяльність, це саме дотичить усіх других засобів пропаганди (радіо, театр, фільми і т. д). Рівно ж публічні зібрання, де були би поширювані ненаціо-налістичні ідеї й кличі, забороняється». У школах варто «навчати тоді передусім про волю, революцію, історію України і т. п… Її Героїв, про гідність людини, про ОУН розказувати учням»[818].
Окрім методичних рекомендацій, призначених для здійснення революції, розробки планів з установлення майбутньої української держави, ОУН(б) провела низку підготовчих заходів (з абвером — у Генерал-губернаторстві, з підконтрольним підпіллям — у радянській Західній Україні). У Генерал-губернаторстві ОУН(б) співпрацювала з офіцерами абвера Вільгельмом Канарісом[819], Теодором Оберлендером[820], Гансом Кохом[821] і Альфредом Бізанцем[822]. Абвер забезпечив оунівців ресурсами, необхідними для навчання та озброєння. Німці очікували, що після початку «Барбаросси» підпільники нападуть на радянську армію з тилу[823]. Крім того, результатом цієї військової співпраці стало формування батальйонів абвера «Нахтігаль» (350 солдатів) і «Роланд» (330 солдатів). Обидва підрозділи складалися з українських солдатів, очолюваних німецькими та українськими офіцерами. Українці називали ці батальйони «Дружинами українських націоналістів»[824]. На користь абвера ОУН(б) здійснювала і шпигунську діяльність, використовуючи свою організаційну структуру західноукраїнського підпілля; оунівці також служили в абвері солдатами і перекладачами[825]. ОУН(б) співпрацювала як зі Школою поліції безпеки в Закопане, так і з іншими поліцейськими академіями (у Кракові, Хелмі та Рабці-Здруй), випускники яких поповнювали лави українських поліцейських сил чи СБ ОУН[826].
Ті члени ОУН(б), які не приєдналися до батальйонів «Нахтігаль» і «Роланд», протягом 3—4 місяців відбували армійську підготовку у військовій школі ім. Євгена Коновальця в Кракові і були задіяні в похідних групах[827]. Ці групи налічували близько 800 членів ОУН(б)[828]. Похідні групи складалися з невеликих підрозділів, які просувалися вглиб окупованих територій слідом за німецькою армією. Завданням похідних груп була організація органів влади та розповсюдження пропагандистських матеріалів ОУН(б). Для членів ОУН, які прибували в Генерал-губернаторство зі Східної Галичини і Волині (територій, що на той час вже були у складі радянської України), абвер організував місцеві військові курси. Випускники цих курсів поверталися в Україну і залишалися там у підпіллі. Оскільки члени ОУН намагалися перетнути німецько-радянський кордон великими і озброєними групами, багатьох з них виявили і ліквідували радянські прикордонники. У радянських документах йдеться про виявлення 38 таких груп загальною кількістю 486 осіб[829].
На території України лави підпільних сил ОУН(б) були більшими, ніж у Генерал-губернаторстві. За оцінками Івана Кпиміва, ближче до початку революції сили ОУН(б) нараховували близько 20 тис. осіб (у 3 300 населених пунктах)[830]. 5 тис. осіб із цієї кількості перебувало на Волині, 13 тис. осіб — у Східній Галичині та 1 200 осіб — у Львові[831]. Окрім того, у квітні 1941р. референтура «Юнацтво» ОУН(б) налічувала 7 тис. дійсних членів та невстановлену кількість симпатиків[832].
У середньому в кожному населеному пункті в ОУН було по шість представників, але у Львові таких осіб було значно більше, ніж у будь-якому іншому місті. Загалом, цього було досить, щоб мобілізувати населення для «Української національної революції», захопити владу в багатьох західноукраїнських населених пунктах і підштовхнути населення до етнічного й політичного насильства. На Сході України структура ОУН(б) була або слабкою, або її не було взагалі. На початку травня 1941р. кур’єр Бандери доставив Климіву десять примірників «Боротьби й діяльності». Цей документ дав Климіву та іншим провідним членам ОУН(б) Східної Галичини та Волині низку докладних та всеосяжних директив щодо майбутнього повстання[833]. До 20 березня 1941р. Климів завершив висування кандидатів у революційні органи влади — Обласні та Районні Українські Національні Революційні Проводи[834]. 7 червня 1941р. кур’єр Бандери повідомив Климіву точну дату німецького вторгнення в СРСР[835].
Незадовго до свого від’їзду в Україну член ОУН(б) Богдан Казанівський зустрівся з Бандерою на території Генерал-губернаторства. У своїх спогадах Казанівський зазначив, що його керівник мав ауру українського Провідника і що він був живою пропагандистською зброєю: «У словах його не було потіхи й обіцянок на вигідне життя в підпіллі… Хоч перспектива була не рожева, то наказ Провідника був для нас святим і ми готові були іти хоч би в огонь за велику ідею визволення України. Слово Провідника: “Я вірю, що ви не заведете моїх надій, які на вас покладаю!”, вели в дорозі й дали силу опісля не одно витримати»[836].
Казанівський згадував, що ніколи в житті він не був так вражений кимось, як це сталося під час зустрічі з Провідником. Приблизно про той самий час інший член ОУН(б) Лука Павлишин пригадує, що навіть високопоставлений член ОУН(б) Ріко Ярий називав Бандеру «вождем» і не насмілювався сидіти в його присутності під час розмови. За словами Павлишина, Ярий одного разу сказав Бандері: «Нам треба створювати сильну й дисципліновану нацорганізацію, котра б “тримала в своїх руках Україну”… Українці — анархісти за природою, схильні до вольниці козацької, з такими самостійної держави не збудуєш. Потрібні “авторитетний вождь” і самовіддані “виконавці вождевої волі”»[837].
Бандера розраховував, що навала Німеччини на СРСР дасть змогу ОУН(б) створити українську державу, а йому — стати її вождем. І в той же час у бесіді з іншими членами ОУН(б) він висловлював думку, що «війна — це продовження політики, тільки іншими засобами»[838].
Саме в цей період, коли ОУН(б) готувалася до «Української національної революції», на Західній Україні, на всіх культурних, політичних і соціальних рівнях, відбувався процес радянізації, що тривав упродовж двадцяти одного місяця. Радянська влада прагнула легітимізувати свою окупацію (іл. 113) та називала її «звільненням Західної України від польської окупації». 22 жовтня 1939р. відбулися (сфальсифіковані) вибори Народних Зборів Західної України, відповідно до результатів яких радянська влада приєднала Західну Україну до УРСР (іл. 114)[839]. Радянські політики таким чином домоглися того, що українські націоналісти називали словом «соборність» і в чому вони зазнавали невдачі від початку своєї діяльності. Численні польські державні й католицькі символи (портрети Пілсудського та розп’яття), що прикрашали стіни шкіл та установ, радянська влада замінила портретами Леніна і Сталіна. Нові символи українські націоналісти сприймали не менш вороже, ніж попередні[840].
Радянська політика ґрунтувалася на класових методах, але поняття «клас» було тісно пов’язане з «етнічністю»: паралельно з радянізацією Західної України тривав процес українізації. З вересня 1939-го українська стала офіційною мовою Львівського університету. Кількість українських студентів та професорів збільшилась, а польських — зменшилася. Всі адміністративні та інші високооплачувані посади обійняли, змінивши на них поляків, прибулі з радянської України, місцеві українці, євреї та біженці з окупованих німцями територій. 1940 р. Львівська міська рада налічувала 476 членів, зокрема: 252 українці, 121 поляка, 76 євреїв і 27 представників інших національностей[841].
Радянізація супроводжувалася терором і репресіями, спрямованими проти різних соціальних, політичних, економічних і етнічних груп, як-от колишня польська політична еліта, польські військові поселенці, єврейські біженці з польських територій, окупованих німцями, єврейські бундівці і сіоністи, а також поляки й українські націоналісти[842]. У результаті трьох великих депортацій, які здійснили 1940р. та однієї — 1941р., зі східних районів колишніх територій II Речі Посполитої у внутрішні райони СРСР депортували 309—327 тис. людей. З них не менше 140 тис. депортовані зі Східної Галичини, зокрема 95 тис. постійних мешканців Східної Галичини (80 % поляків, 10—15 % українців і 5-10 % євреїв) і 45 тис. єврейських біженців з Центральної та Західної Польщі. Крім того, 45—50 тис. жителів Східної Галичини зазнали арешту[843]. Багато з них під час слідства зазнали катувань[844]. Жорстокість радянської політики відчули на собі і східні українці. У 1932—1933 рр. вони постраждали від штучного голоду, а в 1937—1938 рр. багато з них стали жертвами Великого терору[845].
Політика масових арештів політичних ворогів, яку практикував НКВС у Західній Україні, тривала і після нападу нацистської Німеччини на СРСР. Німецька армія швидко просувалася на схід, тому радянська влада вирішила розстріляти ув’язнених, яких вона не встигла евакуювати з місцевих в’язниць (іл. 143). Згідно з радянськими документами, у цей період в УРСР страчено 8 789 ув’язнених[846], 2 800 з них — у Львові[847]. Наказ про розстріл видав Лаврентій Берія, керівник НКВС[848]. Вранці 24 червня 1941р. начальник львівського НКВС отримав його як радіотелеграму від Микити Хрущова, першого секретаря компартії України[849].
Українські націоналісти, зокрема ОУН, були реальними ворогами СРСР й вимушено пішли у підпілля. Тільки з жовтня 1939-го по грудень 1940-го радянська влада заарештувала 4435 націоналістів, убила 352 з них і конфіскувала у підпільників сотні одиниць зброї. З метою залякування радянська влада влаштовувала публічні показові процеси, намагаючись таким чином відрадити українське населення від підтримки ОУН. На першому такому суді, який відбувся в листопаді 1940р., 10 з 11 ув’язнених членів ОУН, серед яких були й керівники місцевих екзекутив, засудили до смертної кари і стратили. У січні 1941-го у Львові до смертної кари засудили 42 націоналісти (з 59 обвинувачених). Серед них — 11 жінок.
З 42 засуджених до смертної кари 20 осіб були страчені. Решта відправлені в ГУЛАГ. Серед цих людей був і Дмитро Клячківський (іл. 165), який 1943 р. відіграватиме одну з провідних ролей у підготовці і проведенні етнічних чисток проти поляків на Волині. На одному з процесів у Дрогобичі до кримінальної відповідальності притягнули 62 людини, з яких 20 стратили. В результаті ще одного процесу в Дрогобичі засудили ще 33 людини[850].
