Нарощування військового виробництва в СРСР у роки війни відбувалося завдяки впровадженню різних методів інтенсифікації та опанування нових технологій. Важливим джерелом інтенсифікації виробництва було посилення експлуатації робочої сили через збільшення норм виробітку й тривалості робочого дня. На відміну від Німеччини, де до кінця війни понад 90 % робітників у промисловості мали одну зміну, більшість радянських військових заводів працювали у дві зміни або цілодобово. Якщо в Німеччині робочий тиждень у промисловості в середньому тривав близько 49,5 години, а у воєнній — близько 50,3 години, то в СРСР тривалість робочого тижня сягала 66—72 годин і навіть більше.
На селі з 13 квітня 1942 р. обов’язковий мінімум трудоднів для колгоспників було підвищено до 100—150 на рік. Невиконання встановлених норм загрожувало покаранням виправно-трудовими роботами або висилкою.
Держава намагалася вилучати грошові «надлишки», посилюючи податковий тиск на населення, насамперед на селян. З початком війни заощадження жителів в ощадних касах були заморожені. З липня 1941 р. запровадили надбавку до сільськогосподарського податку. А 1942 року був уведений «воєнний податок» (різновид подушного), а також податки на самотніх, бездітних і малосімейних громадян. Для збільшення прибутків місцевих бюджетів були запроваджені земельна рента, податок із будівель, разовий збір на колгоспних ринках. Роль своєрідного податку в СРСР виконували також державні позики. Частину коштів, необхідних для покриття воєнних витрат, населення дійсно вносило добровільно!
Таким чином, лише граничне обмеження цивільного споживання дозволило забезпечити фінансування військових видатків. Прості радянські громадяни винесли на своїх плечах основний тягар воєнної економіки. Серед них були й вихідці з України, евакуйовані на Схід, і працівники промислових підприємств та колгоспів, що відновлювали роботу на визволеній території. У голоді й холоді, не маючи найнеобхідніших побутових зручностей, одягу й медикаментів, більшість із них самовіддано виконувала свою роботу, наближаючи звільнення України й перемогу. Радянська держава змогла зробити таку самовідданість загальнообов’язковою.
Важливу роль у нарощуванні військово-економічного потенціалу СРСР відіграли союзницькі поставки сировини, техніки та промислового обладнання. Їх почали здійснювати в серпні 1941 р. Основна частина військово-технічної та економічної допомоги була безоплатно надана США. Певну частку озброєння та сировини виділили також Великобританія та Канада.
Союзники надали третину всіх вибухових речовин для радянської промисловості боєприпасів, яка навіть за такої суттєвої допомоги виявилася єдиною галуззю воєнного виробництва, яка так і не змогла вийти до кінця війни на заплановані обсяги виробництва. Не менше значення мали також поставки залізничних рейок, локомотивів і вагонів, які, за оцінками сучасних істориків, значно перевищували власне виробництво цієї продукції в СРСР. Важливим аспектом технічної допомоги США було надання автомобілів. У травні 1945 р. близько третини всіх автомобілів, які перебували в розпорядженні Червоної армії, було американського виробництва. Потужні й надійні американські «Студебекери» стали основними тягачами для радянської артилерії.
За даними Держплану СРСР, союзницькі поставки забезпечували для радянської промисловості 40,8 % річного споживання алюмінію, 25,3 % нікелю, 37 % ртуті, 99,3 % олова, 56,9 % кобальту, 67,1 % молібдену, 19,3 % цинку, 24,3 % нержавійної сталі, 100 % натурального каучуку, 22,3 % етилового спирту, 38,2 % гліцерину, 20,6 % тракторів, 23,1 % металорізальних верстатів. За різними оцінками, союзники надали СРСР від 18 до 60 % всього авіабензину, спожитого радянською авіацією. З огляду на хронічну кризу радянської нафтової галузі та її технічне відставання ці надходження мали особливо велике значення.
Не менш важливими були й поставки продовольства. Урожаї зернових, поголів’я худоби та державні заготівлі основних сільськогосподарських продуктів у 1942—1943 рр. скоротилися втричі. За роки війни із США в СРСР надійшло 610 000 т цукру (радянське виробництво в 1942—1943 рр. становило лише 231 000 т) і 664 6000 т м’ясних консервів (радянські солдати іронічно нарекли ці консерви «другим фронтом»).
Військово-технічна перевага СРСР над Німеччиною, втрачена внаслідок катастрофічних поразок 1941 р., була відновлена вже в 1942 р., перш за все зусиллями радянської воєнної промисловості. При цьому практично за всіма показниками виробництва цивільної продукції, палива й сировини, за винятком нафти, Німеччина значно перевищувала Радянський Союз до 1944 р. включно. Приміром, у виробництві електроенергії Радянський Союз поступався Німеччині в 1,8 разу, щодо сталі — у 2,6 разу, вугілля — у 4,8 разу.
Таким чином, жорстко централізована радянська економічна й політична система продемонструвала свою високу ефективність у налагодженні воєнного виробництва. Водночас досвід Другої світової війни жодним чином не підтверджує прямого зв’язку між тоталітаризмом і військовою та економічною ефективністю. Історія Другої світової знає також приклади успішної воєнної мобілізації ринкових економік, які в мирний час не були підпорядковані всеохопному плануванню й адміністративному контролю. Найбільш приголомшливим серед них є приклад США. Практично не маючи розвинутої воєнної промисловості на момент вступу у війну, США вже в 1942 р. перетворилися на найбільшого виробника озброєння у світі. Тільки виробництво боєприпасів у країні за роки Другої світової війни зросло в 38 разів. Причому всі ці результати були досягнуті на тлі загального зростання економіки та покращення рівня життя населення.
Цілком можливо, що завдяки своїм мобілізаційним можливостям економіка, яку в СРСР іменували соціалістичною, найкраще підходила для відносно бідної країни, політичні амбіції якої не відповідали економічним ресурсам. Подібна модель економіки, однак, неминуче породжувала проблеми іншого ґатунку. Вона була неспроможна забезпечити ухвалених умов існування для переважної більшості населення, підривала лояльність до режиму й вимагала жорстокої диктаторської влади й терору як запоруки її ефективного функціонування. Саме ці особливості радянської політекономії стали однією з основних причин катастрофи 1941 р. Ті ж причини привели СРСР до поразки в наступній, уже «холодній» війні з колишніми союзниками.
Повернення радянської влади та українське суспільство
(І. Патриляк)
З початком звільнення території України радянською армією відновили діяльність статутні керівні органи КП(б)У. У лютому 1943 р. з’явилися перші спільні постанови РНК УРСР та ЦК КП(б)У, що стосувалися звільненої території республіки.
Безпосереднє керівництво роботою центральних партійних і державних органів УРСР здійснювали члени Політбюро ЦК КП(б)У ще довоєнного складу: Л. Корнієць, який обіймав також посаду голови РНК УРСР, М. Гречуха (голова Президії Верховної Ради УРСР) та Д. Коротченко. Упродовж усіх воєнних років посаду першого секретаря ЦК КП(б)У зберігав за собою М. Хрущов. 6 лютого 1944 р. за рішенням ЦК ВКП(б) він став також головою РНК УРСР.
У вересні 1943 р. Раднарком, Президія Верховної Ради УРСР та ЦК КП(б)У переїхали до Харкова, а в січні 1944 р. — до Києва. На той час у столиці УРСР уже працювало 25 наркоматів та 13 управлінь при РНК УРСР. У березні 1944 р. у Києві відбулася перша з початку війни сесія Верховної Ради УРСР, а в травні 1944 р. — пленум ЦК КП(б)У. На той час у республіці залишилося тільки 59 членів ЦК і Ревізійної комісії зі 141, обраних XV з’їздом КП(б)У у 1940 р.
Ще більш разючі зміни відбулися в складі низових партійних організацій. Зі 150 000 комуністів, які залишилися на окупованій території, 46 500 були знищені німецькими каральними органами. Більшість із тих 113 890 членів КП(б)У які пережили окупацію, не лише не боролися з німцями, а й подекуди співпрацювала з окупантами. Майже 22 000 з них зареєструвалися в гестапо, понад 6000 відмовилися від своєї партійної приналежності, більш ніж 34 000 знищили свої партійні квитки. Після звільнення їх піддавали перевіркам і виключали з партії під час чисток. Загалом у процесі відродження діяльності партійних організацій було відмовлено у відновленні в лавах компартії понад 62 000 колишніх комуністів.
Відродження радянської адміністративної еліти в Україні відбувалося насамперед за рахунок місцевих висуванців, які довели свою лояльність комуністичному режиму під час війни, учасників радянського руху Опору, комуністів, демобілізованих з армії. Проблему нестачі керівних кадрів центральні партійні органи розв’язували, спрямовуючи в Україну працівників з інших регіонів СРСР.
Відновлення організаційних структур правлячої партії відбувалося централізовано. Політбюро ЦК КП(б)У затверджувало своїми рішеннями склад бюро й перших секретарів обкомів партії. На початок червня 1944 р. КП(б)У налічувала вже майже 98 000 комуністів, а на початок грудня — майже 150 000 членів і кандидатів у члени партії. Переважна більшість із них (близько 90 %) вступила до партії в період війни.
Сформований здебільшого з місцевих висуванців правлячий клас Радянської України помітно українізувався. За роки війни частка українців у ЦК КП(б)У зросла з 40 до 68,8 %. Такі зміни створювали підстави для сприйняття самими комуністами ідеї «українського радянського патріотизму», яку вони активно використовували в роки Другої світової війни як інструмент патріотичної мобілізації мас. Водночас українські комуністи відкидали національний сепаратизм у будь-якій формі, щиро переконані в неможливості існування ні України, ні їхньої влади над нею поза межами Радянського Союзу. Політичні прагнення українського партійного чиновництва не виходили за межі корпоративних амбіцій провінційної еліти.
Органічною складовою радянського правлячого класу в Україні був персонал органів внутрішніх справ, державної безпеки, юстиції, суду й прокуратури, які з перших днів визволення відновлювали свою діяльність під пильним контролем правлячої партії. Народний комісаріат внутрішніх справ у квітні 1943 р. був реорганізований за передвоєнним зразком. Указом Президії Верховної Ради СРСР був виділений в окрему структуру Народний комісаріат державної безпеки СРСР із функціями політичної поліції. У компетенції НКВС залишилися реєстрація населення й контроль за його переміщенням, підтримання громадського порядку та інші функції. Важливим завдання радянських каральних органів на визволеній території було роззброєння населення.
З особливими труднощами було пов’язане відновлення радянської влади в Західній Україні. У цей регіон направили понад 108 000 керівних працівників та фахівців із Росії та східних областей УРСР. Влада застосовувала жорстокі репресивні заходи до учасників націоналістичного Опору, поновила практику депортацій населення. Попри всі зусилля, до кінця війни радянська влада в Західній Україні утримувалася винятково військовою силою. Жодна з масштабних акцій влади в цьому регіоні не могла обійтися без участі армійських частин.
