Включившись у боротьбу за гетьманську булаву, Брюховецький починає енергійно розкривати перед представниками Москви «зрадливі наміри» Сомка. Причому якщо Сомко та Золотаренко могли дискредитувати один одного винятково з позицій критики політичної лояльності опонента, то Брюховецький активно послуговувався арсеналом соціальної критики старшинської верстви, котра, на шкоду інтересам рядового козацтва, перебрала до своїх рук важелі політичної та соціальної влади. Брюховецький у властивому йому барвистому стилі писав: «...кгды же уже як кабаны позаживили и не знають, что з скарбами діяти, для которых то они чинять через все лета доходы арендованные, млиновые и всякие пожитки брали Сомко на войско, а жалованье их царського величества по старому и завше доходило и иншой більш причины не мають, только тая привата их уводит, же за гетьманством гоняются».

Намагаючись перетягти на свій бік єпископа Мефодія — «богомольця царського» (як називали місцеблюстителя на той час в офіційній кореспонденції з Москви), кошовий гетьман засилає листами митрополичу резиденцію, переконуючи місцеблюстителя ні в якому разі не довіряти Сомкові, оскільки той «морочить усіх гірше цигана». Наказного гетьмана він називає не інакше як «зрадник». Стверджує, що той, разом з іншою городовою старшиною, у погоні за гетьманством до решти зруйнує Україну. Не обмежуючись самою лише дискредитацією свого супротивника, кошовий вдається до вельми вдалого з огляду на нагальні потреби його політичної гри ходу — ратує, аби в Україні взагалі ліквідували інститут гетьманства, а управління краєм довірили кому-небудь з московських вельмож, хоч би царському окольничому князеві Федору Михайловичу Ртищеву: «...нам не про гетьманство треба піклуватися, тільки про князя малоросійського від його царської величності, на те князівство бажаю Федора Михайловича мати, щоб порядок був ліпший і береження».

Позиція Брюховецького в очах Москви виглядала ще більш привабливо на тлі тієї принципової позиції, яку зайняв Сомко. Про незалежність позицій лівобережного гетьмана виразно свідчила його політика в економічній сфері, зокрема в питанні обігу російських мідних грошей. Як відомо, уряд Олексія Михайловича запровадив маловартісні мідні гроші, і це спровокувало бунти в Москві. Цими ж грошима російське керівництво планувало розплачуватися на Лівобережжі за отримані царськими ратниками провіант і фураж. Зрозуміло, що це виглядало як неприкритий грабіж українських купців, і гетьман розпорядився таких грошей не брати, чим накликав на свою голову гнів царських воєвод. Так, дяк Посольського приказу Іван Пєсков доповідав у Москву, що Сомко, як тільки «учинив себе гетьманом дурість свою показав», наказавши, «щоб в усіх містечках мідних грошей не брали і не торгували ними».

Бєлгородський воєвода князь Ромодановський зі свого боку скаржився, що Сомко в категоричній формі поставив вимогу: «...з Гадяча і з інших міст воєвод вивести». Крім того, як видно з інших джерел, Яким Сомко пропонував відмінити передбачений угодою 1659-го судовий імунітет козацьких старшин, котрі користувалися особливою ласкою царя, а також заборонити полковникам взаємини з царською адміністрацією «мимо гетмана». Було запропоновано створити інститут постійного царського представництва при гетьманові, аби регіментар міг оперативно приборкати будь-які прояви свавілля з боку окремих полковників. А якщо б хтось не бажав втихомирюватися, гетьман міг скарати його на смерть: щоб «дивлячись на те, іншим не кортіло».

Отож, коли 6 лютого 1663 р. Олексій Михайлович видав указ про скликання на Лівобережжі Генеральної ради для обрання гетьмана та інших «государевих справ», Москва свій вибір уже зробила. І ставка була зроблена не на Сомка чи Золотаренка, а на Брюховецького. Відтак варто було лише кошовому заявити, що він побоюється їхати до Ніжина на раду із-за загрози нападу з боку вірних Сомкові козаків, як йому було виділено для охорони загін царських ратників. А Олексій Михайлович у власноручному листі до воєводи Ромодановського промовисто зазначив: «...берегти накріпко, щоб Брюховецького не втратити, а він насправді вірний».

Якщо вірити реляції князя Данила Степановича Велико-Гагіна, офіційного уповноваженого царя при обранні гетьмана на Генеральній військовій раді (відомій в літературі як «Чорна рада»), скликана на 17 червня 1663 р. в околицях Ніжина рада пройшла чинно, без ексцесів, у відповідності з царським указом. Насправді ж гетьманське обрання разюче різнилось із тією ідилічною картиною, яку намалював у своєму посольському звіті царський окольничий. Вибори відзначалися неабиякою напругою, були відмічені численними ексцесами та протистояннями, у тому числі й силовими протиборствами — із застосуванням зброї та людськими жертвами. І, як зазначає анонімний автор «Краткого описания Малороссии», лише після кривавої бійні на раді 17 червня, коли наказний гетьман Сомко висловив царському окольничому своє роздратування ситуацією та навіть пригрозив поскаржитись з цього приводу самому государеві, князь Велико-Гагін, «оскорбившись», наказав Сомку, Золотаренку «с товарищи их явитись», а коли ті «как скоро пришли, тот час коне и оружне и одежду от оних поотбирано, а самих с людми их за караул взято». І власне, уже після цього і «намалювалась» ідилічна пастораль — Велико-Гагін з єпископом Мефодієм і зі свитою, «под охраной протазанщиков», вийшли на середину козацького кола. Туди ж вступив і Брюховецький у супроводі вірних йому полковників, сотників, отаманів й осавулів. А як тільки шикування завершилися, Брюховецького відразу ж проголосили гетьманом: «...обрали тихо и безмятежно всеми волными гласы...»

«А старшини жупани кармазиновіе на серяги миняли».

Соціальна революція літа 1663-го?

Переконлива перемога, здобута прибічниками Івана Брюховецького на раді під Ніжином, неминуче мала позначитися на характері суспільно-політичних відносин на Лівобережжі та принципових засадах взаємовідносин Лівобережного Гетьманату з Москвою. Адже мало того, що в погоні за булавою претендент щедро роздавав карт-бланш запорожцям, єпископу Мефодію, представникам царського уряду, рядовим козакам і посполитам Лівобережжя, обіцяючи в разі перемоги переглянути існуючий механізм влади, обмежити всевладдя старшини, стримати майнові апетити новонародженого панства тощо. Задекларований Брюховецьким курс на реанімацію інституту загальної, або «чорної» Генеральної ради — як найвищого розпорядчого органу Війська Запорозького, — зруйнував і до того не вельми тривкий спокій у суспільстві, сприяв подальшій ескалації охлократичних настроїв. А крім того, посилив становище місцеблюстителя Київської митрополії та представників уряду царя Олексія Михайловича в Україні.

Найпершими ж ознаками зміни політичного клімату в лівобережній частині Війська Запорозького стало кардинальне оновлення персонального складу старшинського корпусу, насамперед його горішньої частини. Уже 18 червня за наказом окольничого Велико-Гагіна було взято під варту наказного гетьмана Якима Сомка, полковників ніжинського Василя Золотаренка, переяславського Опанаса Щуровського, чернігівського Оникія Силича, київського Семена Третяка, іркліївського Івана Папкевича, лохвицького Степана Шамрицького, прилуцького Дмитра Чернявського, а також військових писарів Хому Тризнича та Михайла Вуяхевича, сотника Івана Горобея, осавулів Семена і Прокопа Калуженських та інших старшин. У поясненні, відправленому до Москви, необхідність арешту старшини мотивувалася тим, щоб вони «за Дніпро не пішли» і звідтіля «на черкаські міста війною не прийшли». Із чинних старшин на момент проведення Ніжинської ради полкові уряди зберегли за собою лише ті, які засвідчили Брюховецькому свою приязнь ще з осені 1662-го: гадяцький полковник Василь Шиман-Німанський, миргородський Павло Апостол (Царенко) та полтавський Дем'ян Гуджол. Кардинальним чином обновився й персональний склад генеральної старшини. За незначними винятками, перші ролі в оточенні Брюховецького стали відігравати люди, які до того часу або зовсім не були відомі широкому козацькому загалу, або перебували на другорядних ролях.

Проте обставини, за яких Брюховецький прийшов до влади, диктували ситуацію, за якої новообраний регіментар не міг обмежитися лише кадровими змінами в старшинському корпусі, навіть якщо вони були вельми радикальними. Логіка розвитку подій вимагала нових екстраординарних кроків, ініціатором яких далеко не завжди й був гетьман. Так, скинення козацької старшини з урядів супроводжувалося небаченим раніше вибухом насильства з чітко вираженим антисоціальним забарвленням. Самовидець констатував, що «при котором настановливаню полковников много козаков значних чернь позабивала. Хочай якого значного козака забили или человіка, то тое в жарт повернено, а старшина козаки значніє, яко могучи, крилися, где хто могл, жупани кармазиновіе на сермяги миняли».

Стихійні насильства і грабунки сп'янілих від безкарності учасників Чорної ради супроводжувалися і санкціонованою російською владою реквізицією майна та відчуженням земельної власності в заарештованих у Ніжині старшин, у результаті чого «тих зась полковников, которіе у замку ніжинском зоставали у вяземо, усе пожаковали, и в домах мало що зостало». Поголоски про погроми в Ніжині швидко поширилися по Лівобережжю, і саме під враженням від них населення Переяслава збиралося втікати від вольниці Брюховецького на Правобережжя. Не менш тривожними були влітку 1663-го настрої й в інших лівобережних містах, особливо там, де старшина напередодні Чорної ради відкрито декларувала свою підтримку діяльності наказного гетьмана.

Небачене раніше загострення соціальних антагонізмів, розправи над найвпливовішими представниками лівобережної правлячої еліти та стрімкий злет доти невідомих представників козацького загалу дали підстави дослідникам 1930-х рр., коли особливо модними були категорії класової боротьби та революційних перетворень як рушіїв соціального прогресу, класифікувати події літа 1663-го як соціальну революцію. На думку історика-марксиста С. Яворського, саме тоді відбулися націоналізація землі, анулювання привілеїв на приватну власність на землю, введення обліку на селянське майно й інвентар, створення складного державного апарату з управління виробництвом і розподілення продуктів споживання на засадах воєнного комунізму. Проте наявний історичний матеріал не підтверджує цих, доволі оригінальних трактувань. Скажімо, Самовидець зауважував, що «забойство три дні тривало», а після цього «заказ стал, жебы юже правом доходил, хто на кого якую кривду міет». Не зустрічаються й згадки про масовий характер відчуження в майна і землі в старшини.

Загалом же, ґрунтуючись на повідомленні літописця, можна з впевненістю стверджувати, що реальні наміри новообраного регіментаря були менш масштабні та радикальні, натомість у них було значно більше прагматизму, сконцентрованого навколо завдання утримання гетьманської булави у своїх руках. Зокрема, задовольнивши свій електорат безкарними кількаденними грабунками (зовсім необов'язково, що вони тривали три дні, адже літописець міг назвати це число як своєрідну метафору — з поваги до жанру свого твору), надалі гетьман вдається до ряду політичних акцій, спрямованих на те, аби, з одного боку, остаточно приборкати опозицію, а з другого — стабілізувати ситуацію в краї та вивільнитися від обтяжливої за нових політичних умов опіки своїх покровителів і прибічників.