Навесні 1941 року німецька держава, схоже, відкупилася від Елеанори та Вільгельма. Замість звичних щомісячних платежів вони отримали одноразові суми: Елеанорі дісталося 875 тисяч марок, Вільгельмові — 300 тисяч (тобто майже 27 і майже 9 мільйонів нинішніх американських доларів відповідно). Фінансові клопоти для обох скінчилися назавжди[283].
Ці щедрі виплати, звісно, прийшли з маєтку, що його німці в Живці відібрали від їхнього брата Альбрехта. Вільгельм з Елеанорою були вільними німецькими громадянами у Відні, тоді як їхній найстарший брат перебував у в’язниці в Цєшині й уважався ворогом німецького народу.
Аліса залишилася нескореною полькою. Нацистський режим вона назвала «грабіжницькою державою» — просто в очі своєму допитувачеві в Ґестапо. Самого його вона назвала «шантажистом і злочинцем». Крім цього, вона пообіцяла німцям «воскресіння Польщі» услід за перемогою «її друзів». Коли вона промовила ці слова — а було це в травні 1940 року, — Польща була окупованою, а німецьке військо наступало на Францію. На заваді німецькому пануванню в Європі стояла лише Британія. Отож пророцтво Аліси було вельми сміливим.
Мислення Аліси було достатньо династичним. Вона думала про Німеччину як про країну, якою Габсбурги правили півтисячоліття. Вона відчувала, що режим Гітлера, так званий «тисячолітній Райх», так довго не проіснує. Враженим її хоробрістю і красою офіцерам Ґестапо забракло духу заарештувати Алісу. Натомість вони спробували переконати її, як досконалий жіночий зразок нордичної раси, покинути польську націю і долучитися до звитяжних німців[284].
До місцевого бюро Ґестапо почали надходити переслані з Берліна листи, автори яких просили кращого поводження з Алісою та Альбрехтом. Приходили вони з нейтральних держав, таких як Швеція та Іспанія, де в подружжя були королівські й аристократичні зв’язки; а також від Альбрехтових давніх товаришів по зброї з часів Першої світової війни — німців, які тепер займали владні посади в Райху. Ґестапо мало на такий тиск готову відповідь: Альбрехта аж ніяк не можна було звільнити, з огляду на його расову зраду, а з Алісою, незважаючи на її нестерпну поведінку на допитах, поводилися дуже чемно.
Улітку 1940 року Алісу з дівчатами заслано в невеличке містечко Вісла, за тридцять п’ять кілометрів на захід від Живця. Відтак родинний замок прикрасили нацистським стягом і передали в розпорядження видатних представників Райху. Аліса була однією з близько сорока тисяч поляків, яких силоміць переселено з Живецької землі, щоб звільнити місце для майже двадцяти п’яти тисяч німців, що приїхали на їхнє місце. Приміром, німців наймали керувати живецькою броварнею замість її звільненого польського персоналу. Виробництво пива потроїлося, однак це позначилося на якості, й горда європейська марка перетворилася на постачальника пійла для німецьких військ[285].
Спостерігаючи за подружжям протягом 1940 року, Ґестапо зрозуміло, «що в родині Габсбургів рушійною силою є дружина». Вони підставово вважали, що саме їй чоловік має завдячувати своєю безкомпромісною позицією. Вони перехопили листа від Аліси до Альбрехта, в якому вона писала: «Не вір, що я втрачу відвагу; навпаки — вір, що ніколи не втрачу. Не здавайся, не хилися — краще вже бути поваленим»[286].
Аліса не схилилася, ані не була поваленою. Починаючи з кінця 1939 року, вона виступала проти німецької окупації разом із польським підпіллям. Її завербував один із учителів її дітей, і вона прийняла присягу на службу в Таємній Організації Незалежности. Ця група була однією з сотень, що виникли в тогочасній Польщі, й більшість їх згодом об’єднано в рамцях Армії Крайової — великої організації антинацистського опору в континентальній Європі. Аліса слухала BBC та інші незаконні радіопередачі й допомагала товаришам передавати послання польському урядові в екзилі[287].
Аліса мала зв’язки за кордоном і мандрувала. У листопаді 1941 року вона була в німецькому місті Кельн, де радо спостерігала за бомбардуванням. «То було прекрасне видовище, — писала вона, — подібне до феєрверку». Її симпатії були цілком на боці Королівських військово-повітряних сил, чий смертоносний вантаж легко міг позбавити життя і її. Ймовірно, вона знала, що польські пілоти, які втекли від німців, літали з британцями. Про чоловіків у кабінах пілотів вона думала, схоже, так само, як і про чоловіків загалом: як про простих створінь, що потребували трохи жіночої заохоти. Спостерігаючи за тим, як німецька протиповітряна оборона намагалася відбити атаку, вона хвилювалася за пілотів: «Я бачила вибухи в повітрі, й летунам, що зависли десь посередині між небом і землею, було, мабуть, дуже незатишно. Бідні хлопці»[288].
Вільгельм, який 1939 року плекав певні ілюзії щодо націонал-соціалізму, в 1940 та 1941 роках значно наблизився в поглядах до Аліси. Після того, як Ґестапо навідалося до нього, він мусив упевнитися, що німецька окупація була нестерпною для Аліси та Альбрехта. Можливо, він щось почув безпосередньо від них. Вільгельм підтримував зв’язки зі своїми братами у 1937 та 1938 роках, коли Альбрехт привіз Лео до Відня лікувати туберкульоз. Лео, як і Альбрехт, жив із частки родинного маєтку в Живці, що його брати успадкували від свого батька. Хоча двоє братів не були особливо близькими — частково через те, що Альбрехт був поляком, а Лео виховував своїх дітей німцями — у скрутні часи вони могли одне на одного покладатися. Якби Вільгельм отримував звістки від родини у 1939 та 1940 роках, він довідався б, що його улюблений нацист Ганс Франк викрав їхнє родинне срібло[289].
Уперше в житті Вільгельм був багатшим за старшого брата Альбрехта. Якби він захотів, то міг би поринути у втіхи, які так багато важили для нього в Парижі. Мабуть, він так і зробив. За інформацією німецької поліції, він знайшов собі дівчину й скаржився, що вона тратила всі його гроші. Та з нового становища фінансової незалежности він також почав критично оцінювати Гітлера та його політику, і тут Вільгельмові погляди суттєво наблизилися до Альбрехтових. Оцінюючи німецьку політику щодо його родини, а тоді щодо України, він прийшов до переконання, що братове рішення опиратися Гітлерові було слушним. Уперше після розпаду Габсбурзької монархії Альбрехт із Вільгельмом опинилися по один бік барикад. Перша світова війна із її обіцянкою незалежности для Польщі та України віддалила братів один від одного. Друга, у якій як Польща, так і Україна зазнали німецького гніту, зблизила їх[290].
Війна була єдиною надією українців на порятунок від жахіть совєтського правління, але Гітлер, здавалося, постановив за всяку ціну цю надію розбити. Німеччина проґавила геть усі нагоди зробити жест у бік України. 1938 року Гітлер віддав відібрані від Чехословаччини східні землі Угорщині, замість того, щоб помістити їх під українською адміністрацією. Наступного року, після того, як Німеччина вторглася в Польщу, Гітлер здав майже всі п’ять мільйонів польських українців Совєтському Союзові. Коли 22 червня 1941 року Гітлер розпочав інвазію в СССР, він відмовився створити маріонеткову українську державу, хоча вчинив саме так для двох інших націй із габсбурзькою історією — словаків та хорватів. Коли того літа українські націоналісти зробили спробу створити номінально незалежну державу, яка була б союзницею Німеччини у війні проти Совєтського Союзу, Гітлер посадив їх у концтабори. У колишній Совєтській Україні Німеччина встановила брутальну окупаційну зону, Райхскомісаріат Україна, де українців трактувала як недолюдей, а їхні продукти — як ресурс Райху[291].
У війні проти Совєтського Союзу Гітлер не поклався на жодне українське утворення, а натомість дозволив лише колаборацію окремих українців у злочинах свого режиму. Деякі українські з’єднання приєдналися до Гітлерової інвазії Совєтського Союзу, расової війни від самого початку, в якій євреїв розстрілювали над ямами смерти, а совєтських військовополонених морили голодом. Гітлерівська SS завербувала тисячі українців для поліційної праці, яка передбачала зокрема зганяння єврейських жінок і дітей на розстріли. Голокост — німецька політика убивства кожного єврейського чоловіка, жінки й дитини в Європі — розпочалася із вторгнення в Совєтський Союз. Вільгельм мусив знати про німецькі вбивства євреїв, що їх здійснювано у відкритих полях перед ровами смерти. У кінці серпня німці вбили двадцять три тисячі євреїв у Кам’янці-Подільському, де Вільгельм 1919 року зголосився на службу у війську Української Народної Республіки. У кінці вересня німці розстріляли понад тридцять тисяч київських євреїв у Бабиному Яру. Можливо, ці жахіття спонукали Вільгельма, який колись оскаржував погроми, що відбувалися під час попередньої світової війни, застановитися над нещодавно відкритим для себе антисемітизмом[292].
У такій війні колаборація з німцями була жахливою ціною, як розумів Вільгельм. Українці допомагали німцям у здійсненні найстрашніших воєнних злочинів, які лише можна було собі уявити, без обіцянок жодної політичної компенсації. У 1918 році, коли Вільгельм відвідав німецького цісаря наприкінці Першої світової, він попередив того, що експлуатаційна політика окупації може коштувати Німеччині перемоги у війні. Тепер, побачивши значно нахабнішу німецьку політику, він, здавалося, дійшов такого ж висновку. Як друга за розміром республіка СССР, що слугувала йому вікном у Європу, Україна була для московського режиму незамінною. Якби Німеччина використала український націоналізм супроти советів, як це 1918 року робив Вільгельм, то вже би здобула перемогу у війні, принаймні на його переконання. Проґавивши цю нагоду, німці вже втратили Україну, а отже, як вважав Вільгельм, програли й цілу війну[293].
На 1942 рік Вільгельм погодився зі своєю невісткою Алісою щодо результату війни. Для Аліси, звісно, остаточна перемога Польщі була від самого початку справою віри. Для Вільгельма, натомість, байдужість німців до нього й до України підважила раніші принади фашизму. Аліса була жінкою надзвичайної витончености й сили волі, а тому нескладно було б протиставити її шляхетну відданість Польщі та Вільгельмові загравання з нацистською Німеччиною. Однак їхні різні постави випливали також і з різних інтересів обраних ними націй. Польща була бенефіціаркою мирних угод по Першій світовій війні, а отже, зацікавлена в збереженні status quo. Українські патріоти натомість знали, що нагоду на здобуття держави їм може дати тільки ще одна війна. Вони досі перебували в тому становищі, від якого польські патріоти потерпали перед 1918 роком: потребували якогось катаклізму, який знищить усі держави-окупанти й надасть їм шанс проголосити власну незалежність. Для Аліси, як і для поляків загалом, очевидним було те, що німецька потуга була загрозою. Вільгельм, як і численні інші українці, міг із легкістю вбачати в німецькій агресії нагоду. Коли Німеччина не підтримала Україну, Вільгельм приєднався до Аліси в натхненному й ризикованому опорі.
