Iван Ужевич I Його Граматика

«П’ята таблиця, — зазначає А. Богорич, — вказує на зв’язок між мовами кирилівською (старослов’янською), кроатською (з ними найбільше збігаються русинська і московитська), богемською, лузатицькою (лужицькою), карніоланською (словінською), а звідціль, — додає він, — і спорідненість цих ... мов», і саме тому точно і дуже легко виявляється їх походження.

Кожному, знайомому з автографами І. Ужевича, впадає в око така ж увага його до інших слов’янських мов, те ж саме встановлення співвідношення і зв’язків між ними, той же, в основному, добір алфавітів і метод ознайомлення з ними читача і, очевидно, така ж демонстрація цих зв’язків на прикладі зіставлення двох текстів молитви в арраському рукописі (131 — 141).

Отже, в обох авгорів-слов’ян, що були майже сучасниками, відчувається щось спільне і в практичній меті написання такого посібника, і в ідейному задумі — окреслити, явити світові ще одну слов’янську мову в ту епоху, коли в боротьбі проти своїх політичних і класових ворогів почала формуватися національна свідомість кожного слов’янського народу та зароджувалася ідея всеслов’янської єдності. Таким чином, суть справи тут, очевидно, не в тому, чи могла бути граматика А. Богорича одним з першоджерел І. Ужевича, а в тому, що саме такий стиль викладу граматик слов’янських мов, а серед них і тодішньої української, відповідав настроям тієї епохи. Його-то, цей стиль, і відтворив І. Ужевич у своїй граматиці.

Тепер залишається тільки уточнити питання про мовний матеріал граматики нашого автора, на який попередні дослідники або дивилися, за висловом О. І. Соболевського, як на «смесь белорусских и польских элементов», або стояли на позиції В. Ягича, яка в даному разі, по суті, мало чим відрізняється від поглядів О. І. Соболевського.

Не зупиняючись саме тут на питанні про «польські елементи», наявність яких природна в мові граматики І. Ужевича, як і в українській книжній літературній мові тієї епохи взагалі, звернемося безпосередньо до аналізу мови автографів І. Ужевича.

У граматиці, звичайно, можна знайти ряд фонетичних ознак, властивих мовам і білоруської, і української народностей. Це явище ствердіння губних і р, дуже поширене в тексті автографів; наявність звукосполучень ри, ли; перехід л у в після зредукованого перед наступним приголосним; протетичні голосні, наприклад, ирцЂ (62); наявність у правописі граматики переважаючого ε замість Ђ, спільні ознаки в наголосах (наприклад, одинáдцıатъ, чотирнáдцıать) тощо. Але в граматиці І. Ужевича немає будь-яких фонетичних ознак, властивих тільки білоруській мові, не кажучи вже про те, що явища акання, дзекання і цекання відсутні зовсім. Зате фонетичні риси, властиві тільки українській мові, дуже виразні. Ось основні:

1. Заміна Ђ на і добре виявлена в ряді прикладів обох автографів: ω(т) гриховъ (201); во всихъ (53б); в злотоглови (61а), по обЂди (70а), вмЂсти (741); по үлици (792); виншүю (33а, 58а) — вЂншүю (791), при польському winszuję; поклонїмсıа — поклонЂмсА (142); варЂ́мо, варЂ́тε (49).

2. Перехід етимологічного о в і: розки[ш]нε (51б).

3. Збіг у вимові етимологічних и — ы. Виразні приклади цього явища, зокрема, після губних приголосних: ’о́чи (136); ’о́чы (166); ’ώчи (291); хεрүбимы — хεрүбими (4б); м[ү]ч[ε]н[и]цы — мүчεници (4а); давыдъ (4а); пытεль (15а, 262).

4. Перехід е в о перед наступним твердим приголосним (842) — чотыри при чεтвεртый, шостый при шεсть.

Морфологічні явища. Давальний відмінок: богови (192); родовий відмінок однини іменників середнього роду: тεлıатА, врεмє́нА, имє́нА, стрымє́нА, плεмє́нА (272) (діалектна риса наддністрянських говорів) 32.

32 Див. Т. Ф. Шило, Південно-західні говори на північ від Дністра, Львів, 1957, стор; 88 — 89.

Втрата подвоєння в іменниках середнього роду після голосних перед давнім -ьjе, напр.: ковáнА (451), пановáнА (27б). У родовому відмінку множини іменника чоловічого роду — за тыхъ дний (63а); місцевий відмінок іменника однини: по обЂди (61а) і т. д., прояв категорії живого і неживого, властивий лише українській мові в знахідному однини іменників чоловічого роду, напр.: поправи(л) малıаръ ’ώбраза — emendavit pictor imaginem; поставилъ хрыбта — supposuit tergum (59a), поруч з: малюючи ’ώбразъ — pingens imaginem (66a). Звертає на себе увагу також використання І. Ужевичем суфікса -иск(о) в іменниках типу хлопи́ско, кіїско, мεчиско (13а), дуже поширеного в південно-західних діалектах.

Навіть ці окремі приклади засвідчують український характер мовного матеріалу, а саме південно-західних говорів з певними ознаками північно-наддністрянських: глεжү (38б), тысεчный (852). Це підтверджує і словопокажчик до граматики, в якому переважає лексика, відбита і в словнику Памви Беринди, і в рукописному словнику «Синонїма СлавєноросскаА». Отже, можна зробити висновок, що в поле зору дослідників історії української мови входить граматика книжної української мови XVI — XVII ст. Відомо, що знаменита праця М. Смотрицького, як і інші попередні й сучасні йому праці такого тишу, являючи собою фактично й теоретично граматику церковнослов’янської мови, відображала водночас і процес певного перетворення цієї інтерслов’янської літературної мови. Тут фіксуються, крім традиційних моментів, і певні риси живого мовлення. Універсальний слов’янський характер граматики М. Смотрицького дозволяв їй бути до певної міри посібником літературної мови в її регламентації не тільки для східного слов’янства, а в ряді випадків і для південного.

Але праця М. Смотрицького не могла, проте, стати справжньою граматичною основою того типу літературної мови на Україні, що формувався як книжна українська літературна мова, яка мала велике поширення, була відображена в творах різноманітних і багатьох жанрів писемності, починаючи від перекладів типу Пересопницького євангелія, закарпатських Нягівських повчань на євангелії, різних учительних євангелій і апостолів, значного кола ділової писемності, творів полеміки з їх пристрасною, динамічною мовою, яскравих творів драматургії і повістевого жанру і кінчаючи інтермедіями, сатиричними і посвятними віршами, а також віршами ліричними і пісенними. Цей тип літературної мови, як відомо, в своїй граматичній системі грунтувався на традиціях ділової і книжної літературної мови періоду Київської Русі, а в своєму лексико-фразеологічному наповненні, яке міняло, «українізувало» й саму граматичну структуру цієї мови, спирався на елементи живої української народної мови того часу 33.

33 Наявність значної кількості народно-розмовних рис у цьому типі мови давала підстави називати її «мовою простою», хоч ця назва, що мала певне поширення, не може бути віднесена до творів усіх жанрів даного типу мови.

Цей тип мови також потребував своєї регламентації, свого певного нормування. Щодо слововживання, то такою працею, яка фіксувала словник тогочасної української літературної мови в своїй тлумачній частині, був «Лексикон» Памви Беринди (1627 р.), а невідомий автор словника «Синоніма славеноросскал», безперечно, уже свідомо став першим кодифікатором української книжної літературної мови, широко, але обережно, використавши саме тлумачну частину словника П. Беринди в своїй, на жаль, ненадрукованій лексикографічній праці. Сюди ж можна віднести і «Лексикон» Єпіфанія Славинецького тощо. Праця ж Івана Ужевича дала опис граматичної системи цієї мови, саме власне української, так званої книжної літературної мови XVI — XVII ст. в її широкому діапазоні — від рис традиційної книжності і академічної ученості до народно-розмовного живого просторіччя.

Отже, період XVI — XVII ст. у розвитку української мови, в історії української граматичної науки знайшов своє струнке, гармонійне відображення і в лексикографічних працях того часу, і в граматиці Івана Ужевича. Введенням у наукове життя праці І. Ужевича заповнюється певна прогалина в історії української граматичної науки щодо опису граматичної системи української літературної мови XVI — XVII ст. Українська філологія, підготовка філологічних кадрів, славістика в цілому дістають важливий матеріал як для його застосування в сучасних потребах, так і для дальших наукових досліджень. Зокрема, слід продовжувати пошуки матеріалів для дальшої характеристики самої особи Івана Ужевича. Адже І. Ужевич спромігся не тільки дати опис системи української літературної мови, але і в теоретичному плані своєї праці стояв на рівні тодішніх філологічних знань слов’янського і європейського світу.

Даючи назву своїй граматиці, І. Ужевич ішов за звичаєм тодішніх слов’янських істориків, граматистів, які свій народ називали богемами, поляками, русинами, а коли йшлося про мовні справи, то називали свою мову lingua sclavonica — мовою слов’янською. Так вчинив і І. Ужевич, назвавши свою граматику слов’янською, себе — слов’янином, але коли йому доводилось згадувати в своїй граматиці про живу українську мову, то він користувався тоді найбільш поширеною за його часів на Заході назвою свого народу — Ruteni — русини.