Ніщо в біографії Зеленського не натякало на те, що він вчинить інакше. Президент ніколи не служив в армії і не проявляв великого інтересу до її справ. Його професійні здібності формувалися життям актора на сцені, коміка-імпровізатора та продюсера на телебаченні й у кіно. Досвід державного діяча обмежувався двома роками й дев’ятьма місяцями — менше, ніж забрало б отримання ступеня бакалавра з міжнародних відносин. Майже для кожного на місці Зеленського бажання втекти було б так само природньо, як бажання жити. Кількох російських бомб на кшталт тих, які зранку обрушилися на українські військові частини, вистачило б, щоб зруйнувати урядовий квартал, знищити будівлі Верховної Ради та Кабінету Міністрів, розташованих неподалік від президентської резиденції. Цю частину Києва, яку інколи називають Трикутником, завжди було важко захищати. Протестувальники, що 2014 року скинули Януковича, зуміли захопити частину району лише за допомогою щитів і кийків. Тепер перед владою постала перспектива російських танків на вулицях міста. Коли Данілов почав телефонувати чиновникам, його не здивувало, що з першими вибухами дехто вимкнув телефон, закинув речі в авто і вирушив до західного кордону.
— Багато хто запанікував, — казав Данілов.
Найсильніше дезертирство торкнулося головної спецслужби України — СБУ.
— Особливо серед вищих і середніх чинів, там було багато проблем, — розповів мені інший високий радник Зеленського з питань безпеки. — Народ у структурах безпеки міркував: «Забираймося звідси. Опиратися марно. Росіяни нас переб’ють».
Втеча спустошила лави СБУ. Десятки співробітників перейшли на бік загарбників, фактично вручивши їм ключі від частини півдня України. Однак керівництво у Києві здебільшого залишилося непохитним, і Данілов протягом години від прибуття на Банкову без проблем зібрав кворум Ради нацбезпеки.
Одним із перших чиновників, до кого вдалося додзвонитися, був спікер парламенту Руслан Стефанчук, який у ті перші години відіграватиме ключову роль. Якби Зеленського вбили, Стефанчуку належало перебрати командування на себе. Він також відповідав за скликання національного законодавчого органу, Верховної Ради, — осередку демократії, яку Росія мала намір знищити. Стефанчук, високий огрядний чоловік вагою понад сто тридцять кілограмів, засапався, доки дістався від дому до Банкової. Він знав президента, напевно, довше, ніж будь-хто з його адміністрації. У 1990-х роках у складі команди КВК «Три товстуни» виступав на тих самих сценах, що й Зеленський. У кабінеті президента вони привіталися, і вираз обличчя давнього друга вразив Стефанчука — він наче побачив власне відображення у дзеркалі.
— То був не страх, — переповідав він мені згодом. — То було запитання: «Як таке сталося?».
І спікер, і президент усвідомлювали — почалася тотальна війна, — однак обидва не могли осягнути, що це означає.
— Нехай це прозвучить малозрозуміло чи пафосно, — казав Стефанчук, — але ми відчували, як руйнується світовий порядок.
* * *
Близько шостої ранку у кабінеті Зеленського на четвертому поверсі резиденції зібралася Рада нацбезпеки; президент сидів обличчям до дверей, на чолі великого стола. Стисла доповідь військових командувачів допомогла зрозуміти масштаби вторгнення. Головною ціллю був Київ, де ракети влучили у військовий командний пункт, склад боєприпасів, гарнізон Національної гвардії та інші місця. З усіх можливих сценаріїв вторгнення Росія обрала найагресивніший, і Зеленському не залишалося нічого, крім як запровадити по всій країні воєнний стан. Рада нацбезпеки швидко погодилася. Ніхто не заперечував. За нинішніх обставин це рішення видавалося формальністю, однак воно матиме колосальні наслідки протягом наступних місяців. Умови воєнного стану, згідно з Конституцією України, надають президенту широкі повноваження, зокрема, одноосібно видавати укази, відкладати вибори, обмежувати інші демократичні права і свободи українців до кінця війни. Можна вводити комендантську годину, кожен чоловік призовного віку, від вісімнадцяти до шістдесяти років, підлягатиме призову в армію, їм заборонять залишати країну. Нормальне функціонування парламенту призупинять, а активи державних компаній і всю приватну власність можуть примусово відчужувати в інтересах національної оборони.
Щойно Зеленський схвалив ці заходи, Стефанчук поспішив униз по вулиці, щоб надати їм законної сили на терміновому засіданні парламенту. Глава Ради розглядав для зустрічі законодавців кілька місць. Парламентська будівля зі своїм славнозвісним скляним куполом була надзвичайно вразливою для російської атаки з повітря. Серед альтернативних варіантів було велике приміщення під монументом Батьківщини-матері — величезної статуї радянських часів, яка мала понад сто метрів висоти й могла частково поглинути силу ракетного удару. Однак Стефанчук відкинув цю ідею. Не хотів створювати враження, ніби депутати полишили свій пост, тож попросив їх зібратися у звичній сесійній залі, де вони обговорювали бюджет і освіту.
Дехто з депутатів уже покинув місто. Іншим було складно дістатися парламентської будівлі автомобілем. В урядовому кварталі солдати та волонтери почали зводити барикади, перегороджувати дороги самоскидами та маршрутками. Перед банками та автозаправками вишикувалися довгі черги, центральний залізничний вокзал кишів людьми, що намагалися втекти. Усі авіарейси з та до України скасували. Пасажирам і співробітникам авіакомпаній було наказано евакуюватися з головного аеропорту Києва. Паніка поширювалася, і Зеленський розумів, що вона може захопити столицю набагато швидше за російські танки. Він мав заспокоїти людей, переконати в тому, що залишатися вдома — безпечно. І зробив першу спробу близько шостої тридцяти ранку.
Сівши за стіл, президент поставив перед собою мобільний телефон і натиснув запис. У зверненні тривалістю шістдесят шість секунд ще не відчувалося тієї впевненості, яку Зеленський транслюватиме пізніше у своїх відео воєнного часу. Надто швидко читаючи заготовлені нотатки, він повідомив націю, що путінські війська вторглися, що вибухи було чутно по всій країні, а закордонні союзники України вже готують міжнародну відповідь. Далі його голос сповільнився, на обличчі промайнув натяк на усмішку.
— Сьогодні від вас, від кожного з вас потрібен спокій, — проговорив президент у камеру. — Незабаром я знову вийду на зв’язок. Без паніки. Ми сильні. Ми готові до всього.
Прописана частина промови була правдивою; решта — ні. Зеленський не вважав, що, залишаючись удома — до чого він закликав у відео, — люди можуть почуватися у безпеці. Дехто з його помічників уже вирядив родину з міста, попрощавшись, ніби востаннє. Андрій Сибіга, головний радник президента з питань зовнішньої політики[17], того ранку взяв дружину за руку та пояснив, що, як тільки вона з їхніми трьома дітьми покине місто, зв’язок може обірватися.
— Ми подивилися одне на одного і сказали: «Ну, ось і все. Ми маємо дітей, ми мали щасливе життя». На цій ноті й закінчили.
Батьків самого Зеленського — обом було за сімдесят — невдовзі теж доведеться евакуювати. Рідне місто Зеленських стояло на шляху російської армії, яка просувалася на північ із Криму. У першій за ранок телефонній розмові з матір’ю Зеленський спробував переконати її — чи, можливо, себе, — що все буде добре.
— Ти мама президента, — пригадує його слова присутній під час розмови помічник. — З тобою нічого не може трапитися.
Після запровадження воєнного стану більшість членів Ради нацбезпеки, у тому числі глави війська та спецслужб попрямували з Офісу Президента кожен до себе в штаб. Вони мали чіткі обов’язки: стежити за полем бою, збирати розвідувальні дані та командувати армією. Роль президента не була визначена так чітко. Хоча посада Верховного головнокомандувача надавала йому повну владу над Збройними силами, він не мав ані досвіду, ані бажання ними керувати. Зеленський довірив бойові дії генералам, а сам зосередився на дипломатії, на необхідності об’єднати світових лідерів. Вимірюючи кроками кабінет, президент першим набрав на телефоні номер Бориса Джонсона, британського прем’єр-міністра. У Лондоні було ще темно, близько 04:40, однак Джонсон відповів і по-дружньому привітався із Зеленським. Вони зблизилися за місяці, що передували війні; Джонсон активніше за своїх колег заспокоював українців і обіцяв свою підтримку. До того ж його уряд за кілька тижнів до вторгнення надіслав найбільшу партію зброї разом з реактивними протитанковими гранатами.
— Ми будемо битися, Борисе! Ми не збираємося здаватися![18] — кричав Зеленський по гучному зв’язку.
Данілова, який перебував поруч, ця сцена настільки зворушила, що він зняв її на мобільний телефон.
У Західній Європі взялося на світанок, і Зеленському почали телефонувати інші іноземні лідери — з Вашингтона, Парижа, Берліна, Анкари, Відня, Стокгольма, Варшави, Брюсселя, інших міст; лампочка на телефоні захищеного зв’язку спалахувала кожні десять-двадцять хвилин. Жоден не підбадьорював, як Джонсон, а дехто пропонував завуальовані ультиматуми, щоб донести до Зеленського всю небезпеку ситуації.
— У перший день президенту погрожували, — розповів мені Сибіга, радник із зовнішньої політики, який готував тези для цих дзвінків і, схилившись над столом президента, дослухався до розмов. — Суть була така: прийміть вимоги Росії, інакше вам з родиною кінець.
Кілька іноземних лідерів запропонували себе як посередника для України, щоб узгодити умови її капітуляції.
— Пропозиції звучали десь так: погоджуйтеся на умови! Усвідомте, із чим маєте справу!
Російські регулярні війська за оцінкою налічували близько дев’ятисот тисяч людей — принаймні вчетверо більше за армію України[19]. Росія мала вп’ятеро більше бойових броньованих машин і вдесятеро більше літаків. Оборонний бюджет України в сумі 4,5 мільярда доларів становив десяту частину щорічних видатків Росії на військові потреби.
Союзники Зеленського розуміли співвідношення сил, і що воно означає. Тож кожен свій телефонний дзвінок починали із запитання, чи планує він заради власної безпеки полишити Київ, і чим вони можуть допомогти. Президентські охоронці мали вибір з кількох безпечних місць. На околицях столиці чекали бункери, готові прийняти президента. Західніше, біля кордону з Польщею, різні державні об’єкти забезпечили б президентові свободу керувати без безпосередньої загрози бути вбитим чи оточеним російськими силами. Кілька європейських лідерів пообіцяли, що допоможуть йому втекти разом із сім’єю та персоналом. Одним з найбезпечніших варіантів було б керувати обороною України з об’єкта у східній Польщі, під ядерною парасолькою НАТО. Чиновники США, зокрема, й президент Джо Байден, були готові всіляко сприяти створенню тимчасового уряду України в екзилі.
Зеленський був вдячний за ці запрошення, але також вважав їх дещо образливими — ніби союзники поставили на ньому хрест.
— Я втомився від цього[20], — казав він пізніше про пропозиції втечі, які, за його словами, «прилітали зусібіч».
Він намагався повернути кожну розмову до потреб України для захисту — великі постачання озброєння, закриття неба над країною — і дратувався, коли у відповідь чув нові пропозиції допомоги зі втечею.
